Дев’яносто друге літо Бориса Ковтуна

Ці завжди актуальні слова написав у передмові до збірки своїх фронтових спогадів учасник другої світової війни, гвардії полковник у відставці, викладач, аудитор, один із перших податкових інспекторів Полтавщини, почесний член Полтавського осередку Всеукраїнської громадської організації "Асоціація ветеранів державної податкової служби України" Борис Петрович Ковтун.
Борис Петрович залишається унікальною людиною, адже у свої дев’яносто два роки, що виповнилися йому днями, живе насиченим життям: займає активну громадянську позицію, є членом кількох ветеранських організацій, продовжує публікувати свої літературні твори.

Борис Петрович Ковтун народився в 1924 році у селі Безсали Лохвицького району. В 1942-1945 роках брав участь у бойових діях у складі частин та з’єднань Сталінградського, Воронежського та 3-го Українського фронтів. Кавалер багатьох орденів і медалей.
У повоєнні роки працював викладачем Чернівецького фінансового технікуму, податковим інспектором Полтавського міськфінвідділу, начальником відділу кадрів та старшим бухгалтером-експертом Полтавського обласного фінансового відділу. Його трудовий стаж – 60 років. За активну участь у ветеранському русі у 2005 році був нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня.

***

Ковтун - із обпаленого війною покоління. Але навіть криваві жорна війни не змогли знищити романтичну душу майбутнього поета та прозаїка, а пам'ять зберегла і пронесла записані у перервах між боями рядки для того, щоб зібрати їх у чудові збірки "Галатея" та "Я бачу сонце".
Талановита, романтична душа майбутнього філолога, фінансиста і поета кликала до творчості навіть у нелюдських умовах найжахливішої бійні в історії людства. Борис Ковтун на фронті в перервах між боями писав вірші - довіряв аркушам паперу почуття, які не огрубіли від жорстоких реалій війни. Ті аркуші не вціліли - автор утра­тив свої фронтові вірші під час жорстокого бою поблизу озера Ба­латон у березні 1945 року. Та па­м'ять зберегла всі враження про пережите...
До війни Борис Ковтун жив у селі Ждани Лубенського району. Батько його був ветеринаром, тож коли грянула війна йому доручили гнати в евакуацію колгоспну худобу. Разом із ним вирушили в довгу й тяжку до­рогу до Сталінградської області його дружина й неповнолітній син. Спорудили над возом, запря­женим кіньми, будку з фанери, взя­ли харчів... Дорогою їх не раз обс­трілювали й бомбили німці, худоба хворіла, батько намагався її лікува­ти, — згадує Борис Петрович. З вересня до грудня 1941 року вони були в дорозі, нарешті пригнали ко­рів у радгосп "Роднички" Кругловського району Сталінградської облас­ті.
До війни Борис Ковтун встиг закінчити 9 класів - із відмінними оцін­ками й зразковою поведінкою. З'я­сувавши цю обставину, його напра­вили в Краснохолмське військово-піхотне училище на Уралі, в якому готували офіцерів. Там він навчався до квітня 1943 року.
— Тим часом наші війська погнали гітлерівців від Сталінграда, взяли Харків, Курськ, Ростов, вигнали ворога і з Кавказу, — розповідає Борис Петрович, — але німці звідкись узяли резерви і стали від­войовувати Харків. Утворилась так звана Курська дуга з уже нашим Курськом посередині, та окупо­ваними гітлерівцями Орлом на півно­чі і Бєлгородом та Харковом на півдні. Ворог хотів наші одинадцять армій оточити і знищи­ти, збирався вдарити з півночі і з півдня, як колись це зробив під Києвом. Треба було воювати. Тому нас не довчили на офіцерів, а зробили короткостроково сержантами і відпра­вили на Курську дугу. Якщо в перші дні війни з резервом було дуже важ­ко, то 1943 року був створений ці­лий резервний фронт, названий Степовим, що причаївся за двісті кілометрів від лінії фронту. Розрахунок командування був такий: якщо німець прорве фронт, резерв його зупинить. Ми вирили там окопи, бліндажі, протитанкові рови. Знали, що в Німеччині виготовляють вели­чезний стотонний танк для наступу (звичайні танки важать від сорока до шістдесяти тонн). Це відстрочувало наступ ворога, а нам дало можливість добре зміцнити оборо­ну.
5 липня німці пішли в наступ, знявши для цього літаки з усіх фронтів. Страшна битва тривала п'ятдесят днів. На орловському напрямку німець за сім днів пройшов тільки дванадцять кілометрів — нас­тільки сильна була наша моторизована оборона — і задихнувся. На бєлгородському ж напрямку ворог пройшов тридцять п'ять кілометрів, змівши все на своєму шляху і міг прорвати фронт, то­му нас кинули на небезпечну ділян­ку. Я був у п'ятій гвардійській за­гальновійськовій армії, з нами була п'ята гвардійська танкова армія, а це велика сила. Двісті кілометрів ми пройшли за три дні - по сімдесят кілометрів за день, поспішали...

Удень ворог кидав на нас бомби, вночі рухатися було спокійніше. Прийшли, зайняли оборону, встано­вили гармати... Незабаром німці пішли в атаку. Ми відбили вісім танкових і механізованих атак. Стратегічне рішення Жукова виявилося правильним: Ватутін пропонував, щоб ми першими пішли в атаку, Жуков же сказав - ні, нехай підуть німці, ми виб'ємо їхні танки, а потім самі підемо. Танків у гітлерівців було багато. І наше командування знало, що нім­ці підуть у наступ 5 липня. Навіть перебіжчики були з боку ворога, ті, хто не хотів воювати. Такі перебіжчики через гучномовці, сидячи в наших окопах, зверталися до своїх, пропо­нуючи переходити вслід за ними, запевняючи, що тут до них добре ставитимуться. Відбивши вісім атак, ми самі піш­ли в наступ, прорвали ворожий фронт і пішли тилами німців...

Усі ці події Борис Петрович детально описав у своїй повісті "Зустрічай своїх синів, Україно”.
Бойовий шлях Бориса Ковтуна проліг від Курської дуги до рідної Полтавщини. Звільняючи батьківську землю, він був поранений і звістку про звільнення "перлини України" - а саме так із любов’ю називає Борис Петрович полтавський край – отримав у військовому шпиталі.
Це було наприкінці серпня 1943 року, коли наші війська, розгромивши фашистів на Курській дузі, почали звільняти від во­рога українську землю. Вже були звільнені Харків і районні центри Харківської області: Богодухів, Золочів, Козача Лопань, а також Охтирка, Лебедин, Тростянець Сумської області.

"Наша п'ята гвардійська загальновійськова армія, у складі якої воювала і моя тринадцята гвардійська стрілецька дивізія, піш­ла визволяти Полтаву. Ворог ні за яку ціну не хотів віддавати нам перлину України - мою Полтаву. На підступах до неї він зосередив великі резерви своїх військ і затримав просування наших дивізій. Через дея­кий час, добре підготувавшись і підтягнувши свої резерви, наші сусідні дивізії — справа і зліва — пішли в нас­туп і прорвали його укріплення"
— так розпочинає Борис Петрович главу повісті під назвою "Моя одіссея" однієї зі своїх повістей - "У військо­вому шпиталі".
Далі він розповідає, як виник­ла необхідність піти в розвідку, як він із товаришем узяли це небезпеч­не завдання на себе, як зіткнулися з німцями, зав'язалася сутичка...
"І в цю мить пролунав постріл справа - і мене прошив біль у ліво­му плечі. Я повернув голову і бачу: по ту сторону колії стоїть здоровен­ний пихатий німець у зеленому мун­дирі... Я тут же повернув автомат на німця і натиснув курок. Але... осічка! В таку мить! Тим часом про­лунав постріл з тієї сторони. Мене наче хто палицею огрів по лівій ру­ці, вона повисла перебита. Я тут же закрив голову автоматом, і в круг­лий диск автомата одна за одною влетіли дві німецькі кулі. Третьої ку­лі чомусь не було. Я підвожу голову і бачу, що німець перезаряджає гвинтівку. У голові блискавично про­майнуло: гранати! У мене на пояс­ному ремені висіло в невеликій сум­ці дві гранати. Миттю дістаю одну з них, зубами вириваю чеку і щосили кидаю в німця...".

Після одужання Борис Петрович не залишився осторонь військових дій, він брав участь у визволенні Будапешту, пройшов через Югославію та Австрію. Опису цих подій присвячено повісті, поезії та нариси, опубліковані у збірках. У них - туга за загиблими товаришами, співчуття горю матерів і вдів, сльози дітей війни. Але понад усе - незламна віра в перемогу.
Із закінченням війни армійське життя Бориса Ковтуна не закінчи­лося. До 1955 року Борис Петрович прослу­жив в армії, а після демобілізації, закінчивши вечірню школу та філологічний факуль­тет Київського університету (екзамени скла­дав екстерном), працював літпрацівником у Карлівській районній газеті „Зоря”, викладачем у Чер­нівецькому фінансовому технікумі. Пізніше оселився в Полтаві, яку дуже любив.
Це бу­ло красиве місто з парками, скверами, музея­ми, гарними, більше двоповерховими будин­ками. Я полюбив його на все життя, воно сни­лося мені всю війну. Відразу ж після війни я поспішив до неї, моєї Полтави, на побачення. Та вона зустріла мене купами руїн і закопченими стінами зчорнілих будинків. Полтавці розповіли мені, що ворог при відсту­пі з міста створив спеціальні факельні коман­ди, які вщент спалили центр міста
- згадує фронтовик.

Згодом, здобувши бухгалтерську освіту у Львівському кооперативному економічному інституті, Борис Петрович працював податковим інспектором Полтавського міськфінвідділу, начальником відділу кадрів та старшим бухгалтером-експертом Полтавського обласного фінансового відділу, аудитором...

Має більше 60 років трудового стажу, військове звання гвардії полковника запасу. Після виходу на заслужений відпочинок Ковтун веде активну громадську роботу, — обраний головою ветеранської організації головного фінансового управління Полтавської обласної державної адміністрації, головою ревізійної комісії Октябрської районної у Полтаві ради ветеранів, він є членом Полтавського місцевого осередку Всеукраїнської громадської організації "Асоціація ветеранів державної податкової служби України".
Борис Петрович займається літературною і публіцистичною діяльністю. Значне місце у творчості Ковтуна займає тема виховання підростаючого покоління, розвитку громадянського суспільства в Україні, захисту миру на нашій планеті, піднесення загальноісторичних і цивілізаційних цінностей, якій присвячено чимало як віршованих, так і публіцистичних рядків автора. Відчувається, що це нині головне для Бориса Петровича.
І все ж таки сучасників, яким випало щастя спілкуватися з Борисом Петровичем, найбільше вражають його людські якості, трепетне ставлення до дружини Марії Олександрівни, з якою душа в душу прожив вже понад 60 років, до доньки Наталки, онука Олексія, правнучки Маші, правнука Сашка... Полтавці часто зустрічають на вулицях міста невисокого, стрункого сивочолого чоловіка, з пружньою ходою, міцним рукостисканням, молодим поглядом, який стрімко крокує життям, занурений у піклування про рідних, виховання молоді, турботу про колег-ветеранів.

...А за статистикою, ровесників Бориса Петровича, уродженців 1924 року, повернулося з війни лише чотири зі ста...

У нас була єдина мета – щоб прості люди, зайняті щодня відповідальною та важливою роботою, знали та любили свою Україну, Полтавщину, свою історію та своїх героїв. Адже саме так виховуються гідні громадяни своєї країни

- каже наш 92-річний герой...