ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ

Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

20:55 26.11


Голодомор. Виборена правда


Зараз збройну агресію Росії проти України супроводжує інформаційна війна. Незважаючи на поширену думку, це явище не є дітищем ХХІ століття та інформаційного суспільства. Такі ж методи для приховування своїх злочинів радянська влада використовувала десятиліттями, а перша інформаційна війна пов’язана з Голодомором.
 
Голодомор 1932-1933 років став одним з наймасовіших актів геноциду в історії людства. У самому центрі Європи, в країні з найкращими ґрунтами і природними ресурсами розверталась трагічна катастрофа – люди помирали від голоду. Прирікаючи людей на голодну смерть радянська влада не втомлювалась створювати міфологізовану картину про соціалістичний рай. Вожді звітували про великі врожаї, а газети писали про щасливу співпрацю міста і села.

Визнати факт голоду означало визнати, що комуністична економічна система з форсованою індустріалізацією та примусовою колективізацією є неефективною та неконкурентоспроможною, а отже — завдати удару по самолюбству червоних вождів. Крім того, розголошення примусило б вживати заходів щодо порятунку селян, що означало — відмовитись від плану їх знищення.
Однак, настільки масштабну трагедію не можна було приховати. І якщо жителі Радянського Союзу говорили про неї лише пошепки між собою, то ряд зарубіжних діячів не побоялися сказати про це вголос. Для того щоб відкрито говорити про радянські репресії, дійсно слід було мати неабияку мужність. Не пустити до країни – це найменше, що могла зробити комуністична влада у відповідь на звинувачення. І такі люди знаходилися.

Активно підіймав болюче питання на сторінках «Manchester Guardian» британець Малкольм Маґґерідж, що був репортером цього видання в СРСР. У 1933 році він їде до України через Північний Кавказ і стає свідком жахливої продовольчої ситуації в селах. Його вражає величезна кількість голодних людей та наявність загонів солдатів, що займались вилученням харчів та слідкували за порядком. Він анонімно публікує свої репортажі описуючі разючі відмінності між офіційними рапортами та реальним станом колгоспів, переповідає розмови із знесиленими і наляканими людьми. Маґґерідж переконаний у штучному характері голоду, і запевняє що «в майбутньому люди не зможуть повірити, що щось таке насправді могло відбутися».

Московський кореспондент бостонської газети «The Christian Sciense Monitor» Вільям Генрі Чемберлен у жовтні 1933-го разом із дружиною — українкою за походженням — побував на Полтавщині, в околицях Білої Церкви та на Кубані. Повсюди він зустрічав голод і зневіру, про що зазначав у своїх статтях та книзі «Залізна доба Росії». Регулярно з`являлись репортажі про Голодомор в газеті української діаспори — «Свобода».

Іншим прикладом борця за правду був Ґарет Джоунс, він найгучніше і найповніше заявив про трагедію. Випускник Кембріджу, що вільно володів російською мовою, був радником Девіда Ллойд Джорджа із закордонних справ. У серпні 1930 року він вперше потрапляє до Радянського Союзу і вже тоді помічає перегини й недоліки колективізації, що погіршують стан життя селянства та викликають їх незадоволення. Ці питання він широко розкриває у своїх статтях для часописів «The Mail», «The Times», «The Western Mail». За рік він повертається в СРСР. У складі делегації спадкоємця багатого роду Джека Гайнца ІІ Джоунс подорожує теренами України. Він бачить, що ситуація стала ще гірше, і люди перебувають на порозі голоду. За результатами подорожі він публікує серію нарисів під назвою «Дві Росії», в яких описує ситуацію досить обережними термінами. Вже тоді це зустрічає спротив із боку радянської владі та підконтрольних їй журналістів.

Для того щоб отримати докази голоду Джоунс влітку 1933 вирушає у тритижневу поїздку до СРСР. Зустрічається з народним комісаром закордонних справ Литвиновим та подорожує країною. В результаті він переконується у катастрофічній продовольчій ситуації в УРСР, та в тому, що влада чудово знає про голод, проте не робить нічого для порятунку і свідомо уникає поширення інформації про нього.

Результати своїх досліджень він оприлюднює 29 березня на прес-конференції в Берліні. Статус радника Ллойд Джорджа надає його словам особливою ваги, і вперше привертає серйозну увагу світової спільноти. Матеріали на основі розповідей Джоунса публікуються у ряді авторитетних західних видань («The New York Evening Post», «Chiсago Daily News», «The Sun», «The London Evening Standard», та інших).

У відповідь радянська влада розпочинає масштабну кампанію з дискредитації Джоунса. Основним її виконавцем був журналіст «New York Times» Волтер Дюранті. В ході кампанії організатори не намагались надати якісь переконливі докази відсутності голоду, а робили акцент на постаті Джоунса та інших журналістів, що розповідали про Голодомор. Як правило автори дуже емоційно забарвлювали свою статтю, часом використовували неперевірені факти та не приховували своєї зневаги до режиму, що створив таку ситуацію. Це давало підстави говорити про, буцімто, відсутність об’єктивності у статтях через антикомуністичні погляди та використовувати маніпулятивні технології для спростування.

Вже 31 березня Дюранті публікує свою першу контрударну статтю. Основна теза – голод і справді присутній та він викликаний саботажем куркульського елементу на місцях і не є масовим явищем. У своїх статтях він майстерно поєднує загальні фрази із перефразованими тезами радянської пропаганди. В той же час, в приватних розмовах Дюранті визнавав, що в цей час люди помирали від голоду, але його статті відображають думку комуністичної партії. Його лояльність була добре і давно відома кремлівській владі, він став першим західним журналістом, який узяв інтерв’ю у Сталіна і висвітлив його особу та політику у виключно позитивних тонах. За це він отримував щедру подяку. Дюранті жив у розкішній московській квартирі, незважаючи на тотальний дефіцит завжди добре одягався та харчувався, ніколи не мав проблем із продовженням візи чи мандрівками.

Маючи значну підтримку з боку радянського уряду, він хотів би переконати весь світ у своїй правоті. Радянська пропаганда лягала на сприятливий зовнішній ґрунт, де її сприймали за чисту монету не піддаючи критичному аналізу. Так, деякі західні інтелектуали спостерігаючи дикий капіталізм із одного боку і зародження фашизму з іншого вбачали єдиний цивілізаційний вихід в ідеях комунізму. Герберет Веллс та Бернард Шоу відвідуючи СРСР у самий розпал голоду, зустрічались із Сталіним, жили в Москві і не намагались більш повно поглянути на ситуацію в країні. Вони хотіли отримати підтвердження своїх ідей і отримавши їх радісно заявляли, що в СРСР немає голоду.

Уряди західних країн прагнули до поновлення відносин з комуністичною Росією. У 1920-30 роках тривав переговорний процес із міжнародного визнання СРСР і він підходив до свого завершення саме в часи Голодомору. Визнання на офіційному рівні свідомої політики знищення цивільного населення могло б завдати серйозного удару дипломатичним відносинам. Західні дипломати усвідомлюючи це не йшли на ризик, оскільки вважали більш важливим для інтересів своїх країн налагодження зовнішньої політики.

Так у серпні 1933 року УРСР відвідала французька делегація на чолі з колишнім прем’єр-міністром Едуардом Ерріо. Йому було організовано показовий візит у «потьомкінські села» Одеської області. Там він мав зустрічі зі «щасливими» колгоспниками, які завіряли у відсутності національного й соціального гніту. Лейбористський міністр британського уряду Сідні Вебб після свого візиту до Союзу запевняв, що голод — це вигадки антикомуністів.

Таким чином, совєтам вдалось збудувати два паралельні світи — один на сторінках звітів та газет, інший – в українських селах. Представники цивілізованого світу не вірили, чи не хотіли вірити в те, що за межами Москви існує зовсім інша картина.

Зрештою геноцид так і пройшов непоміченим світом, а мільйони жителів України стали жертвами геополітичних інтересів. В 1934 році СРСР став членом Ліги Націй (щоправда, вже за декілька років був виключений через напад на Фінляндію), а Сталін, побачивши мовчазну згоду світу, продовжив свою репресивну політику. Більше того, такий спосіб обрали собі і послідовники Сталіна. Так, Мао Цзедун організував у КНР голод під час політики Великого стрибка, його жертвами у 1959-61 роках стали вже десятки мільйонів селян.

Після закінчення Голодомору сувора інформаційна блокада тривала. Тема голоду 1932-33 років була заборонена для досліджень для навіть побутових розмов, хоча питання голоду у 1921-23 та 1946 роках не було табу. Перепис населення, проведений у 1937 році показав значне зменшення кількості жителів в УРСР, тому його результати було визнано недійсними й засекречено, а організаторів репресовано.

Та все ж скільки не приховуй правду – вона все одно виходить на поверхню. Так сталось і з Голодомором. Ті хто пережив трагедію, добре пам’ятали її і передавали з вуст в вуста своїм дітям та онукам. Частина з них емігрувала з Радянського Союзу і намагалась поширити інформацію про ці події за кордоном. Діаспора регулярно проводила пам’ятні заходи присвячені трагічним подіям та робила спроби донести правду про події світу.

Широке вивчення та розголошення питання почалося до 50-річчя трагедії. Першими дослідниками цього питання стали американські історики Джеймс Мейс та Роберт Конквест. Було зібрано великий об’єм свідчень. Мейс очолив комісії дослідників при Конгресі США, яка визнала факт штучного голоду, Конквест у своїй праці «Жнива скорботи» докладно писав про злочини радянської влади. Підняті із забуття уривчасті статті чесних журналістів що стали свідками цих подій.

Саме публікації Джонса, Маґґеріджа та інших журналістів стали важливим джерелом для дослідження питання, за відсутності доступу до радянських архівів. У 1987 році Щербицький у своїй промові до 70-ї річниці Жовтня офіційно був змушений визнати факт голоду 1932-33 років, проте стверджував, що його причинами були виключно природні умови, а жертви — незначними. Пропагандиська машина, незважаючи на всю свою силу, програла цю інформаційну війну.

Після здобуття Україною Незалежності вдалось отримати доступ до низки засекречених документів і остаточно довести факт геноциду. Було проведено судовий процес та визначено винних. На жаль, на відміну від Нюрнберзького трибуналу, до їх числа не ввійшли пропагандисти, що ставали на захист репресивної машини в СРСР та за його межами. Хочеться вірити, що трибунал над комунізмом ще попереду, і на ньому всі учасники злочинів отримають заслужене визнання.

Не здобули підтримки й заклики позбавити Дюранті Пулітцерівської премії 1932 року за його серію статей про колективізацію. Це викликає запитання. Чи навчилась журналістська спільнота визнавати свої помилки? Чи винесла вона уроки з трагічних подій ХХ століття?

Нині ми спостерігаємо аналогічну ситуацію. Російська влада брутально порушує права людини на окупованих територіях України, Грузії та Молдови, веде активні бойові дії в Сирії. І при цьому для легітимізації своїх дій використовує старі гебістські лекали. Вони так само мають на озброєнні масу журналістів, які за винагороду готові викладати від свого імені офіційну позицію Кремля, видаючі її за об’єктивні репортажі. Порівняно з тридцятими роками інформаційна кампанія стала набагато потужнішою, для неї використовуються центри та спеціальні фонди («Русский мир», «Россотрудничество»), багатомовні телевізійні станції («Russia Today»), псевдоінформаційні агентства («Sputnik»). Крім них практично в кожній країні є політики, які майже відкрито фінансуються Кремлем та виступають лобістами його інтересів. Разом із тим присутні і так звані «корисні ідіоти», що напряму не піддаються кремлівському впливу, але стають жертвами його пропаганди, як свого часу Веллс чи Шоу. Вони переконані, що їхні вузькі економічні чи політичні інтереси варто ставити вище, ніж права людини. Що втрата вигідної бізнес-пропозиції більш трагічна, ніж смерть людини.

На щастя такі голоси поки що в меншості, але набирають сили, оскільки мають значну фінансову підтримку та централізоване керування, що дозволяє їм проводити масштабні і координовані дезінформаційні кампанії. Досвід Голодомору показав, що брехати не можна вічно, і правда про злочини все одно стане доступною світу — незважаючи на всі потуги її приховати. Але для цього за правду потрібно боротись, а не спостерігати мовчки, інакше ціною правди можуть стати мільйони невинно закатованих людей і понівечених доль.
 
Олександр Ластовецький

Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.