Соборність, скріплена кров’ю

22 січня Україна відзначає день Злуки. 97 років тому з’єдналися Західно-Українська та Українська народна республіки.


Погодьтеся, порівняно недавно День Соборності відзначався переважно як данина історичному факту. Нехай і дуже значимому. Але навіть істинні патріоти, аплодуючи зворушливим промовам, беручи участь у символічних заходах єднання Лівого та Правого берегів, прекрасно розуміли, що до справжнього єднання двох на той час  частин однієї України справа не дійшла. Бо день 22 січня  теж сприймається через призму того, що так і не вдалося тоді, на початку 20 століття,  домогтися найголовнішого – незалежності, відбитися від більшовицької навали.

Навряд чи нормально  сприймалися вітальні слова з Днем Соборності з вуст такого президента як Віктор Янукович. Та й  Леоніда Кучми теж. Бо й він практично не робив нічого, аби вивести формально незалежну Україну з російського фарватеру. Зрештою,  цей представник «червоного директорського корпусу»  у велику українську політику привів Януковича. Або по-іншому – розуміючи всю його істинну сутність,  другий Президент України не протистояв просуванню Януковича на Печерські пагорби. Не хотів чи не міг – то вже інша справа.

Не варто забувати, що за Кучми, коли Янукович у 2004 році здійснив першу спробу заволодіти президентським кріслом, російські політтехнологи, які не тільки заробляли у нас  шалені гроші, а й фактично готували грунт для «руського міра» тут, поділили  Україну, шматували її,   за географічним  принципом, розігрували   мовну карту тощо. Сіявся розбрат, особливо по лінії західняк-східняк. І робилося це вустами українських політиків. Хоча, які вони насправді українські?

Не було би щастя, так нещастя допомогло – так говорить українське прислів’я. Хоча до щастя нам ще далеко. Але саме після подій Майдану -  першого, а особливо другого — значення Дня Соборності набуло вже іншого ґатунку. Нами заволоділо те почуття надії, котре рухало українцями  у  буремних роках майже століття тому. Надії жити  у справді  вільній Україні, вийшовши з-під впливу імперського Кремля,  повернутися до європейських цінностей.

Як не парадоксально звучить, але саме зовнішній ворог, тобто відверта російська агресія, якій сприяли наші манкурти,  допомогла нам зрозуміти, що ми – єдиний народ,  нам є що захищати. 2014 рік, коли Росія загарбала Крим, розпочалися криваві події на Сході, їх перетворення після вже відвертого введення в Україну російських військ у фактично війну, став роком об’єднання, роком пробудження  українського духу. І цей дух зупинив агресора. Бо країна, де за  недалекоглядної політики  одного та іншого президентів, і  за  зрадницької  президента-втікача була  насправді вщент зруйнована своя армія,  вистояла. Вистояв народ,  вративши тисячі своїх героїв, починаючи з Небесної Сотні.  Народ, який саме цього року став єдиним у боротьбі проти зовнішнього ворога.

22 січня  мусить бути  ще й днем пам’яті. У 2014 році саме цього дня  прийшло розуміння, що бандитський режим Януковича під патронатом  Москви ні перед чим не зупиниться, аби самим залишитися при  владі, а Україну  залишити васалом Кремля. 22 січня з’явилися перші жертви Майдану.  Влада вбила 21-річного Сергія Нігояна. Шок! Але то був лише початок вже кривавого злочину режиму Януковича на Майдані. Цього ж таки дня – смерть білоруса Михайла Жизнєвського, у лісі поблизу  Борисполя знаходять тіло закатованого  Юрія Вербицького.

Це був теж День Соборності!  Смерті цих героїв  об’єднали  Україну, як на початку об’єднав факт нічного, звірячого побиття студентів. 22 січня 2014 року загинули представник Дніпропетровщини, етнічний вірменин, представник Центральної України, білорус,  та галичанин, українець. Трагічна, але символіка.

Нинішній день, як і багато інших, мусить всім нам стати і днем нагадування. Про те, що нічого не закінчилося. Насамперед, тривають військові дії. Друге. Якщо хтось думає, що сепаратисти сконцентрувалися лише у так званих ЛНР і ДНР, то він глибоко помиляється. Треба бути пильними. «П’ята колона» присутня скрізь, і у владі теж   її представників вдосталь.

Та й взагалі, не може закінчитися любов до землі, де ти живеш. І бажання – будувати країну такою, як вона на те заслуговує, як заслуговуємо на те всі ми, роблячи в її розбудову свій внесок. Реальними справами.  Маленькими чи великими – значення не має. Як кажуть, у нас непочатий край роботи.

І  при цьому – бути терплячими, не піддаватися на провокаційні – «все пропало», «зрадили всіх і вся», «всі вони однакові»,  «нічого не міняється» тощо. А ще  – бути  небайдужими.  Що ми вже продемонстрували і демонструємо.

Тож, із Днем  Соборності!  А значить і з днем пам’яті, з днем нагадування. 
 
Анатолій ГАРКУША (фото автора)