Май-Маєвський: полтавський слід і радянська екранізація

За радянських часів цей знімок вважався б крамолою. Адже на ньому — командувач Добровольчої армії генерал-лейтенант Володимир Май-Маєвський, якого полтавці буквально несуть на руках. Є навіть документальний ролик тих часів — "Взяття Полтави військами генерала Май-Маєвського", де ця сцена оживає на кіноплівці. Що ж відбувалося у ті дні у Полтаві і хто такий цей генерал?

На Москву - через Полтаву

З кінця 1917 року влада у Полтаві змінювалася часто: раз на місяць або й раз на тиждень. І що більше військо прибувало до міста, то більше надії було в обивателя, що нарешті настане хоч якась стабільність і "покращення життя вже сьогодні". Втомившись від хаосу і безвладдя, народ уже мало зважав на ту чи іншу ідеологію — тільки б припинилися грабунки і мародерство.

Саме на такій хвилі 15 липня 1919 року частини Добровольчої армії під час "походу на Москву" й захопили Полтаву, яку більшовики здали фактично без бою. Наступного дня до міста прибув командувач групи військ генерал-лейтенант Бредов, а ще через день — і сам Май-Маєвський. У місті відбувся парад військ, а в залі Дворянського зібрання — урочистий прийом на честь англійських офіцерів, що воювали в Добровольчій армії. За участю командувача відзначали навіть 210-ту річницю Полтавської битви, відбувся молебень біля Сампсоніївського храму.

Князь і популярний у "білих" поет Федір Касаткін-Ростовський писав про цю подію так:

В исканьи новой бранной славы

И благоденствия страны,

В бою упорном стен Полтавы

Достигли Гвардии сыны.

Полки петровские, как прежде

Дрались с врагом в её полях,

Душой сплотясь в одной надежде,

Не видеть Родину в цепях.

Добровольча армія перебувала у Полтаві до листопада, і весь цей час місто було фактично прифронтовим, тож "білим" не вдалося навести лад, тим паче, що в окрузі діяло і чимало різних загонів, які воювали за принципом "Бий білих, доки не почервоніють, бий червоних, доки не побіліють". Про характер влади Май-Маєвського свідчить і таке: одним із перших розпоряджень командування став наказ про закриття українських шкіл.

Невдачі "лікував"… горілкою

Май-Маєвський довів армію до Києва, Орла і Воронежа. За деякими даними, головнокомандувач Збройними силами півдня Росії Антон Денікін навіть планував його після взяття Москви призначити на пост військового і морського міністра. І хоча Май-Маєвський відзначався виключною особистою чесністю, надзвичайної жорстокості йому теж не бракувало: смертні вироки виносив без будь-якого суду і слідства навіть тим, кого лишень запідозрили у співчутті до більшовиків.

Кажуть, що після невдач, яких наприкінці осені зазнала Добровольча армія, генерал буквально не вилазив із запоїв, через те був звільнений із посади, а на його місце призначили барона Петра Врангеля. Той повернув у 1920 році до лав Май-Маєвського. Втім, останній під час оборони врангелівцями Криму керував лише тиловими частинами. За однією версією, генерал застрелився під час евакуації Білої армії з Севастополя, за другою — помер від розриву серця в госпіталі чи дорогою на корабель.

Капітан Кольцов і батько Ангел

І все-таки в СРСР про Май-Маєвського згадали. 1970 року на екрани країни вийшов п’ятисерійний художній фільм "Ад’ютант його превосходительства" про розвідника-чекіста, який під іменем капітана Павла Кольцова опинився в штабі "білих" і навіть став ад’ютантом командувача. Щоправда, у фільмі це генерал Ковалевський, однак ім’я і по батькові йому залишають — Володимир Зенонович. Цю роль у стрічці прекрасно зіграв відомий радянський актор Владислав Стржельчик.

Загалом у фільмі чимало персонажів, що мали реальних прототипів. Так, начальник контррозвідки Щукін — це полковник Щучкін. Реальним персонажем був і батько Ангел. Щоправда, у фільмі це ватажок банди "зелених" (його колоритно зіграв Анатолій Папанов), девізом яких були слова: "Бий білих, доки не почервоніють, бий червоних, доки не побіліють". Насправді Євген Ангел — відомий український отаман, один із керівників повстанського руху проти більшовиків у 1918—1919 роках на Чернігівщині та Сумщині. Його загони в окремі періоди контролювали і деякі волості Полтавщини.

А реальним прототипом капітана Кольцова був Павло Макаров.

Хто такий Макаров?

Павла Макарова насправді у штаб "білих" ніхто спеціально не засилав. Він за досить загадкових обставин став ад’ютантом командувача, присвоїв собі офіцерське звання, хоча, кажуть, навіть писав із помилками. У 1920 роках Макарова таки взяли на роботу в ЧК, і він навіть написав книжку "Ад’ютант Май-Маєвського", що кілька разів перевидавалася. У 1929-му внаслідок перевірки фактів, викладених у книжці, Макарова позбавили "партизанської" пенсії, а у 1937-му - заарештували. Вирок, як на ті часи, виявився досить м’яким, а за кілька років його випустили на волю і повернули персональну пенсію.

Згодом Макаров став одним із організаторів антигітлерівського підпілля в Криму, очолював партизанський загін, де воювала його дружина. Нагороджений орденами Червоного Прапора і Червоної Зірки. Описав це у книжці "Партизани Таврії", факти з якої вже ніхто не зміг спростувати. Помер Макаров 1970-го у Севастополі на 73-му році життя.

Після успіху — скандали

У титрах фільму "Ад’ютант його превосходительства" сказано, що авторами сценарію є Георгій Сєверський та Ігор Болгарин. Пізніше вони випустили навіть белетризований сценарій окремою книгою. Однак іще у 1967 році в газеті ЦК ЛКСМУ "Юный ленинец", що виходила в Києві, була надрукована повість Ігоря Росоховатського "И все-таки это было", цілі фрагменти якої дивним чином потрапили до фільму. Зчинився скандал.

Ігор Росоховатський згадував: "Повість публікувалася в газеті під двома псевдонімами. Потім я побачив її екранізацію у фільмі "Ад’ютант його превосходительства". Здивувало те, що там наводилися великі шматки з моєї повісті без посилання на першоджерело... Довелося звертатися до суду, щоб довести — фільм грунтується на моєму матеріалі. Під час судового розгляду ми з моїм співавтором повісті і сценаристом фільму підписали мирову угоду, в якій зазначено, що фільм створено на основі моєї повісті "И все-таки это было".

Якісь претензії нібито пред’являв і ще живий тоді Павло Макаров. Однак фільм сподобався високому начальству включно з тодішнім міністром культури СРСР Катериною Фурцевою, тому скандал швидко зам’яли.

Назву позичили у Короленка

Сама назва фільму дивним чином повторює заголовок статті нашого Володимира Галактіоновича Короленка — "Ад’ютант його превосходительства" зі збірки "Сибирские рассказы и очерки". Приводом для її написання, як згадував сам Короленко, став дикий випадок, коли ад’ютант іркутського губернатора Алабін застрелив начальника поштової станції, який лишень попросив не шуміти, бо в домі хвора жінка...

Короленко був ревнителем прав людини і противником будь-якого насилля. Він уже тоді застерігав: якщо навіть окремі представники влади так поводяться з людьми, то рано чи пізно на цю владу чекатиме крах. Так і сталося... Слід би пам’ятати про це й тепер.

Отак переплелись у нашій історії Май-Маєвський і Короленко, який, імовірно, бачив самого генерала у Полтаві в липні 1919-го...

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ