Гройсман замість Яценюка?

На зміну Арсенію Яценюку у крісло прем’єра, ймовірно, сяде політик, прізвище якого означає «велика людина».

Прихильники Яценюка можуть кидати в мене каміння, або можливо й  яйця – це вже кому як завгодно. Так, я вітав і продовжую вітати його відставку з посади прем’єр-міністра.

Правда, ніякого внутрішнього задоволення від цього немає. Заява Яценюка від 10 квітня про складання повноважень керівника уряду не є ні кроком мужності, ні кроком чесності. У такому розрізі,  хоч і з надзвичайно мінімальним відсотком, можна було б розглядати подібний вчинок Арсенія Петровича 16 лютого чи одразу після цього, коли  Кабмін отримав від парламенту «двійку» за свою діяльність, і тільки кулуарні домовленості, так звані «договорняки»,  не дозволили одразу ж відправити його у відставку.

Яценюк цього не зробив. Він намагався вдавати, що нічого власне не сталося, він продовжував працювати, годувати обіцянками, що у нього є план продовжувати  реформувати країну (згадайте обіцянку про конкретні 12 кроків). Насправді ж своєю безпринципністю та відсутністю почуття гідності він та його політична сила внесли свій вагомий внесок у гостру політичну кризу в країні. Арсеній Петрович продовжував щоп’ятниці «тероризувати»  країну  своїми телевізійними 10-хвилинками, які завжди були більше схожі на виголошення декларацій політиком у передвиборний період, аніж на  розповідь прем’єр-міністра своєму народу, що ж він збирається конкретного робити наступного тижня на шляху реформування країни.

«На чолі уряду я чесно виконав свою працю…»
Зі свого останнього  телезвернення у якості глави уряду 42-річний (майже) Яценюк  не вдався хоча б якогось більш-менш критичного аналізу діяльності Кабміну впродовж двох років. Навпаки. Він безапеляційно заявив: «Я пишаюсь результатами нашого уряду! …Обидва останні уряди унікальні. Вони провісники нової України. На чолі уряду я чесно виконав свою працю».

А практично в цей час, коли пан Яценюк виголошував ось ці слова, на Київщині, у двох метрах грубо кажучи від столиці, активно, а головне незаконно вирубують ліс. Як і в Карпатах. На Рівненщині та Житомирщині йдуть бурштинові війни. Раніше здійснювався рейдерський захват фабрики «Житомирські ласощі», на митниці зросли суми хабарів, провалений активно анонсований прем’єром проект «Стіна». І таких прикладів можна наводити, на превеликий жаль, до безкінечності.  

…Зрозуміла річ, що  оцінювати діяльність будь-кого чи будь-чого лише у двох кольорах, білому і чорному, — абсолютно неправильно. І та половина  аркушу, де зазначатиметься позитив від уряду Яценюка, не буде чистою.  

Я не приховую, що не був прихильником Арсенія Петровича ще задовго до того, як він сів у крісло прем’єра. Як мінімум, із часів Майдану, з часів його незабутнього «якщо куля в лоб, то куля в лоб».

Але в той же час я зважаю на обставини, у яких він увійшов у головний кабінет виконавчої влади. Не варто забувати, що його затвердження  датується 27 лютого 2014 року. Дуже драматичні дні в історії України. Щойно втік Янукович, державні інституції паралізовані та фактично не функціонують, казна порожня, почалися події в Криму, потім – Донбас, а ще далі – війна з російським агресором і проросійськими найманцями.  

Держава могла просто зламатися, як картковий будинок. Україна втрималася. У чому, безперечно, є і заслуга уряду Яценюка. Але як і йому, так і Президентові  Порошенку в першу чергу Майдан дав шалено великий аванс на справжнє реформування країни. Авансом головні керманичі України за великим рахунком не скористалися. На жаль. Напевно, вони не змогли.  Є підстави думати, що й не збиралися.

Про хліб і тарифи не думали. Хотіли  справедливості
Говоритиму від притомної частини суспільства, якої, хочеться на це сподіватися, все ж у нас переважна більшість. Бо важко назвати притомними тих, хто продовжує продавати свій голос на виборах, хто мирився і продовжує миритися з хабарями, тим самим заохочуючи так звану побутову корупцію. Так от, Майдан найголовнішим завданням ставив, окрім незмінного курсу на євроінтеграцію, становлення України як справедливого суспільства. Це насамперед! Бо всі прекрасно розуміли, що вже завтра ніякого покращення не настане — в матеріальному плані. Що для цього треба пройти непростий шлях. І суспільство, розуміючи це, готове до такого сценарію. Війна, волонтерство, участь простих людей в обороноздатності країни – яскраве тому підтвердження.

Але, як з’ясувалося, не готові були ті, хто взявся реформувати країну, хто взявся виконувати накази Майдану. Вже скоро у суспільства стали виникати запитання щодо кадрової політики і в уряді, і в президентській гілці владі, а найприкріше – корупційні скандали. Тільки один із останніх прикладів, на якому емоційно наголошував під час лютневого звіту уряду Юрій Луценко – у вас, звернувся він до Яценюка, під носом крадуть чи не щодня мільйони гривень на Київській митниці. До речі, суспільство так і не отримало ніякої відповіді щодо цього факту. Як і про те,  чи  збрехав колишній народний депутат Скосар про 6 мільйонів доларів, які він віддав Яценюку за прохідне місце у списку «Батьківщини»  на виборах 2012 року. Як і про багато чого іншого.

Детальніший аналіз роботи Яценюка на посаді прем’єр-міністра — трохи згодом. І його потрібно зробити. Судячи з телезвернення від 10 квітня, пан Яценюк, що цілком зрозуміло, нікуди з української політики не йде.  Мало того, вже сьогодні він фактично заявляє, що розпочинає підніматися на іншу вершину:  «Від сьогодні бачу свої завдання  ширше, ніж повноваження керівника уряду, — нове виборче законодавство, конституційна реформа, коаліційний  контроль за курсом  нового уряду, міжнародна підтримка України, членство України в Європейському Союзі і НАТО. Це частина моєї програми». Тож цілком очевидно: Яценюк ставить завдання повернутися і з часом проїхатися Хрещатиком на білому коні з …президентською булавою.  
Досконально проаналізувати,  що ж вдалося зробити уряду Яценюка, і хто такий він взагалі в українській політиці, значить убезпечити виборців (частина з яких ще довго не позбавиться бажання покласти на свою полицю передвиборчий кілограмчик гречки),  від чергового наступання на граблі.

Є сподівання, що – не шило на мило
Для мене це — однозначно позитив. Не дивлячись, що прихильники Арсенія Петровича мене інколи звинувачують, що таким чином ми діємо на користь ворогові. Інші не бачуть тут нічого доброго, бо, мовляв, поміняємо шило на мило.

Поясню свою думку. Зміна уряду позитивна тому, що вже це є фактом оновлення. До речі, величезну роль у довгоочікуваній відставці Яценюка зіграло громадянське суспільство. Зрозуміло, що новою фігурою в кріслі голови уряду революційних змін ми не дочекаємося. Ми їх можемо підштовхувати еволюційним способом – розбудовуючи  вже згадане громадянське суспільство. Його наявність – головний на сьогодні результат Майдану і запорука подальшого реформування країни, не повторення помилок пост-помаранчевої України.

На зміну Яценюка приходить, схоже,  Володимир Гройсман. Чи стане він справжнім революціонером в таку епохальну для України добу? Навряд чи, будемо говорити чесно. Бо він, як і багато хто з нас, — продукт старої системи. Хоч і достатньо молодий, йому лише 36 років. До мінусів зараховують його близькість і відданість Президентові.  Проте, кулуарне обговорення  кадрового формування нового Кабміну, яке проходило особливо гаряче 11 квітня і в ніч на 12-е, говорить взагалі про дві речі: як продукт старої системи, Гройсман схиляється до практики домовленостей та непрозорого обговорення, а друге – що він не буде простим і слухняним, таким собі  хлопчиком для биття,  в руках президентської команди, говорить його категорична незгода брати в майбутній уряд того ж Віталія Ковальчука, цілковитої людини Петра Порошенка. Останнє – обнадійливе.

І ще одне обережно-обнадійливе. Якщо ви не полінуєтесь прочитати в тій же Вікіпедії про життєвий шлях Яценюка та Гройсмана — практично однолітків та своєрідних вундеркіндів, то кожному одразу кинеться у вічі: у вінницького  є своя історія успіху. І це саме практичний успіх. Він помітний, його  можна побачити, відчути, і навіть пощупати руками. Правда, для цього потрібно  поїхати у Вінницю, де міським головою пана Гройсмана обрали у 29-річному віці. Це було ще у 2006 році. А в 2010-му тріумфально для нього знову переобрали — за його кандидатуру тоді проголосували майже 78% вінницьких виборців!

А історія успіху – це запровадження проекту енергозбереження, масштабний проект ремонту вінницьких доріг, оновлення міського транспорту, це створення першого в Україні «Прозорого офісу», і загалом – він зміг залучити у Вінницю зовнішніх інвестицій  на суму понад 700 млн. грн. І це ще далеко не повний перелік справ колишнього міського голови.

Зважаючи на це, зважаючи на молодість самого Гройсмана – його життя у великій політиці тільки починається,  і на його розуміння, що надзвичайно пекельне крісло прем’єра  може, м’яко кажучи, не сприяти подальшій його кар’єрі, висловлюємо обережне сподівання:  призначення його прем’єром  стане вагомими кроком для оновлення країни. Принаймні – гірше не буде. Це напевно.

Але – лише за умови, що громадянське суспільство не стишить свій поступальний рух, а навпаки – буде посилювати вплив на всі процеси в державі. В тім числі і на місцях.

Анатолій ГАРКУША