«Ви втримали, хлопчики,  небо над Україною…»

Україна відзначила другі роковини трагічних і водночас світлих подій на Майдані. Що є і що робити?

Кожному  Герою  Небесної Сотні цього року на Майдані, де два роки тому сталася одна з найграндіозніших подій в історії сучасної України, та й сучасної Європи теж, встановили стенд із фотознімками. Багато – в колі родини, у колі друзів. Пройшовши і оглянувши кожен, ще раз утвердився у сформованому ще з перших днів Майдану враженні — на протест мільйонів вийшли світлі люди зі світлими помислами.

Так трапилося, що біля стенда одного із Небесної Сотні, тепер вже вічно 19-річного Устима Голоднюка, якраз  стояв батько Героя — Володимир, в оточенні кількох людей. Скоро вони відійшли. Пан Володимир залишився один, і я не міг не скористатися можливістю хоч кількома словами обмінятися з ним. Запитав про враження від  участі у програмі «Право на владу», яка вийшла напередодні. Зійшлися на думці, що дуже некрасиво, а на мій особистий погляд просто ганебно вели себе обидва екс-генпрокурори — Махніцький та Ярема. Коли вони перед рідними загиблих героїв, перед мільйонною телеаудиторією, фактично виправдовувалися за дуже повільне розслідування справи вбивств на Майдані.

На прощання я йому сказав:
— Тримайтеся, пане Володимире...
— Мушу триматися. Бо маю тепер жити за двох, за Устимчика і за себе...
— Ми всі мусимо, -  відповів йому.
…19-річний Устим Голоднюк, який загинув 20 лютого два роки тому, попереджуючи побратимів про небезпеку, взяв звичку говорити: «Небо падає, небо падає...».

Ні, наш юний хлопчику, небо над Україною не впало. Завдяки тобі, завдяки 17-річному Назару Войтовичу, завдяки усім Героям Небесної Сотні. Всім, хто вистояв у ті буремні дні. І завдяки усім-усім, хто кожен на своїй ділянці зупинив російську агресію на Сході України.  
Небо над Україною не просто тримається. Як би тяжко не було, але воно поступово позбувається тих зловісних хмар, які нависали над нею все загрозливіше і загрозливіше. І вже була фактично пряма дорога до того, щоб  Україна знову стала б окраїною нової, тепер уже путінської імперії.

Український ген свободи знищити не вдалося
Майдан справді велична подія, цінність якої нам та прийдешнім поколінням ще треба  усвідомлювати і усвідомлювати. Нехай мене виправлять історики, але назвіть ще одну європейську країну чи якусь іншу, де б люди так жертовно боролися за свою свободу, за право самим визначитися, якою дорогою йти і самим будувати новий український дім. Знайдете такий приклад? Де, крім України, практично сто років назад 300 студентів пішли на вірну загибель під Крутами, аби протистояти у багато разів переважаючій армії Муравйова? Де ще є таке поняття, як Холодний Яр? Коли українські патріоти, відчуваючи, що програють більшовицькій навалі, не здавалися ворогу, а вели боротьбу за звільнення своєї рідної землі до останнього? А ще є героїчність вояків Української повстанської армії. Усі вони хотіли бачити цю країну вільною.

І, нарешті, вже приклад із 21-го сторіччя. Знайдіть аналогії, коли після жорсткого побиття студентів люди не сховалися по своїх домівках, на що й розраховували Янукович і його прибічники. Не сховалися, не злякалися, а вийшли на вулиці з протестом. І був марш справді мільйонів. І одразу прийшло усвідомлення, що, як не намагалися віками, а особливо в останні сто років, знищити українськість як таку, цього зробити не вдалося.

Мій колега, коли вже почалися воєнні дії на Донбасі, і коли для багатьох із нас дещо несподівано голосно про свою патріотичну позицію, протидію Путіну заявили Одеса і Одещина, Харків і Харківщина, Херсонщина, Миколаївщина, на які в першу чергу розраховував Путін і його прибічники тут, в Україні,  в реалізації проекту «Новоросія»,  сказав наступне: «Вони (путінці –авт.), самі того не розуміючи, зачепили чи не основний ген українців. Його ж знищити не можна взагалі. Це потяг до свободи, до вільнодумства, це, одним словом, козацький дух».

«Я пишаюсь своїм народом!»
І в цьому ряду справді героїчних рядків боротьби українців за свою державу особливе місце займають лютневі події 2014 року. Знов-таки, знайдіть ще приклад такої самопожертви, коли фактично з дерев’яними щитами, або, як Герой Небесної Сотні Володимир Чаплинський – зі щитом, яким слугувала кришка від старої пральної машини, пішли під кулі…

Це викликає ще більше захоплення, бо перед тим було 18 лютого, трагічні події у Мар’їнському парку та на Інститутській, коли «Беркут» і тітушки  розстрілювали, по-звірячому розправлялися з  учасниками мирного походу до Верховної  Ради. Чи можна знайти хоч якесь одне слово чи  півслова виправдання тим нелюдям, котрі на барикаді до смерті забили, саме так – забили, 62-річну Антоніну Дворянець? Риторичне запитання.

Після був найдраматичніший вечір і ніч на Майдані. Це стоїть і стоятиме у мене перед очима напевно до кінця життя. Як нагадування, як приклад справді незламності та мужності повстанців. Вже палали намети на Майдані біля стели, вже яскравим полум’ям горіло все поблизу «Глобуса» — якийсь Армагеддон у центрі столиці. Беркутівцям залишалося пройти кілька десятків метрів до сцени, здавалось – все, Майдан захлинеться. Ні, ще приїхали люди на підмогу, всі, хто залишався, працювали як мурахи – видовбували і передавали на передову бруківку, несли, в тім числі й дівчата, шини, дрова, медикаменти, молоко, воду…  А в самому пеклі залишалися мужні хлопці, які будь чим підтримували вогонь і не давали беркутівцям просуватися далі. Саме завдяки їм і вистояв Майдан. І в ті хвилини я ще раз і ще раз повторював  фразу, котра особисто у мене народилася там, у центрі буремного і нескореного Києва: «Я пишаюсь своїм народом!»
Ми можемо  все це забути? Ні. Ми повинні не тільки пам’ятати кожен епізод  боротьби, знати і передавати своїм дітям і онукам прізвища Героїв Небесної Сотні.

Майдан – керівництво до дії. Для кожного
…22 лютого 2014 року. Це був другий день прощання  на Майдані із загиблою Небесною Сотнею. Такої  концентрації щирих людських сліз я ще на бачив, не бачив ніколи до цього просто гір із квітами. Я зателефонував своїй сестрі, аби приїхати, і хоч трохи розвіятись. Трубку взяв її чоловік Петер, поляк за національністю.  Він плакав, і просто не міг сказати ні слова – вони якраз дивилися трансляцію церемонії прощання з героями. Спромігся лише одне слово видавити із себе: «Приїжджай…»

Згадую цей епізод не для того, щоб ми лишень плакали. Ні, і цей народ вже давно довів, що попри свою природну емоційність, і навіть деяку сентиментальність, він  здатний бути твердим, цілеспрямованим і наполегливим. А емоції повинні зайвий раз нам нагадати, що відбулося і які уроки слід взяти з тих подій.
Майдан – це не тільки пам’ять. Майдан  – керівництво до дії. Хтось дуже влучно назвав ті події «Революцією Гідності». Ми тоді домоглися справді революційних змін. 21 лютого 2014 року Віктор Янукович підписує угоду з лідерами Майдану, але навіть найближчі його соратники  не здогадуються, що у Межигір’ї пакуються валізи, і саме цієї ночі третій президент ганебно тікає. Через Крим — до Росії.
Ось це – революційна зміна влади. Як загалом не закінчилася і вона, так і особливо не закінчилася «Революція Гідності». Не треба забувати, що шлях побудови демократичного, справедливого суспільства, який ми проходимо і хочемо пройти максимально швидко, цивілізовані країни проходили століттями.
Нам сьогодні надзвичайно потрібні мудрість, зваженість і наполегливість водночас – йти, не зупинятись, розумно змінювати еліти, не вдаючись до революції в класичному розумінні цього слова. Та й не варто забувати, що все це  ми робимо в умовах військових дій.

«Ми вже стали іншими…»
Ми мусимо не зважати на тих, хто постійно кричить «зрада», хто намагається посіяти паніку і зневіру в ідеали Майдану – мовляв, жертви були даремні. Ні, не даремні. Бо ми вже стали іншими, ми вдихнули повітря свободи. І така людина вже ніколи не захоче повернутися у приміщення, наглухо зачинене, де фактично немає кисню.
Ми не задоволені нинішніми політичними елітами? Так. Але ж це ми їх обрали. Тепер мусимо навчитися, і суспільство, до речі, вчиться цьому,  і контролювати їх, і примушувати  змінювати країну. А ще, користуючись демократичними інструментами, в рамках закону змінювати ці еліти, і – якомога частіше.
Старе так просто не здає своїх позицій, особливо коли у верхівці не вистачає політичної волі. Символічна картинка, коли Яценюк при спробі Олега Барни відірвати його від  трибуни  Верховної  Ради  хапався руками за неї,  як потопаючий за соломинку.
 
… Тільки коли Майдан переміг режим втікача Януковича, ми з часом зрозуміли, в якому багні знаходиться Україна, і як нелегко з нього вибратися. Це корупційне багно. І практично кожний  — хто більше,  хто менше – вимазаний у ньому. Може скажете, що ви — ні? Глибоко сумніваюся. Якщо такі люди є, то це одиниці. Ви ніколи не давали хабара даішнику? Не платили за влаштування дитини в дитсадок, ви намагалися дізнатися точно, куди ж і як витрачаються кошти, які збирають із вас на потреби школи? Ви не відкуповувалися  від міліції? Ви не клали в кишеню лікарю ще до операції, бо вам одразу й тарифи озвучили? Ви не намагалися щось вкрасти на своїй роботі, на колгоспному полі? Цей перелік можна продовжувати до безкінечності.

У мене була жорстка дискусія на політичні теми з моїм однокласником. Він вже давно працює лісником. Його аргументи в нашій гарячій дискусії – всі погані: і президент, і прем’єр, і депутати, їх треба всіх посадити, або того й гірше. У мене в запасі був останній аргумент. Я задав йому питання: «А ти перестав красти ліс?». Ні, не перестав. Однокласник  намагався виправдатися,  що зарплата низька, та й зверху фактично примушують, або спонукають вчиняти незаконно.

Наші отруєні душі треба лікувати
Не просто так, у  повітря, говориться фраза: «Революція Гідності не закінчилася, вона продовжується». Це справді так. Бо ж не одними стараннями Януковича Україна опинилася у цій багнюці. Коріння цього можна простежити, як мінімум, із часу приходу більшовиків до влади. Бо хто почав масово сіяти недовіру, брехню, страх, при якому режимі почалися масові крадіжки, хто фізично нищив свободолюбивість, підприємницьку ініціативу, хто зрештою нищив цілі народи?

Наші душі отруєні  — у кого більше, у кого менше. Отруєні байдужістю, безпринципністю, бездумними споживацькими настроями, жорстокістю і продажністю. Зрештою, рабською психологією.

Ті ж так звані тітушки — вони ж не з іншої країни, не з космосу. Вони наші, доморощені.  21 лютого 2014 року вони (не одна тисяча) спішно залишили Маріїнський парк у Києві. Камера 5 каналу показала – після них зосталися купи шприців і усіляких пігулок, страшний безлад, короткі металеві трубки, якими вони боролися з політичними опонентами. А їх же виховували батьки, педагоги. Може це не ті педагоги, які покірно виконували волю зверху й записувалися у Партію регіонів, їздили на Антимайдан, де кучкувалися саме тітушки? Вони, дорогенькі, вони, наші вчителі, вчителі наших дітей…

Ще й розігнати небажані хмари…
Не треба скаржитися, або ще гірше – скиглити, не треба зважати на тих, хто кричить все ті ж гасла – «нас зрадили», «все погано», «всьо пропало», «нічого не міняється». Як правило, кричать ті, хто нічого міняти не хоче. А здоровій частині суспільства, а таких, безперечно, більшість, треба ставати лікарями – кожному у своєму середовищі. І лікувати отруєні душі людей.
До речі, робити це абсолютно нескладно. Просто самому треба жити насамперед за правилами -  честі, гідності, моралі, доброти, правилами закону. І все у нас вийде!

…Небо над Україною  вони втримали. Синє, красиве, обнадійливе. 17-річний Назар Войтович, 19-річні Устим Голоднюк і Роман Гурик, 25-річний Сергій Нігоян, усі полеглі Герої Небесної  Сотні. Його втримали кіборги, наші герої, котрі захищали і захищають нашу рідну землю на Сході.

Долучайтеся й ви. Бо небо треба не тільки втримати, а раз і назавжди розігнати на ньому  небажані хмари. Це задача не одного дня. Але українці вже давно довели, що вони вміють працювати, вміють вірити і вміють досягати мети. І Майдан продемонстрував  це якнайкраще. Пам’ятаймо і діймо.

Анатолій ГАРКУША