ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ

Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

17:18 30.04


Юденко: "Нас із Кобою одночасно оперували на сусідніх столах"

Поранений Дмитро Юденко – брат загиблого атовця, учасник бойових дій – опинився 5 квітня в епіцентрі подій біля "арки" на Соборності, за його словами, абсолютно випадково...

Наш кореспондент відвідала Дмитра в лікарні після поранення в сутичці навколо арки "газетного ряду". На правах давніх знайомих говорили на "ти".

"Коли загинув брат, я вирішив, що піду замість нього захищати рідну землю"

- Дмитре, розкажи про себе. Знаю, що ти в складі полку "Азов" брав участь в бойових діях у зоні АТО. Також знаю, що ти, співзасновник ГО "Єдність і братерство", береш активну участь у тренуванні батальйонів територіальної оборони – ми зустрічалися на навчаннях. Але як склалося, що ти обрав саме такий життєвий шлях? Адже ти не військовий, маєш цілком мирну професію.
- Нас у матері було три сина. Вона ростила нас одна, крутилася, як могла, щоб виховати нас гідними людьми. Так сталося, що старший брат давно пішов із родини і не підтримує з нами зв'язків. А мій молодший брат, Євген, у березні 2014 року в першу хвилю мобілізації пішов служити в 93-ю бригаду. Фактично, він був добровольцем: незадовго перед тим пройшов строкову службу в тій же 93-й бригаді, тож пішов, бо вже мав потрібні знання й навички. Я теж хотів піти на службу. Був у Києві на Майдані – їздив, коли мав вихідні на роботі, щоб розібратися, що там відбувається. Спочатку там все було дійсно на ідеї, але потім політики, які побачили що на цьому можна "піднятися", почали експлуатувати силу Майдану. Скажу чесно, коли я це побачив, я розчарувався. Коли ж почалася війна, ледь не пішов одразу добровольцем, але вдома вирішили, що я залишуся з матір'ю – Євгена одразу мобілізували.  

21 липня 2014 року бойова машина МТЛБ (легкоброньований тягач – авт.) підірвалася на фугасі. Серед загиблих був і Євген. Коли прийшло повідомлення, що він загинув… Важко про це говорити. Розумієш, хлопців, яких тоді мобілізували та відправили воювати, їх же ніхто нормально не вчив. Ті, хто мав їх навчати, часто самі до пуття не знали, як воно все в умовах війни насправді відбувається. Тому й було одразу так багато загиблих. Але мені свого часу, коли за призовом ходив у армію, довелося непогано послужити. Теж у 93-й, до речі – вона була зразково-показова, були в нас і стрільби тоді, й навчання.  Тому в той момент я одразу вирішив, що все-таки піду. Протягом місяця після похорону був удома, допомагав матері – з оформленням документів, підтримував її – а потім пішов і в Полтаві записався до лав "Азову". Якраз так сталося, що я звільнився з роботи, а працював я машиністом баштового крана.
 - Як мама відреагувала? Адже, фактично, ти в неї залишився єдиний син.
 - Мамі було важко, але вона мене зрозуміла. Не відмовляла.
 - А дружина як усе сприйняла?
 - Я тоді не був одружений. Дівчина, з якою зустрічався тоді, мене не підтримала і ми, зрештою, розійшлися. Я розумію іі та не виню.

"Пішов у добробат, бо в ЗСУ тоді був безлад"

 - Чому саме в добровольчий полк, а не у військкомат пішов?
 - Бо в збройних силах на той момент був страшний безлад. Ніхто нікого нічому не вчив. Хлопці, яких мобілізували через військкомати, розповідали, що в "учєбках" їх вчили стройовій підготовці більше, ніж всьому іншому. Лише двічі вивозили на стрільби… Це в умовах, коли в країні йдуть бойові дії, уявляєш? Забезпечення було погане – форма розлазилася після першого прання, берці ледь витримували місяць…Тоді мінімальний термін контракту був три роки, а ми всі не думали, що війна триватиме довше кількох місяців. А зв'язати себе зі збройними силами на такий довгий термін тоді не було бажання.  

На жаль, в армії багато було тоді – та й зараз немало – людей, про яких кажуть "кому війна, а кому й рідна мати", які просто наживаються на військовослужбовцях. А ще, до всього, не вистачає нормальних командирів. Скільки було таких історій, коли все є, бійці готові, але немає лише наказу. Просто, мабуть, не знаходилося людей, готових взяти на себе відповідальність і вчасно віддати правильний наказ. Через це гинули й продовжують гинути хлопці. Багато факторів привели мене до добровольчого батальйону.
 - І що, були відмінності?
 - Звісно. Обмундирування, яке привозили для нас волонтери, було якісним. Я, коли йшов, на останню зарплатню купив перший свій камуфляж – мисливський, малюнок був не військовий – якісь там віття, листя… Але вже в корпусі мені підібрали нормальний одяг і взуття. Якщо чесно, я вражений – скільки людей у Полтаві нас підтримували, допомагали діями або матеріально: хтось приходив щодня, щоб готувати для нас їду, хтось привозив продукти, просто приїжджали й передавали берці… Тренери теж працювали з нами на волонтерських засадах. Оскільки ми йшли добровольцями – без зарплати, премій – нас мотивували тим, що екіпірування було максимально якісне. Ми б і так ішли воювати, але це був, так би мовити, "приємний доданок". Свою першу форму я отримав уже в Маріуполі. До речі, якраз був у ній на "арці"...

Ну, й тренінги були сильні. Загальна тактична підготовка, відпрацювання окремих елементів… Ми тренувалися не по кілька годин, а протягом кількох діб поспіль. Окремо дуже вдячний Кирилу "Морзе" за тренінги з першої домедичної підготовки, з тактичної медицини. На щастя, у військових обставинах не дуже прийшлося використовувати навички надання допомоги у "важких" випадках. Проте, у мирному житті довелося застосувати – коли мене поранили.
 - Довго служив? Як воювалося? Чому звільнився?
 - Я у вересні 2014 року записався, протягом місяця нас готували і в жовтні вже поїхав разом із групою побратимів на першу ротацію. Служилося по-різному. Але хочу звернути увагу ще на одну відмінність від ЗСУ: у нас все було налагоджено так, що ротації відбувалися через один-два тижні. На відміну від регулярної армії, де людей на шість-вісім місяців закидають в якийсь вовчий кут або в саме пекло і вони там сидять без відпусток. Прослужив два з половиною роки, а потім вирішив звільнитися. Але не думай, що я пішов зі служби – та й усе. Ми всі з побратимами в резерві – якщо буде гостра потреба, не роздумуючи повернемося й станемо до зброї.

Звільнився через те, в основному, що накопичилося багато справ удома. Насправді, поки ти "там", ти не помічаєш, відкладаєш багато чого на завтра. Коли приїхав на останню ротацію, просто відкрилися очі. Мати залишилася фактично наодинці з сімейними проблемами: хата рушиться і самотужки ми не в змозі її відремонтувати. Документи потребували оформлення. Та й, крім іншого, хотів нарешті одружитися з коханою жінкою.
 - Це дівчина, яка спочатку вирішила тебе не чекати з війни?
 - Ні. Ми з Тетяною були знайомі давно, але між нами було просто дружнє спілкування. А потім якось закрутилося… Вона дуже підтримувала мене, коли я служив і вона чи не єдина, хто підтримував і допомагав моїй мамі. І навідати, й з городом допомогти, і ліки принести… Ми спілкувалися майже щодня телефоном, а потім я зрозумів, що це людина, з якою ми створені один для одного. Вона навіть приїжджала мене навідувати в зону АТО. У нас довго не виходило "розписатися" – і в 2015, і в 2016 році… Навіть збиралися розписатися "там", про все домовилися, вона мала приїхати до мене. Але ми потрапили в оточення.

14 лютого ми виходили з оточення, а наступного дня Таня мала до мене приїхати. І от ми йшли, а я ще й останнім, замикаючим, і я дуже переживав, щоб ми встигли вийти, бо ж приїде кохана. З цією думкою пройшов досить велику відстань – те, що надавало сили тоді. Взагалі, якщо людину чекають удома, коли знаєш, що є, куди повертатися й кого захищати – це важливо, дуже допомагає, коли ти на фронті.
Не впевнений, що сам зможу щось змінити. Але, принаймні, постараюся.
 - Ти брав участь в акціях, коли активісти боролися проти незаконних забудов? Наприклад, на вулиці Мазепи...
 - Так, я приїздив. Я там нічого, звісно, не робив – не ламав і не зносив. Ми просто висловлювали  протест своєю присутністю. Розумієш, як у випадку з аркою, я був там ще в найперший раз, коли її закрили і знімали ворота, щоб розблокувати вхід.
 - Як про це дізнаєшся?
 - Просто бачу пости у соцмережах. Одного разу мені друзі зателефонували й сказали, що буде протест.
 - Яка особиста твоя мотивація?
 - Ми можемо все змінити. Розумієш, коли я повернувся зі сходу, я зрозумів, що фактично в країні нічого не змінилося. Але змінюються самі люди: вони почали стомлюватися. Від тієї маячні, що тут робиться, від "локшини", що їм на вуха вішають. Пам'ятаєш, я казав, що на війні дуже важливий наказ? Так само в цьому випадку. Просто нікому віддати наказ. Люди приходять – там пошуміли, тут висловилися… Вони хочуть щось змінювати, але… В мене є знайомі, хто займається своїм бізнесом. І багато хто майже рік, наприклад, намагався подовжити оренду. А тут як продати пів-підвалу ще й бомбосховище на додачу – так легко. Або як будують взагалі без документів прибудову до пам'ятки архітектури, або замість МАФів — капітальні споруди…

"Хочу, щоб мої діти жили в нормальних умовах"

Я не скажу, що я можу сам все змінити. Але я, принаймні, постараюся. Я прожив у цьому місті десять років і я надалі хочу тут жити. В мене вагітна дружина – я хочу, щоб ми з нею, і щоби наші майбутні діти жили в нормальному місті. Зараз мені соромно за те, що відбувається у Полтаві.
Біля арки опинився випадково. Йшов ламати ворота, а не битися...
 - Як ти опинився біля арки? Чи очікував подібного розвитку подій?
 - Якраз тут все вийшло суто випадково. Ми вечеряли вдома і я побачив у соцмережах дописи про те, що оголошують мирне зібрання і планують розблокувати арку. Зателефонував друзям – чи їхатимуть. Товариш сказав, що поки не знає, а я вирішив з'їздити. Якраз дружину треба було звозити до батьків у гості. Спокійно доїв, зручно вдягнувся – у свій, до речі, перший камуфляж, що отримав в "Азові" свого часу - його використовую, коли може бути якась робота, що забруднить одяг.

За попереднім досвідом, коли ми розбирали жерсть в арці минулого разу, інструментів практично не було, тож подер собі руки. Я знав, що треба буде чимось піддівати метал, тому вирішив узяти якісь інструменти. Взяв із собою лом – просто в машину вкинув про всяк випадок. Я не думав, що все отак повернеться. Ну, минулі рази були якісь сварки, покричали один на одного, навіть була штовханина. Але ніхто не постраждав. Напередодні я там проходив та глянув, як її заварили – здивувався та зрозумів, що доведеться добре попрацювати, щоб оте все розібрати.
 - А ти був там, коли її завалювали?
 - Ні. Я дізнався про те, що її заварили, по світлинах в інтернеті.
 - Ти не готувався до такого розвитку подій?
 - Та ні, звичайно! Коли спустили зверху електрику, ми з хлопцями – з Олексою Кобою, до речі – почали різати метал. Я тримав розетку, а він у мене взяв болгарку й різав. "Давай я, каже, бо я коваль, краще це вмію робити". Ми так поруч і опинилися.
 - Тобто, ви обидва якраз опинилися там, звідки пішов перший струмінь газу?
 - Ну да, з віконечка. Просто якраз на нас. Мені потрапило на половину обличчя. Це все й вплинуло на подальшу реакцію нашу. Коли почалася штурханина, підбігли тітушки й почали нас відтісняти від арки. Посипалися удари. Я перший отримав по голові, намагався відбитися і отримав кілька ударів по спині й боку.
 - Чим били?
 - По голові не зрозумів – ніби палицею, чи чим іншим. Але була розсічена шкіра. А от в спину й у бік, мабуть, вже ножем. Я тоді не зрозумів, що це ніж.
 - Ти зрозумів тоді – скільки людей було, хто це?
 - Вони вдарили мене по голові, але я свідомість не втратив, пішов далі. Дивлюся – поперед мене три "шоломи" і кілька в цивільному. Зараз вже час пройшов, все вкладається в голові. А тоді, пам'ятаю, ще думка промайнула "що тут цивільний робить серед них?", але ніколи було роздумувати над цим. Я тоді, так би мовити, "відкотився" і потім побачив, що вони витворяють.
Не усвідомлював, що поранення серйозні, навіть не думав, що то був ніж
 - Ти усвідомлював, що тебе поранено?
 - Тоді я вже не дихав половиною легень, але не розумів, від чого. Я думав, що у мене поламані одно чи кілька ребер.
 - Що насправді то було?
 - Як з'ясувалося набагато пізніше, це було ножове поранення у бік – знизу вгору. Ніж пробив діафрагму і майже – буквально міліметри залишилися – зачепив ліву легеню.
 - Тобто, в тебе була розгерметизація грудної клітини? Ти усвідомлював, що маєш пневмоторакс і тобі негайно треба в лікарню? Ти ж про це все знав, скільки тренінгів мав...
 - Тоді – ні. Розумієш, в тому стані, коли все на адреналіні, ти зовсім по-іншому оцінюєш власні поранення. Просто не усвідомлював симптоми, навіть думки не було, що таке може зі мною трапитися. Я був упевнений, що просто отримав стусанів кулаками.
 - А ще удари куди отримав?
 - Один – теж у бік. І теж мені, як кажуть лікарі, просто надзвичайно пощастило: ніж "подряпав" капсулу селезінки, але її саму не пошкодив. Буквально міліметр-два глибше, і мав би по-справжньому серйозні проблеми зі здоров'ям. І один удар ножем прийшовся в руку: мені добре надрізали великий шматок м'язів. Я тоді навіть руку вже не міг підняти, не те, що лом. Його там десь у мене й відібрали, а потім намагалися ним махати.
 - І при цьому ти не розумів, що тебе поранили ножем? Це ж кровотечі… Чула, ти втратив багато крові.
 - Я думав, що вся кров – то з  пораненої голови. Одяг одразу присох до шкіри, так би мовити, заклеїв рани – тому я ще міг пересуватися. Я намагався допомогти хлопцям. Був обурений, що якісь незрозумілі озброєні люди прибули і спровокували заворушення.
 - Ти яку зброю бачив особисто? Багато людей із ножами?
 - Я все, що знаю, розповів слідчим. Зараз триває слідство, нехай вони у всьому розберуться. Єдине, що можу сказати: людина, яка мене поранила, дуже добре володіє ножем і чітко усвідомлювала, що вона робить.

Розумієш, це не ми всю оту бійку заварили. Нас там було людей десять. Всі інші, як "скорпіонівці" потім казали, "триста осіб" – то люди, що просто стояли й дивилися. Було відчуття натовпу, але насправді активну участь брало дуже мало людей. Багато було тих, хто співчували: коли в мене побачили кров, хтось підхопив мене під руки та відвів із натовпу.

"Перев'язували рани та їхали в лікарню самі, бо "швидкій" було не до нас"

 - Першу допомогу надавали тобі там?
 - Ні. Адже ніхто не зрозумів, що я маю серйозні поранення. Я відійшов із натовпу. Побачив, що хлопці загнали частину "шлемів" у кафешку, інших теж відтіснили кудись за межі моєї видимості. Зрозумів, що все стихає, сів у машину та поїхав додому. Ще здивувався, що погано себе почуваю, але доїхав сам.
 - Вдома одразу зрозумів, що треба звертатися до лікарні?
 - Вдома, як зняв одяг, побачив, що на шкірі кров. Прийняв душ, випив міцного солодкого чаю. Дружина розгледіла отвори на шкірі. За усіма правилами під моїм керуванням зробила мені перев'язку – наклала серветки, давлячі пов'язки… Лікарі потім сказали, що все дуже добре накладено, це запобігло ще більшій крововтраті. Ми подумали, що треба про всяк випадок викликати "швидку", але з нами навіть ніхто не говорив…
 - В якому сенсі? Вам відмовили в допомозі? Чи не змогли додзвонитися?
 - Кілька разів набирали, почули повідомлення, що "оператори зайняті", сказали, що нам перетелефонують. Але ніхто так і не телефонував. Тому сів у машину сам і поїхав у першу міську лікарню, бо там травмпункт. Почекав чергу – дві людини переді мною були – а потім вже мене прийняли.
 - Коли почули, що в тебе травми, отримані біля арки, це якось вплинуло на ставлення лікарів у приймальному відділенні?
 - Переді мною надавали допомогу чоловікові старшого віку, якого привезли з пораненнями голови. Думаю, ще хтось звертався – тому що лікарі вже знали про події. Я спочатку сказав, що то побутова травма, а потім признався, що теж був біля арки. А потім вони викликали "швидку" і перевезли мене в другу міськлікарню, бо вона чергувала по хірургії, і одразу підняли в операційну. Там вже розпочинали оперувати Олексу Кобу. Нас, фактично, оперували на сусідніх столах одночасно.

Дуже хочу, щоб ти написала це в статті: я дуже вдячний лікарям та медсестрам, які мене оперували і лікували. Лікарі працюють високопрофесійно, у них просто золоті руки – хоч і в таких умовах, коли старе обладнання, немає нормального ремонту, в операційній холодно – міська влада могла би зробити ідеальну лікарню, а замість цього керівники міста набивають власні кишені.
 - У тебе була одна операція?
 - Велика операція була одна. Пізніше потім ще розправляли легеню.
 - А ліки хто надавав? Самі купляли? Чи щось лікарня надавала?
 - Уяви, в лікарні були всі ліки. Мені, як учаснику бойових дій, ліки надали. Ми нічого не купляли - я маю на увазі такого чогось критичного, хіба що, те, чого у них немає. Раз бинт купили – перед перев'язкою закінчився, бо треба було його багато в перші дні, ми не стали чекати і одразу купили самі.
 - А з харчуванням як?
 - Та нормальне харчування тут. Ну як… Жити можна. Звісно ж, Таня мене підгодовує, та й друзі передають гостинці.

 - У холі біля палати я побачила поліцейський пост. Це ти просив охорону, чи поліція наполягла?
 - Для мене самого це не те, щоб несподіванка, але я дізнався вже по факту. Я не просив собі охорону.
 - Хто з тобою в лікарні був у перші дні?
 - Дружина зі мною була в перші дні і постійно відвідує — дуже підтримує, вона у мене сильна і мудра жінка.
 - Як мама взагалі сприйняла звістку про твоє поранення?
 - Я нічого їй не казав. Вона знає, що я в лікарні, що була якась незначна операція. Це все, що ми з нею говорили на тему моєї "хвороби". Я вважаю, що їй подробиці не потрібно знати – просто не можна, бо серце може не витримати. Вона дуже багато за своє життя перенесла горя. Вже те, що сама ростила трьох синів – підняти, виховати чесними людьми, випустити в люди – це подвиг. Повір, це дуже складно було тоді.
 - А дружина як відреагувала?
 - От про це точно варто спитати в неї особисто (посміхається).

***

Коли побачила Діму вдома всього в крові – дуже перелякалася. А потім, під його керівництвом, зробила перев'язки й поїхала з ним у лікарню. Не вкладалося в голові, що там можуть бути серйозні ушкодження – ззовні це були невеликі акуратні отвори. Головне, що мені допомагало – що Діма був спокійний та врівноважений. Це надавало мені впевненості, так я уникла паніки. І хочу зауважити, що Дімина мама, коли приїхала, вже все знала – побачила в новинах, що його поранили біля арки

– розповіла Тетяна, дружина Дмитра.

арка, поранення, Дмитро Юденков

За темою:

Топ-5 за тиждень :








Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.