ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Курс валют
Курс USD по данным Национального Банка Украины Курс EUR по данным Национального Банка Украины

428


365 днів. Наша історія. 28 листопада. Історія про героїв і негідників. Як заперечували і висвітлювали Голодомор за кордоном

28.11.2006 року Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом українського народу. Рішення підтримали 23 країни. Першим про Голодомор заговорив британський журналіст, здійснивши нелегальну подорож Україною у 1933 році.

Фото garethjones.org, Вікіпедія. Колаж Євгена Брижа

Як працювали західні репортери в СРСР у 30-х роках

У 20-х-30-х роках минулого століття Радянький Союз не мав дипломатичних зносин з багатьма країнами світу - його поки не сприймали за рівню. Наприклад, у США й Британії. Саме тому комуністичні діячі не шкодували зусиль на пропаганду свого образу життя і використовували для цього іноземних журналістів, які працювали в Москві. Але співпраця ця була своєрідною, типово диктаторською.

Західний репортер у СРСР завжди знав, що, якщо написати що-небудь образливе для радянської влади, тебе негайно видворять і не впустять назад. Тому їхнім найсильнішим професійним прагненням було не виявитися такою персоною

- писав історик Джеймс Мейс в українській газеті "День".

Він розповідав, що тодішній головний "цензор" СРСР Костянтин Уманський (заввідділом наркомату іноземних справ, а пізніше - вже після Голодомору - повірений СРСР у США) вміло грав на, з одного боку, потребах іноземних кореспондентів бути найоперативнішими і мати доступ до новин та, з іншого боку, їхньою згодою "правильно" висвітлювати ситуацію в Союзі. Без його дозволу телеграф просто не передавав повідомлення кореспондентів за кордон - і дозвіл треба було заслужити

Справжнім купівельним засобом у Москві, здатним купити те, чого не можна було придбати ні за рублі, ані за долари, була влада. А влада означала — товариш Сталін, товариш Уманський, віртуозний комбінатор, чий дядько був кращим приятелем двоюрідного брата члена колегії ГПУ. Запрошення на прийоми у "вузькому колі", на бридж із "великими людьми", компліменти у "Правді", задоволення соціальних амбіцій дружини — усе це діяло набагато краще, ніж примушувати кореспондента прикусити язик з допомогою погроз… Набагато зручніше (для журналіста - авт.) і, зрештою, вигідніше притримати інформацію, призначену читачам, які мешкають за тисячі миль від тебе, ніж зіткнутися ніс-у-ніс із розгніваним цензором і дверями кабінетів, що зачиняються перед тобою

- писав американський журналіст і письменник Юджин Лайонс у своїх мемуарах "Відрядження до Утопії" у 1937 році. Лайонс у молодості був затятим прихильником Радянського Союзу, за схвальне висвітлення політики Сталіна удостоївся інтерв'ю з ним, яке вийшло у 1930 році і принесло йому успіх удома настільки великий, що він попрямував у турне містами Америки, розповідаючи про СРСР. Пізніше, побачивши на власні очі репресії і голод, написавши про це, Лайонс був видворений за межі СРСР, став затятим антибільшовиком і саме так з'явилася ця цитата і ця книжка.

Як і чому заперечували голод дипломати і письменники

Власне, таких згодних на співпрацю журналістів і "діячів слова" не бракувало. І справа тут не тільки у сухому розрахунку, а й у справжніх симпатіях у бік комуністів з боку змучених своїм капіталізмом американських інтелігентів. Саме тому вже в часи Голодомору відомий письменник і драматург Бернард Шоу, побувавши в СРСР за два роки до того в СРСР і зустрівшись зі Сталіним, писав:

Я там не бачив людей, які б недоїдали, а діти на подив круглі. Я не можу вірити повідомленням, наприклад у листі від пана Керенського в "The Times", де він запевняє, що голодні люди в Україні їдять один одного

- писав Бернард Шоу в передмові до своєї п'єси "На мілині" в 1933-му, в розпал Голодомору в Україні.

Бернард Шоу з дружиною Астор подорожують Москвою. Фото РІА "Новості"

Також особливо гостро вихваляння СРСР і замовчування бід українців спрацьовувало через поширену тоді відразу до нацизму, який набирав обертів в Німеччині. Багато людей підтримували СРСР лише на противагу Адольфу Гітлеру.

Як це все робилося у випадку з журналістами - ми описали вище. А як діяли у випадку з впливовими "лідерами думки", інтелектуалами й дипломатами, які приїздили до СРСР, описано в іншій історії.

Із 26 серпня по 9 вересня 1933 року прем'єр-міністр Франції Едуар Ерріо побував із візитом в СРСР, зокрема, і, зокрема, їхав колоною автомобілів Одеською областю.

По дорозі автомобілі зупинилися у поля, де працювали молотарки. Ерріо якийсь час спостерігав за їх роботою, а потім через перекладача поспілкувався з бригадиром і начальником політвідділу МТС. Цікавився як організовані бригади, скільки в кожній працівників, скільки гектарів землі в колгоспі. У самій Біляївці екс-прем'єр довго говорив з людьми, оглядав переповнені хлібом комори. На питання, скільки хліба припадає на трудодень, йому відповіли: 15 кг, а ще - овочі і фрукти. Насправді в той час в Україні за трудодень видавали близько 900 грам хліба

- пише у своїй статті в журналі "Країна" Ярослав Файзулін, кандидат історичних наук.

У колгоспному дворі влаштували сніданок.

Француз помив руки і витер рушником. Рушник сподобався екс-прем'єру, і йому подарували таких вісім штук. Далі делегація оглянула один із хлібозаводів. Для Ерріо Влаштували по Одесі екскурсію. З вулиць, по яких пролягав маршрут, прибрали всіх голодних. Черги за хлібом, що вишикувалися біля магазинів, загнали у внутрішні двори. Після вечері високого гостя швидким поїздом відправили до Києва. В якості подарунка вручили ще 18 вишиванок - вони йому дуже подобалися

- веде далі історик.

В Одесі тим часом ходили різні чутки про приїзд Ерріо. Їх ретельно фіксували агенти ГПУ. Наприклад, чекісти підслухали слова робочого залізничного технікуму Соколовського: "Він приїхав подивитися, скільки народу залишилося після голоду, і скласти договір на вивезення хліба, щоб залишилися в живих поздихали". А літограф заводу ім.Калініна Андрєєв говорив: "Я бачив, як в овочеву лавку вбіг міліцейський працівник і дав розпорядження негайно ліквідувати чергу, яка стояла біля лавки. Як видно, Ерріо не знає, що у нас твориться"

- ідеться далі в згаданій статті.

Неприбрані трупи померлих від голоду в Харкові. Фото archives.gov.ua

Чи не видається тепер зрозумілим, яким чином роком раніше СРСР і Франція підписали угоду про ненапад (радянська влада таки добилася свого і змогла заручитися лояльністю Франції) і чи не ясно, чому саме Ерріо пізніше заперечував наявність голоду і сказав, що Радянська Україна була "як квітучий сад". Ерріо по поверненню заявив пресі, що в Україні не було голоду та він не бачить ніяких його слідів, і що це свідчить про те, супротивники Радянського Союзу поширювали чутки. "Коли людина вважає, що Україна є спустошеною голодом, дозвольте мені потиснути плечима" - заявив він.

Про Голодомор знали, але не говорили вголос

Разом із тим, дипломати інших країн у своїх доповідях (секретних, звісно) вже прекрасно були обізнані про Голодомор, штучно створений в СРСР.

"Етнографічний матеріал" слід замінити", - цинічно сказав один великий начальник у місцевому ГПУ. Яким би потворним і неймовірним не здавався такий намір, все ж його слід розглядати як реальне і таке, що здійснюється повним ходом. Адже шляхом безжальних конфіскацій московський уряд влаштував не тільки голод, а й повну відсутність будь-яких засобів до існування в українському селі... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу

- доповідав італійський консул Серджіо Граденіго 31 травня 1933 року з радянської столиці України - Харкова. Як у воду дивився, чи не так?

Голод продовжує загрожувати знищенням величезній кількості населення, і незрозуміло, чому світ залишається байдужим до такої катастрофи, а міжнародна преса, яка так наполегливо вимагає міжнародного засудження Німеччини за її так звані (ми подаємо цитату без змін і правок - авт.) жорстокі переслідування євреїв, сором'язливо мовчить про це масове вбивство, організованому радянським урядом, де євреї грають широку, якщо не провідну роль

- дивувався консул.

Інформації про голод повні і донесення німецьких консульств у Харкові, Києві та Одесі.

Голод набуває все більших масштабів. У їжу вживають шкідливі для здоров'я сурогати, дохлу худобу. Постійно надходять повідомлення про те, що їдять м'ясо людей. У деяких селах уже немає худоби, птиці, кішок і собак. Багато будинків спорожніли, вимирають цілі сім'ї. Небіжчиків майже не ховають... Восени у багатьох районах навряд чи буде достатньо працездатних людей, щоб зібрати урожай... У місті також з'являється все більше ознак голоду, хоча влада намагається стримувати приплив сільського населення. Скрізь спостерігаються хворі від голоду, багато вмирає на вулицях

- доповідали уже в Берлін з Харкова 18 травня 1933-го. Звідти ж, з генерального Консульства Німеччини вже в січні 34-го року прийшло таке повідомлення:

Незважаючи на величезні людські втрати і мільйони голодних смертей, (поплічник Сталіна другий секретар ЦК КП(Б)У Постишев - авт.) зміцнив панування радянської системи, змусив селян працювати з останніх сил, ліквідував масове невдоволення владою і знищив націоналістичний рух, які загрожували цілісності Радянського Союзу. Національне питання в Україні - в тому сенсі, якому його тут надають, - було вирішено

- кінець цитати.

Як британський журналіст нелегально з'їздив до охопленої голодом України

...Але це дипломати - вони бачать світ з вікна автомобіля та й то лиш те, що їм дозволять побачити. І самі для себе вирішують: вірити цьому чи ні, бавлячись у велику політику. Журналісти - справа інша. Після кількох повідомлень у західній пресі про голод в Україні іноземним кореспондентам за розпорядженням Сталіна заборонили вільно переміщатися державою і заїжджати до охопленої голодом України.

У Москві тоді якраз з'явився британський журналіст Гарет Джонс. Він народився в Уельсі, отримав гарну освіту, вивчив, окрім рідних англійської і валлійської, ще німецьку, французьку і російську мови, багато подорожував, працюючи репортером. Склавши іспити для служби в консульській службі з найвищими оцінками, у 1930 році він став радником з питань міжнародної політики прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа. Після багатьох доручень і подорожей талановитий хлопець і вже маститий журналіст опинився у тодішній Росії, де взяв інтерв'ю у вдови Леніна. А під час третьої своєї подорожі, отримуючи повідомлення про голод, наважився на напівшпигунський крок. Йому тоді заледве виповнилося 27 років.

Після розмов із колегами в Москві, після розмови зі ще одним журналістом Малкольмом Маггеріджем (той теж писав про голод для газети "Манчестер Гардіан" - але анонімно) Джонс придбав квиток як приватна особа (російську мову він знав) і вирушив поїздом до України, до Харківської області. Посеред шляху він залишив вагон і далі пішов пішки, а коли зійшов з головних доріг, почав розмовляти з місцевими жителями. Їхні слова й усе побачене він фіксував у щоденнику. Журналіст провів там два тижні, пройшов приблизно 40 миль, розмовляв із людьми, ночував у їхніх хатинах і був охоплений жахом від побаченого.

Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: "У нас немає хлібу. Ми помираємо!" Цей плач лунає по всій Росії; на Волзі; в Сибіру; в Білорусі; в Центральній Азії та Україні - "Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду!"

- такі слова надрукували близько 20 газет, зокрема, "Manchester Guardian", "New York Times", "New York Evening Post", "Daily Express", котрим Джонс передав свій прес-реліз, коли закінчив подорож і вибрався з СРСР до Берліна у березні 1933 року. Ще по дорозі до Німеччини Джонс писав у листі додому:

Ситуація в Росії жахлива. Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього. Я бродив кілька днів по Україні, і там не було хліба, у дітей хворіли животи, всі коні і корови подохли, і люди також вмирали від голоду. Терор придбав нечуваних масштабів

- ішлося в кореспонденції.

Ось ще опублікована в статтях цитата зі щоденника:

"Немає хліба. Ми вже не їли хліба більше п'яти місяців. Багато людей вмирають. У селі вже не залишилося картоплі". Селяни скаржилися: "Худоба дохне. Нам самим нічого їсти. Як вижити, коли у нас немає коней? Як працювати, коли ми голодні і слабкі?" А одна жінка сказала: "Ми чекаємо смерті"

- писав Джонс.

Сторінки "українського" подорожнього щоденника Джонса. Фото garethjones.org

Мало свідчень? Ось ще одне, в якому згадуються і наші краї:

В одній сільській хаті, де я зупинився, ми спали вдев'ятьох у одній кімнаті. Було жахливо бачити, що у двох з трьох дітей хворіли животи. Все, що можна було з'їсти, - каламутний суп, в якому плавали один-два шматочки картоплі, і це все, що їла вся сім'я і я також дерев'яними ложками. Страх смерті оповив будинок. Картоплі не вистачало, щоб якось дотягнути до нового врожаю. Коли я поділився шматком свого білого хліба і маслом, одна жінка сказала: "Тепер я з'їла щось хороше і можу померти спокійно". Звідусіль в селі лунали стогони: "Ми помремо!" Люди також говорили: "Тут жахливо, багато хто вмирає, але далі на півдні значно гірше. Поїдьте в Полтаву, і ви побачите сотні порожніх будинків. Хтось поїхав, але більшість померли від голоду"

- цитує статті Джонса сайт memorial.kiev.ua.

І ось останнє з жахіть, які ми оприлюднимо і які на власні очі бачив Джонс:

Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зачерствілого хліба. Наче куля селянин кинувся на підлогу та проковтнув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ (об'єднане державне політуправління - спецслужба, яка боролася зі шпигунством і контрреволюцією, пізніше увійшла до складу НКВС - авт.) попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей. Іноземний експерт з Казахстану сказав мені, що близько 5 000 000 з 11 000 000 тамтешніх жителів померли від голоду. Окрім диктатора Йосипа Сталіна, голодаючі ненавидять Джорджа Бернарда Шоу за його оповідання про вдосталь їжі, яку вони начебто мають, але їжі нема, і селяни надто слабкі для роботи в полі

- писав цей 27-річний відчайдушний журналіст.

Як в СРСР та за кордоном заперечували Голодомор і дискредитували правду

А СРСР тим часом, коли ситуація з висвітленням Голодомору завдяки Джонсу і кільком іншим почала виходити з-під контролю радянських цензорів, був винайдений спосіб притлумити "конфлікт" і "нерозуміння". Ми вже писали про те, що Голодомор співпав у часі з приходом нацистів до влади - тому багато хто ладен був закривати очі на злочини сталінізму, аби не допустити розвою нацизму. Плюс - світ і особливо США охопила Велика Депресія, не вистачало продовольства, а СРСР якраз міг його дати. Отже, ґрунт для своїх комбінацій радянські цензори мали хороший. Тепер - власне ідея, яка насправді може бути запозичена і нині багатьма "піарниками".

Перебував на той час у Москві журналіст Уолтер Дюранті. Він британець, закінчив коледж, рано почав працювати журналістом, уникнув служби в армії під час Першої світової війни якраз через цей свій статус, потім жив у Парижі. З 20-х років висвітлював події в незалежних тоді ще країнах Прибалтики, а також в СРСР. У 1929 році взяв інтерв'ю у Сталіна (як це все робилося - ми описували словами Юджина Лайонса вище), а в 1931 році за 11 репортажів із СРСР отримав Пулітцерівську премію. Писав про успіхи колективізації як способу управління азіатами, схвалював дії Сталіна з улаштування в Сибіру концтаборів "перевиховання", розповідав про "переплавку привілейованого класу фермерів".

Звичайно, у його матеріальних інтересах було писати те, чого від нього хотіла радянська влада — що колективізація в сільському господарстві триває добре і ніде немає голоду, що чистки виправдані, признання — справжні, а судова процедура — бездоганна. Завдяки такій поступливості, настільки безглуздій і фальшивій, що вона була об’єктом насмішок інших кореспондентів і навіть Подольський (тодішній радянський цензор - авт.) кепкував над ним, у Дюранті ніколи не було проблем із житлом, візою чи отриманням інтерв'ю, у кого він хотів

- згадував пізніше Малкольм Маггеридж.

Ось такого ідеологічно вивіреного і до того ж авторитетного на Заході бійця використала радянська влада для дискредитації Джонса. Свій жахливий прес-реліз Джонс опублікував 29 березня 1933 року, його передрукували чимало газет - а вже 31 березня в дію вступила "важка артилерія" радянської пропаганди іноземного, теж британського походження - Дюранті. У згадуваній газеті "Нью-Йорк Таймс" вийшла його стаття "Росіяни голодні, але не голодають".

Згідно з нею, правда полягає у тому, що становище справді важке, в управлінні сільським господарством справді були перекоси, і чиновники Комісаріату сільського господарства, які найбільше провинилися, отримали відповідне покарання.

Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням... Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні — теперішні труднощі швидко забудуть

- цитує статтю Дюранті memorial.kiev.ua

А щоб пояснити, чому молодий Джонс так різко "нападає" на СРСР, була винайдена хитра комбінація. За пару тижнів до того ГПУ заарештувало кількох британських інженерів нібито за шпигунство. Планувався відкритий суд. Про це писала преса - і британські читачі були розсерджені: як це так, судити у себе громадян чужої "цивілізованої" країни. Тож, за версією Дюранті, невипадково, що у розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та СРСР в американській пресі ніби задля дискредитації СРСР з’являється "страхітлива історія" із британського джерела про голод у Радянському Союзі, про "тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть".

Решті журналістів на зустрічі з Уманським закрили рота іншим - натяком на недопущення до висвітлення процесу над арештованими інженерами.

Усі кореспонденти англомовного світу розуміли, що це історія якраз така, за висвітлення яких їм платять. Бути відрізаним від інформації у такий момент - рівносильне професійному самогубству

- пише "День" у згадуваній вище статті.

А Дюранті свою місію виконав і серією публікацій протягом півроку переконав читачів, що "немає фактичного голодування чи смертельних випадків від голоду, але є широко розповсюджена смертність від хвороб через недоїдання". За словами дослідника-історика Джона Суіні, статті Уолтера Дюранті перетворили працю Гарета Джонса в "кашу з напівправд". Восени 1933 року між США та СРСР були встановлені дипломатичні відносини, в Білому Домі відбувся урочистий банкет, в якому брав участь і Дюранті. Він помер у 1957 році у Флориді.

Сьогодення

...Але навіть негідники інколи дають слабину. Дюранті міг подорожувати Союзом і не міг не знати всіх обставин.

Цілком можливо, що не менше десяти мільйонів людей померли в Радянському Союзі минулого року...

- зазначив Дюранті у вересні 1933 року в приватній розмові з британським дипломатом, радником британського уряду Вільямом Стренгом.

Що стосується Джонса, то йому за його статті заборонили в'їзд до СРСР назавжди. Він працював у Німеччині в 33-му, де якраз тоді до влади прийшов Гітлер, летів із ним в одному літакові і написав про це такі рядки: "Якщо цей літак впаде, історія західного світу назавжди зміниться. В кількох футах від мене сидить Адольф Гітлер, канцлер Німеччини та лідер найбільшого, потужного, як виверження вулкану, націоналістичного піднесення, яке бачив світ". Потім Джонса відправили до Японії, а після того - до Внутрішньої Монголії. Там його в подорожі супроводжував агент комуністичного інтернаціоналу, а в серпні 1935 року Джонс був застрелений, день не доживши до свого 30-річчя.

Уже у 80-90 роки в Україні і за кордоном з'явилося багато дослідників теми Голодомору. Виявилося, що Джонс писав правду, а Дюранті брехав - і уже в наші часи родичі Джонса, а також представники громадськості зажадали позбавити цього журналіста Пулітцерівської премії.

Газета "The New York Times", для якої писав Дюранті, найняла професора російської історії в Колумбійському університеті, для оцінки його статей. Той прийшов до висновку, що вони були необ'єктивні і занадто часто служили рупором для сталінської пропаганди. "Заради Честі "The New York Times" вони повинні повернути премію", - заявив історик. Газета передала його висновки раді Пулітцера на розгляд. У 2003 році рада визнала, що репортажі Дюранті, "оцінені за стандартами сьогоднішнього дня, мають серйозні недоліки". Його також піддали критиці за виправдання сталінських показових судових процесів 1937 року. Однак фото Дюранті досі висить в портретній галереї лауреатів Пулітцерівської премії

- пише сайт служби BBC.

Але одним із перших, хто на повний голос заявив світові про злочини сталінського режиму проти українців, хоч і не був вчасно почутий, був Гарет Джонс, чий голос, навіть попри спротив таких, як Дюранті, спричинився до визнання Голодомору геноцидом українського народу спершу Верховною Радою саме сьогодні, 28 листопада 2006 року, а потім - багатьма країнами світу.

календар, історія, Голодомор, Дюранті, Джонс

За темою:

  • 365 днів. Наша історія. 7 грудня. Перший гол в єврокубках найкращого українського футболіста. 15 фактів про життя Шевченка
  • 365 днів. Наша історія. 6 грудня. Як на теперішньому Майдані Незалежності була похована Київська Русь. 776 років тому монголи знищили Київ
  • 365 днів. Наша історія. Як Україна втратила третій у світі ядерний арсенал під невиконані обіцянки захисту
  • Топ-5 за тиждень :