ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ

Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

15:17 08.02


Про цукерку, ностальгію та «наше щасливе дитинство»



Днями йшла центральною вулицею Полтави й раптом почула «Прощання слов'янки» – один з найвідоміших військових маршів Російської імперії і – пізніше – символ радянських «парадів перемоги», музику, під яку з вокзалів відправлялися поїзда в тодішню «столицу нашей родины город-герой Москву».​



Перша думка, яка промайнула – «що за?!.» Одразу озирнулася, щоб побачити джерело звуку. І побачила. Дивакуватого чоловіка – вік десь близько шістдесяти, одягнений звичайно – не ошатно, але і не в рвання… та вираз обличчя… я таких називаю «жорик» (перепрошую відразу перед усіма Георгіями й Георгійовичами, але у мене так історично склалося). Ось так бачиш людину з подібним виразом обличчя, і відразу розумієш, що він «мейд ін USSR», і чіпати його не варто ні за яких обставин.

І йшов, коротше, цей «жорик» широким кроком проїжджою частиною вулиці та з гордістю ніс на плечі магнітофон, з якого лунав бадьорий марш. І виклик був у його очах.

З позитивного хочу відзначити, що на обличчях перехожих було тільки здивування, змішане з роздратуванням – незалежно від віку. Не побачила я схвалення або задоволення. А ось у мене ця музика викликала каскад емоцій та спогадів.

Протягом останнього місяця, переглядаючи свої старі фото, чомусь особливо згадувала навіть не навчання в школі, а саме дитячий садок. Ясна річ, багато хто з нас згадує ті роки, коли «гарно поїв і добре поспав – вже молодець» з теплом в серці. Я не виняток. І садок у мене був хороший, я б сказала, що елітний – він досі зразковий, куди возять делегації, де влаштовують конференції. І я його дійсно любила – іграшки, заняття, живі квіти на величезних вікнах у великій спальні, де влітку була спека, а взимку холод, і чудові страви, якими нас годували.

Але з великою неприязню згадую той дух… дух тієї епохи, дух совка, який з нас до сих пір виходить та ніяк не вийде весь – навіть з тих, кому зараз близько 30 років, хто застав радянщину тільки в ранньому дитинстві – віці, коли формуються майбутні особистості. Дух цей, що накладає навіть не відбиток, але клеймо, я мрію вивести з себе, забути, позбутися. Але радянське виховання – це вже травма на все життя. У зв'язку з цим знову згадалася одна історія з дитинства, яку іноді розповідаю знайомим, і все відкладала, щоб написати про неї для широкої аудиторії. Але той дядько з магнітофоном додав останню краплю, і я нарешті наважилася.

У старшій, здається групі (тобто, передостанній в дитячих садах того часу), це 1983 рік, в наш садок приїхала велика делегація. З цього приводу нам влаштували «ранок».

Окремо хочу сказати, що дитячі ранки були приурочені до численних свят радянської епохи й проводилися у нас практично щомісяця протягом навчального року: день знань у вересні, свято осені в жовтні, на початку листопада – День великої жовтневої революції, потім – Новий рік, у двадцятих числах лютого – свято Радянської Армії (обов'язково співали пісеньку «Папа может»), потім майже відразу – 8 березня, день народження «дідуся Леніна» в квітні (такий тематичний, просто вчили вірші і пісні – без глядачів-батьків), день всіх трудящих (30 квітня, адже 1 травня вихідним був – парад же) і День перемоги 9 травня, з обов'язковим залученням дідусів – ветеранів війни, прилизаних та з орденами-медалями.

А були ще святкові заходи, тобто ранки, які влаштовували до приїзду різних делегацій і, здається, перевірок. Оскільки садок, як я вже сказала, був зразково-показовий, то крім місцевих делегацій до нас якось завезли аж цілу іноземну. З самої ЧССР (Чехословацької Соціалістичної Республіки). Так ось, власне, історія, якої хочу поділитися, пов'язана саме з приїздом цієї делегації.

Готувалися ми швидко, але серйозно: вірші, пісеньки – про те, як добре жити в країні радянської, танці – про різноманіття народів-братів у складі великої держави, основний лейтмотив свята – наше щасливе дитинство. Дата кілька разів переносилась, і раптом  приходить звістка: завтра. Напередодні з батьками провели виховні бесіди, пояснили, чого чекають від їхніх чад. Нас також попередили про наступне: з представниками делегації не розмовляти, взяти подарунки, подякувати і піти. Якщо мовний контакт неминучий, відповідати на всі питання, що нам все подобається, у нас все добре, і відразу відступати під прикриття вихователів. І, головне – посміхатися. Все, що нам подарують, повинні взяти, але тримати в руках, в кишеню не класти й одразу після виходу з залу здати вихователям або няні. Тих, хто цього не зробить, пообіцяли покарати – зробити ренегатами, а може навіть вигнати з садка, і обов'язково повідомити батькам на роботу.

В день свята нас одягли в яскраві костюми, зв'язали банти – дівчаткам на кіски, хлопчикам – на шию на кшталт краваток, як у Кота Леопольда – і перед виходом в зал ще раз провели інструктаж: широко посміхатися і всім виглядом демонструвати щастя.

І ось ми заходимо – на стільцях для глядачів сидять дядьки й тітки, які розглядають нас як тварин у зоопарку; посмішки завідувачки Анни Григорівни й музичного акомпаніатора більше схожі на оскали, коротше, нервове напруження було надзвичайне. Ми, налякані розповідями про страшних іноземних гостей, бліді й тремтячі, забуваємо слова у віршах і рухи в танцях, вихователі з нервами на межі нам постійно шиплять «посміхайтеся» …

Якось ми все відбули, і нарешті – фінал свята. Оплески. Встають ці делегати, хтось там виголошує коротку промову і повідомляє, що знають, що у нас і так все є, але нам хочуть чисто символічно подарувати сувеніри та солодощі в знак дружби між країнами… бла-бла-бла …

Я на все життя запам'ятала, як підходила – серце вискакує з грудей, боюся навіть дивитися я на того дядечка, який мені «дістався» – він широко посміхається, щось запитує, а я дивлюся вниз і не знаю, що робити. Потім взяла те, що він простягав мені в руках, видавила «спасибі» й відскочила.

Поки йшли коридором до приміщення нашої групи, встигла розгледіти предмети, які міцно затиснула в руці: маленький значок з гербом Чехословаччини (як мені потім пояснив вдома тато) і цукерка. Ні, не так. Це було ЩОСЬ, загорнуте в прозору плівку – округле, біле, з малюнком квіточки в центрі, з чого стирчала маленька тонка паличка. Я не знала, що це – до того моменту ніколи не бачила нічого подібного. У групі хтось із дітей сказав, що це цукерка.

Як тільки за нами зачинилися двері, ми отримали наказ покласти все, що нам подарували, на стіл виховательці. Поки юрмилися навколо її столу, роздивились, що значки у всіх однакові, а малюнки на цукерках різні.

І так мені невимовно хотілося спробувати ту цукерку, що я зважилася її хоча б лизнути. Навіть розгорнула плівку. Однак, не встигла – мій дружбан Дімка як закричить: «Дивіться, вона (за прізвищем) розгорнула цукерку!» Коротше, мене лаяли, розповідали, що кляті буржуї могли нас отруїти, і щоб ні в якому разі ми всяку гидоту не тягли в рот. Здала я тоді все – і цукерку, й значок.

А Дімка-зрадник затиснув собі один з двох значків – йому чомусь дісталося їх два – й під час тихої години розглядав трофей під ковдрою. Я знала, але мовчала – стукацтво, яке культивували в нас, на мені погано прищеплювалось. Однак, хтось із дітей, коли ми встали після сну, все-таки «доповів» – про нього і ще про дівчинку Таню, яка з'їла цукерку. Ми всі заздрили їй неймовірно, але й очікували, що вона ось-ось впаде, отруєна.

Таню відразу після полуденку забрала мама (думаю, викликали з роботи), з якою у виховательки була розмова на підвищених тонах, а Діму покарали перед всією групою. Ми сиділи на стільчиках, розставлених півколом, та розглядали його з осудом і обуренням, а він стояв один навпроти всіх, червоний і зареваний.

А вихователька Ірина Володимирівна віщала нам, що Дімка – зрадник, те, що він зробив, негідно високого статусу «радянська дитина». Він, мовляв, підвів не тільки своїх товаришів і вихователів, він своїм вчинком підвів всю країну. Ось саме з таких дітей-зрадників потім виростають шпигуни, які продають Батьківщину.

Тому що, як нам пояснювали, і цукерка, «начинена отрутою» і той шматок металу з чужим гербом – це західна пропаганда. І ті речі не потрібні нам зовсім, адже ми живемо в найкращій країні в світі, в якій є все. І у нас є все, що нам потрібно, і воно – найкраще. І, головне, що у нас, радянських дітей, є – «наше щасливе дитинство». Навіть зараз майже кожен з тих, хто ріс в СРСР додасть, як нас вчили в дитсадочках, «дякуємо дідусю Леніну за наше щасливе дитинство».

Тоді, в 5 років, це було моє перше і, мабуть, найбільше в житті розчарування в тому, як «добре в країні радянської жити».

Ольга СТЕНЬКО

Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.