Роман Ругалов: "Немає натхнення. Є професіоналізм"

Алла Маркар’ян, майстер різьблення, голова Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, сказала про нього так: "Роман Ругалов наразі є одним із найкращих в Україні майстрів своєї справи. Це дуже неординарна людина, талановита у багатьох сферах. Тільки йому  під силу створювати такі шедеври. Інші б зламалися, або відійшли в сторону. Іноді складається враження, що свідомість цієї людини виходить за межі тривимірного простору. Він відкрив загублену таємницю різьблення акантового листа і він єдиний, хто здатний повторити справжнє полтавське земське різьблення".

- Романе, чому саме різьба?
- Все просто: в мене були стамески, я спробував різьбити – виходило.
- Одразу обрали дерево як матеріал?
- Я багато експериментував. Маю досвід роботи з кісткою, камінням, металом. Але найбільше пішла справа з деревом.
-  Відколи зрозуміли, що різьба – то ваше? Пам’ятаєте свій перший закінчений виріб?
- Та як вам сказати… В 7-му класі школи вже щось намагався різьбити. Про перші спроби  не скажу, бо нічого казати. Щось там робив, вчився...
- Чим займались після школи?
- Після школи пішов у технікум, здобув освіту. Навіть працював по спеціальності деякий час. Потім усвідомив – не моє. Іноді треба чомусь навчитись, щоб зрозуміти, що ти не хочеш цим займатись.
- Розкажете докладніше?
- Не бачу сенсу про це говорити, бо то не була справа мого життя. Але я вже тоді почав серйозно цікавитись деревиною, її властивостями та можливостями. Шукав різноманітні техніки різьблення. На прохання знайомих ремонтував меблі. Нерідко траплялись цікаві екземпляри, які потребували не просто ремонту, але реставрування. Замальовував візерунки, форми, іноді доводилось відтворювати елементи, яких не вистачає – ніжка в стола, спинка в одному зі стільців тощо.
- Вдома, мабуть, у вас все було заставлено чужими меблями та засипано стружкою?
- Я досить швидко зрозумів, що вдома не попрацюєш, тож винайняв приміщення та відкрив там майстерню. Старий будиночок неподалік від центра Полтави був хоч і не великим, але то було місце, де можна було спокійно працювати, зустрітись із замовниками. Це був 1991 рік, в країні все було складно, це був час, коли кожен мав прийняти рішення, як жити далі. Я вирішив, що маю працювати сам на себе. Досить швидко знайшлись однодумці, і майстерня ожила. Хтось прийшов працювати зі мною, хтось – вчився, дехто приходив просто порізьбити для себе. Утворилась особлива атмосфера, ми обмінювались досвідом, шукали нове, досліджували старі техніки.
- Це була реставраційна майстерня?
- Я б так не сказав. Ми робили все, за що платили. Брались за будь-які замовлення, бо тоді перебирати не доводилось. Реставрування багато грошей не приносило, замовлень було не так багато, платили неохоче. Ми різьбили, в основному, те, що користувалось попитом, вжиткові речі: карнизи, світильники, наличники. Хоча й створювали художні вироби, які отримували схвальні відгуки, але вони майже не продавались, бо ніхто не пропонував за них хоч яку ціну.

"Найкраща реклама для майстра – його роботи"

- Мені в той час доводилось бачити деякі ваші вироби. Я була вражена – просто мереживо з дерева, тендітні, повітряні речі. Найбільше запам’яталась рама для дзеркала – дракони і лоза – та ажурне великоднє яйце, яке було прорізане з цільного шматка дерева.
-  Так, пам’ятаю. Рама була приватним замовленням, а яйце різав, бо мав час та бажання. Ним захоплювались, дивувались, але нікого з замовників чи покупців воно так і не зацікавило.
- Як ви шукали замовників? Давали оголошення в газету? Тоді ж не було не те що інтернету, а навіть мобільних телефонів.
- Ні, звичайно. Найкраща реклама для майстра – його роботи. Від людини до людини, пішли розмови, що є майстерня, де зроблять все, що хоче замовник.

У той час в Полтаві немало було людей, що намагались різьбити. Якісь прості вироби, шкатулки з геометричними мотивами, фігурки, сувеніри, навіть годинники… На Гагаріна був навіть магазинчик із назвою "Народні промисли". Різьбяри здавали вироби туди або в комісійні магазини майже за копійки, але були згодні, бо підприємства закривались, а треба було якось виживати. Такі "народні майстри" не робили високохудожніх речей, хоча дехто волів навчитись. Багато хто з цих людей зрештою опинився в майстерні Романа. Хтось прийшов навчитись новому, хтось просто шукав роботу. Коли в майстерні з’являлись термінові замовлення, працювали всі разом.

- А як ви стали майстром іконостасів? Відчули якесь покликання? Особливе натхнення?
- Давайте без пафосу. Не люблю таких високопарних слів. Немає натхнення, є професіоналізм. Я – професіонал. І завжди прагнув ним бути. А іконостаси… Просто одного разу так склались обставини.
Тоді якраз тривав процес утворення Полтавського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва, і Віталій Ханко, який був його засновником, повіз у Київ експозицію виробів полтавських майстрів. Серед експонатів  до столиці поїхав і мій  виріб - мініатюрний дерев’яний хрестик дуже тонкої роботи. На нього звернула увагу матушка Сергія з Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря та запропонувала виконати роботу – кіот для ікони. Інших пропозицій не було, мені, як я казав, дуже потрібні були гроші, тож я погодився.
Їздив в Сорочинці (до Свято-Преображенської церкви, де зберігся оригінальний іконостас у стилі українського бароко),  замальовував, фотографував, причому ще на чорно-білу плівку. Працював над кіотом майже рік. Коли робота була виконана і прийнята замовником, несподівано виявилось, що оплати не буде. Настоятель монастиря, отець Герман, тоді роботу прийняв, але платити відмовився. Сказав, що грошей немає.
- Ви, мабуть, були в розпачі?
- Не драматизуйте. Нічого такого не було. Розчарований був, сердитий. Але що ж з того? Отримав досвід – живи й працюй далі. Тим більше, що знайшовся благодійник, який вирішив виправити несправедливість. Правда, оплата була специфічна, як то кажуть "борзими цуценятами" (сміється). Мені заплатили шкіряними куртками та кросівками. Уявляєте? 10 пар однакових біло-зелених кросівок одного розміру.  Одну куртку навіть вдалось продати. Інші – роздарив, кросівки роздавав направо й наліво. Символічно, що останню пару кросівок зносив, коли закінчував у монастирі іконостас.
- А як же ви погодились взятись за виконання нового замовлення після такої ситуації?
- Отак і взявся. Просили мене зробити царські врата в храм Хрестовоздвиженського собору. Тоді метри, до яких попередньо звертались, сказали, що це неможливо. Я давно звернув увагу, що "вчені художники" бачать багато неможливого в своїй роботі, суцільні проблеми. Я вчився сам, через досвід – свій та чужий – тому не  відмовився, а взявся виконати цю роботу.
Коли вперше приїхав на заміри, там навіть підлоги ще не було. Стикнулись зі складнощами, довелось чекати, поки виконають укріплення стін, щоб зробити вертикальну прив’язку. Заміри робили, спускаючись по стінам із використанням альпіністського спорядження.
Поки йшли підготовчі роботи в храмі, робив ескізи. Проект реконструкції розробили спільно з Віктором Бабенком. Вивчали фотографії старих царських врат та іконостасу. Я малював, пропрацьовував окремі елементи.
Власне, робота над царськими вратами тривала кілька років, з 1993 до 1998-й. Тоді ще не було сталої бригади як такої. В основному різав сам, допомагав мені Олександр Дейнека.
Були проблеми з оплатою, фінанси буквально доводилось випрошувати. Звісно, що паралельно займався більш приземленими проектами, а також додались замовлення на іконостаси для інших храмів.
- Розкажете докладніше?
- Про всі не розкажу, бо є приватні замовлення, подробиці яких я не маю права розкривати.
- Шкода. Вважаю, що народ має право знати про витвори мистецтва, створені видатними майстрами сучасності. Ну хоч трохи пролийте світло на проекти, над якими працювали в той час.
- Не всі так думають. Існує така річ, як приватне життя, і кожен має право на його захист. Тож, звісно, не мені це право порушувати. Та я й не відчуваю свої роботи національним надбанням. Я просто роблю те, що вмію, і намагаюсь робити це якнайкраще.
Майже одночасно з роботою в Хрестовоздвиженському монастирі почав розробляти іконостас для Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря. Взагалі, якщо виходити з обсягів роботи, це завдання для проектного інституту – команди спеціалістів, які проведуть обрахунки, виготовлять проектну документацію, розроблять художні ескізи тощо. В 1980-х роках фахівці "Укрпроектреставрації" виготовили проект, і на тому все скінчилось. Практично цього ніхто не брався робити.
Я особисто все виміряв, сам прораховував. Вважаю, що в такій ситуації, яка була в мене, все це має робити одна людина. Це колосальна праця, і тут недопустимі похибки та помилки через те, що хтось комусь щось не так сказав чи кожен бачить і розуміє по-своєму.
- Величезний обсяг роботи як для однієї людини. І велика відповідальність. Не було страшно?  
- А чого боятись? Це просто робота, яку треба зробити. Десь у той час навколо мене почала формуватись команда різьбярів. Приходили різні люди – як майстри, так і ті, хто мав лише початкові навички різьблення. Навіть такі були, хто ніколи не тримав різьбярський інструмент у руках. Це не грало ніякої ролі. Мало значення лише бажання працювати та здатність до навчання. Я будь-кого можу навчити різьбити за два місяці.
Те, про що я завжди кажу: головне – консолідація. Дуже важливо знайти однодумців, об’єднатись і триматись разом.
В 1998 році мене запросили в Київ до участі в реконструкції іконостасів київських храмів – обидва проекти реалізовували фахівці «Укррреставрації». Тоді з усієї України зібрались майстри для виконання окремих фрагментів.

"Гроші за роботу - тема болюча..."

Роман Ругалов разом із полтавськими різьбярами брав участь в реконструкції іконостасу Свято-Михайлівського златоверхого обору (1998 р.) та Успенського собору Київо-Печерської Лаври (1999 р.), на семи іконостасах якого всі вертикальні колони виготовлені руками полтавців.

- Саме цей проект запам’ятався тим, що за браком часу працювали не з замальовками, копіями та зразками, а з оригінальними фрагментами іконостасу 17-го століття, - продовжує розповідь Роман Ругалов.
Через рік, в 2000-му, Хрестовоздвиженський монастир отримав пожертву з Америки на виготовлення іконостасу. Настоятелькою монастиря тоді вже була матушка Галина, тож ми з нею домовились про виготовлення повного іконостасу в монастирський собор.
Сюжет розробляли спільно з Віктором Бабенком, проектне рішення готував сам, в роботі керувався старими фотографіями і власним набутим досвідом. В моїй бригаді на той час було 12-14 людей, дехто змінювався, дехто пропрацював від початку до закінчення проекту. Робота тривала майже 15 років.
***
"Художники Роман Ругалов та Віктор Бабенко, ґрунтуючись на фотографіях втраченого іконостасу та зібраного матеріалу, по дослідженням вцілілих іконостасів періоду козацького бароко розробили проект нового іконостасу. Цей іконостас можна вважати одним із унікальних витворів сучасних художників сакрального мистецтва"

(професор Богдан Тимків, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України, Національної спілки майстрів народного мистецтва України).

- Наскільки мені відомо, приблизно в той же час вас запросили виконати іконостас новопобудованого Полтавського Свято-Успенського собору.
- Так, запросили, але тоді собор ще не мав навіть фундаменту. Десь в 2000 році мені зателефонував  тодішній голова релігійної громади Юрій Самойленко (нині - голова Полтавської обласної Спілки художників) і запросив нас на співбесіду, де ми, так би мовити,  підписали протокол про наміри. На той час я робив монастир, досить багато було вже зроблено, було на що подивитись, і вони розуміли, що в мене точно щось вийде.
Я навіть для Володимира Конопелька (керівника ПМК-64, генерального підрядника будівництва - прим.авт.) робив кельму, з ручкою червоного дерева, якою Анатолій Кукоба закладав символічний камінь перед початком будівництва.
Ми тоді багато всього обговорювали. В результаті було укладено аж 5 договорів, один із них – авторське свідоцтво на реконструкцію історичного іконостасу (показує документ), а я за ними жодної копійки так і не отримав.
Коли прийшов час виконувати проект, до мене звернувся Микола Храпач (тодішній настоятель Свято-Успенської церкви). Я в нього питаю – як ви хочете, щоб я з вами працював, коли договори є, а оплати немає? А він мені нічого конкретного не каже.
Тоді мене вмовляли і Валерій Трегубов (полтавський архітектор, керівник проекту відбудови собору), і Юрій В’ялий (майстер, який оздоблював собор натуральним камінням), щоб я таки почав роботи.
В мене, фактично, не було вибору, тож я погодився. Хоча важко було працювати, коли вимагають роботу, але не виконують договір зі свого боку, бо маємо багато витрат: матеріали, обладнання, утримання майстерні, оплата праці різьбярам… На певному етапі робота застопорилась.
Взагалі, оплата – дуже болюча тема в таких масштабних проектах. Наприклад, досі не закінчений іконостас в Мгарському монастирі, з тієї ж причини.
- А зараз як працюється? Чи досі маєте такі проблеми зі Свято-Успенським собором?
- На щастя, вже ні. Іконостас, в якій формі ви можете бачити його зараз, мій особистий проект – довелось вносити неабиякі зміни. Договір на виконання робіт по реконструкції іконостасу ми врешті-решт укладали з Архієпископом Полтавським і Кременчуцьким Владикою Федором. Фактично, активні роботи над іконостасом розпочались з 2010 року.
Коли маємо сумлінне дотримання договору з боку замовника, то і нам працювати легше. Звісно, що зі своєї сторони прагнемо виконати все вчасно. Зараз ми виходимо на фінішну пряму, можна сказати. Проект на стадії завершення, маємо закінчити роботи в найближчі кілька місяців. Хочу окремо зауважити, що в цьому велике досягнення губернатора Валерія Головка та його команди. І я зараз говорю зовсім не про політиків.
- Коли саме нам очікувати завершення робіт?
- Я поки не буду оприлюднювати точну дату. Але запланована дата є і ми, думаю, встигнемо. Ви почуєте, коли ми будемо готові оголосити про закінчення іконостасу.
- Відкрийте таємницю - збираєтесь золотити різьблення, чи плануєте залишити чисте дерево?
- Моя робота – створювати вироби з дерева. Я – різьбяр, а не позолотник. Якби моя воля – я б не хотів, щоб золотили. Бо майстрів, які зроблять позолоту та не зіпсують задум і зовнішній вигляд, в Україні майже немає, виходить досить грубо. А ті, хто може це зробити, дуже дорого беруть за свою роботу. Хоча моє слово тут не обов’язково буде найвагомішим, адже я маю авторське право на іконостас, але майнове належить собору. Як той кіот, що ми робили першим для Хрестовоздвиженського монастиря, який пофарбували чорним лаком. На мій погляд він багато чого втратив після фарбування. Коли ми пізніше робили іконостас в монастир, то і кіот зробили інший.

"У нас немає культури споживання"

- Над чим працюєте ще, крім іконостасів?
- Нічого не змінилось за ці роки – робимо все, що забажає замовник. Серед замовлень і оздоблені різьбленням фіранки, і меблі. Були  і столи з левовими лапами, і буфети, стільці й лавки. Сходи або балясини, якось були сходи з перилами та фігурами левів, що сидять у підніжжя. Не так давно закінчили спальний гарнітур у бароковому стилі. Цей був фарбований, в білих кольорах, з елементами в техніці кракелюру. Мені дружина дуже допомагає в таких роботах.
– Вам є чим пишатись.  А звідки взагалі берете сюжети та форми?
- З історичних фотографій, альбомів. В Європі існують майстерні, досвід роботи яких налічує не те що десятиріччя, а століття. Уявляєте, по 300-400 років працюють майстерні.  Це системна робота – власне, самі майстерні, а також школи, коледжі. Це фахові секрети, що передаються майстрами з покоління в покоління, унікальні речі, в яких одразу впізнаєш неповторні абриси.
Я роками вивчав техніки різьблення, основи символізму. Опанував техніку тригранно-виїмчастого різьблення, характерного для ужиткового мистецтва Полтавського земства, українське бароко, полтавську земську різьбу. Моїй майстерні майже 25 років. Ми відновлюємо традиції, але й разом з тим маємо особисті напрацювання.
- … і свої секретні техніки? Власний впізнаваний стиль, який ніхто не повторює?
- Про що ви кажете! В Україні майже неможливо зараз зробити щось своє, і залишити це своїм. Повністю відсутній інститут збереження інтелектуальної власності. Крадуть, "позичають", відверто привласнюють чужу роботу. Навіть в умовах однієї спільноти майстрів. Беруть "подивитись", копіюють на копіювальних станках, модель десь "випадково" губиться. Держава ніяк не регулює такі відносини.  Я зробив майстерню та зібрав бригаду не завдяки, а всупереч державі. І за ці роки нічого не змінилось – так само працюємо всупереч обставинам.
- Не думала, що таке може бути. Але, сподіваюсь, це не дуже впливає на коло ваших клієнтів? Мабуть, у такої титулованої майстерні завжди є черга на замовлення?
- Замовлень вистачає. Але якщо ви думаєте, що у нас постійна черга замовлень на побутові речі, то скажу, що це глибока омана. І причина проста: немає культури споживання. Багато хто з замовників хоче ексклюзивну річ за ціною ширвжитку з магазину. Хоча може заплатити ту ціну, що ми ставимо. Але грають в принциповість, торгуються. Дехто мені намагається "пояснити", що в нас дуже дорого, бо в салоні італійських меблів бачив майже таке ж, тільки втричі дешевше. Не всі вірять, коли відкриваю їм очі, що левова частка меблів в "італійських" салонах вироблені в Китаї на копіювальних агрегатах. Або навіть вручну, але нам майже неможливо перебити ту ціну: китайці працюють за їжу, там в майстернях їх десятки сидять у невеличких приміщеннях і різьблять. У нас собівартість виробів значно вища. Людям треба платити гроші за роботу, їм треба за щось жити, годувати родини.
Майстрів дійсно високого рівня, які працюють з великими об’єктами, а не простих столярів, в Україні небагато. Знаю історію одного такого майстра – робить просто надзвичайні речі! Але вони мають достойно оплачуватись - це дорого. А зараз він виробляє на станку по замовленню з Європи тарілочки для решти в супермаркети, яким красна ціна три євро за штуку. І цим живе, бо за це платять. Доводиться пристосовуватись до обставин. Це робота, яку, на перший погляд, міг би виконати будь-хто. Але замовили йому, бо є ще одна проблема, протилежна. Адже з іншого боку -  маємо й низьку культуру виробництва. Це відсутність якісних виробів, сталої якості. Відсутність не тільки професіоналів, але й людей, що воліють ними бути.
Мій знайомий колись мав власне кадрове агентство, допомагав людям шукати роботу. Він мені читав анкети: здорові чоловіки активного віку шукали роботу сторожів! Щоб по 12 годин працювати, і вихідні, і з правом сну. Уявляєте? Сторожів, ще й без матеріальної відповідальності, але за хороші гроші!
Не хочуть нічого робити. Я подавав вакансії різьбярів, так не йдуть же. Треба вчитись, постійно працювати. Тим, хто б’є байдики і ходить чаю попити та пожалітись на життя, я не плачу зарплату. А ті, хто навчились і плідно працюють, досить задоволені оплатою. Навіть жінки приходять різьбити. І різьблять, і досить успішно. Але надовго не затримуються – кістяк бригади склався з філософів, в них специфічне ставлення до життя.
- А, наприклад, переміщені особи? Багато ж хто з них шукає роботу. Чи вже немає вакансій?
- Вакансії є, бо є робота. Але, повторюсь, немає людей, які дійсно готові працювати руками.
 - Які у вас плани на майбутнє?
 - Грандіозні! По-перше завершити всі термінові замовлення, в тому числі іконостас Свято-Успенського собору. А ще мої колеги з інших міст запрошують об’єднатись і створити Спілку різьбярів. І ми її створимо, бо вона конче необхідна. Хоча б для того, щоб захищати майстрів, їх роботи – власне, авторські права. І щоб підняти культуру виробництва. Багато є чинників, які ведуть до одного: спілці бути.
- Дійсно, грандіозні плани. Бажаю вам втілення їх у життя саме таким чином, як плануєте. А наостанок хочу запитати вас про неробочі години. Чим займаєтесь в вільний час? Знаю, що ви дуже активна людина, яка не любить стандартний підхід до відпочинку.
 - Я багато чим займаюсь - у двох словах не злічити. Тож не бачу сенсу зараз це обговорювати. Скажу тільки одне, але хочу, щоб ви так і написали: все, про що інші мріють, я роблю!