ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ

Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

12:20 14.04


Павло Пипенко: "Бути поліцейським – моє покликання. А рани загояться..."

У кривавих подіях поблизу колишньої "газетної арки" постраждали більше десяти осіб, а важкі поранення отримали троє. Один із них – командир батальйону патрульної поліції Полтави Павло Пипенко - наш співрозмовник.

Посів посаду командира завдяки особистим якостям

 — Коли ви обрали для себе професію поліцейського?
 — Я сам із Гребінківського району, але мені довелося попрацювати в різних містах. Я ще з 2007 року, коли мені виповнилося лише 17, працював у правоохоронних органах – як тільки розпочав навчання у відомчому навчальному закладі, в Харківському національному університеті внутрішніх справ (тоді це був факультет громадської безпеки). Після закінчення вишу потрапив до райвідділу – там доводилося працювати з дітьми та підлітками.

Потім так сталося, що я звільнився – мені сказали, що я не створений для служби в міліції. Працював охоронцем у Києві. За деякий час побачив оголошення про набір у Нову поліцію і подав заяву. Вирішив спробувати себе в новому амплуа і вступив до лав патрульної поліції Києва. Розпочав трудову діяльність у поліції з посади командира роти.
 – Мабуть, з огляду на освіту та досвід?
 – Ні, завдяки особистим якостям. Я пройшов усі тестування й за особистими характеристиками був рекомендований на заняття посади командиру роти. Де й пропрацював до моменту переформатування – піші роти скасували, це десь у грудні позаминулого року. Потім в автомобільній роті продовжив службу. А в березні 2016 року, перед початком роботи патрульної поліції в Полтаві мені запропонували перейти сюди на посаду командира батальйону. Якраз формувалася молода команда – треба було комусь очолити підрозділи.

Поїхав, бо події біля арки могли вийти із зони контролю

 – Дивно, що саме ви опинилася в гущі подій навколо арки. Ми просто якось не звикли, що керівники замість того, щоб командувати з теплого кабінету або захищеної автівки – безпосередньо беруть участь в операціях із охорони правопорядку...
- Мабуть, тому, що я така людина – не звик відсиджуватися за чужими спинами. Як можна вимагати від підлеглих виконання тих чи інших завдань, не даючи їм приклад, не показуючи особисто того, що знаєш, вмієш, можеш зробити? Якщо ти людині показав, ти вже можеш із неї спитати: "чому ти не зробив отак і отак?" – тільки власним прикладом.
 – Як ви взагалі опинилися в натовпі у момент загострення конфлікту?
 – У нас якраз відбувалася перезміна в управлінні. Екіпажі, які біля арки були на  той момент, знаходилися там штатно: частина зі "старої" зміни і один екіпаж "новий". Про перебіг подій вони доповідали по рації. Коли по радіостанції почув, що відбувається скупчення громадян поблизу "газетної арки", і про те, що моїх підлеглих забризкали сльозогінним газом, я одразу туди вирушив із першим екіпажем, який прямував на базу для перезміни. Я розумів, що там відбуваються події, які можуть вийти із зони контролю: оскільки це люди зі зброєю і в масових заходах вона може спрацювати проти самих людей.
 – З якої вулиці заїжджали?
 – З Небесної Сотні, залишили машину у дворах поруч із "Ощадбанком". Я взяв усі наявні засоби індивідуального захисту, що входять у стандартну комплектацію екіпажу патрульної поліції – бронежилет і гумовий кийок (на випадок його позаштатного використання) – та вирушив до місця подій, зайшовши з Європейської.
 – Чому не взяли захисний шолом? Адже у вас такі є в наявності...
 – Я не думав, що все так обернеться... Спочатку мені доповіли, що там мирний мітинг – 30 осіб максимум. А в той момент, коли почалися активні заворушення, бігти за шоломами було вже пізно. Я прийняв рішення одразу висуватися до хлопців. Шоломи не возимо постійно з собою – ми ж не охоронна фірма і не спецпідрозділ для боротьби з масовими заворушеннями. Патрульна поліція – це більше безпека дорожнього руху, дрібні побутові конфлікти (крадіжки, сімейні сварки). Тепер, думаю, після цього досвіду ми переглянемо правила і шоломи будуть входити у постійне захисне екіпірування.
- Отже, ви прибули на місце, і що побачили?
 – Коли вийшли на кам'янку, я побачив скупчення значної кількості осіб – явно не тієї, що спочатку передавали по рації. З усіх усюд бігли молодики в балаклавах, зі щитами, побачив я й тих, хто (як я зрозумів потім) були з Кременчука… Патрульних поліцейських шарпали, тягали за рукави, намагалися щось у них питати… А поліцейські були забризкані газом, дезорієнтовані. Тоді й стільчики летіли, й бруківка… Я одразу забіг у саму гущу, щоби забрати своїх патрульних із натовпу – у них в кобурах були пістолети з бойовими набоями, в такій ситуації легко втратити зброю, бо дуже щільний потік людей. А будь-який невчасно зроблений постріл міг спровокувати куди страшніше кровопролиття.

Одразу скомандував відступити з натовпу, бо силами тих наших шести людей ми не могли вже стримати заворушення. Натовп був агресивно налаштований, тривали сутички. І в цей момент я опинився між двох протиборчих сторін: попереду йшли молодчики в балаклавах, а позаду стояла ота приватна охорона. Якраз у цей момент я повернувся до тих охоронців і просто рукою встиг скомандувати, що їм необхідно виступати, бо їх брали в кільце і просто б забили. Хоч вони були в шоломах, але їх – двадцять людей – було менше, ніж із іншого боку. Після того я розвернувся - і отримав в обличчя сльозогінний газ. У той же момент "прилетів" перший удар палицею. Це були такі білі палиці, мені навіть здалося, що березові. Перший удар був із лівого боку – я підставив ліву руку й відбив удар. І одразу надійшов другий удар по голові та обличчю. Я просто відчув, що кров заливає обличчя. На жаль, не бачив, хто мене вдарив.

Я розумів, що я старший і, поки мене не забрала швидка, я керую

 – Ви навіть не знаєте, до якої зі сторін належав той, хто вас ударив?
– Так, я не встиг це побачити. Я з ніг не падав, зосередився на тому, щоб не втратити свідомість, зорієнтуватися і вийти з натовпу. Ще переживав за свою зброю, щоб її не відібрали. Хтось закричав "поліцейського поранено!", якийсь чоловік підхопив мене під руку та виводив з натовпу, тут вже мої колеги підключилися, вивели мене. Підбігла волонтерка, мене всадили на дерев'яний поміст біля якогось кафе. Промивали обличчя, накладали пов'язки, помили руки… Потім приїхала швидка.
 – Пам'ятаєте свої відчуття в той момент?
 – Воно все дуже швидко відбувалося: за якихось п'ять хвилин, якщо не менше. Було розуміння того, що тече багато крові і перше почуття – не втратити свідомість. Бо, повторюсь, я був із вогнепальною зброєю і мав два магазини з бойовими набоями. Друга думка – швидше вийти до своїх, щоб передати колегам зброю, аби ніхто сторонній не зміг скористатися моїм безпорадним станом у тій ситуації.
 – А біль? Коли прийшов біль?
 – Він не відчувається в такі моменти. Там було все на адреналіні, на автоматизмі. Якби не заливало очі кров'ю, то все було б нормально: я все розумів, нормально орієнтувався, все добре пам'ятаю. Я, окрім усього усвідомлював, що я старший на місці події й до моменту, поки не приїхала швидка, я тут керую. Коли підходили та питали, хто старший серед патрульних, я відповідав. Біль прийшов уже навіть не у швидкій, а в лікарні, коли почали зашивати мені вухо та голову під місцевим наркозом.

Мама дізналася про моє поранення з телевізора

  — Як відреагували рідні - дружина, мати?
  — Дружині я перший час попросив не дзвонити, вона дізналася лише години через дві, коли я вже був у палаті. А потім мій колега їй зателефонував і повідомив. Я попросив, щоб він сказав що мені трішки носа подряпали, та й і все.

Матері намагався не казати – вона в Гребінківському районі, я – в Полтаві. Не хотів її турбувати і попросив хлопців, щоб ніхто їй не телефонував. Не маю такої звички, щоб усім телефонувати та кричати, що у мене щось сталося. Але вона дізналася все одно – по телевізору сказали. Якби не це, я б до останнього говорив, що у мене гайморит чи нежить. Вона, звісно, спочатку плакала. Потім приїхала – була в мене у вівторок.
 – Як дружина сприйняла ваше поранення? Не закликала кинути службу?
 – Ні, звичайно (сміється). Вона ж у мене теж офіцер поліції, тому все прекрасно розуміє. Вона – слідчий, тільки зараз у декретній відпустці, бо наші донечці всього вісім місяців. Ми відразу "викликали" бабусю, передали дитину, а дружина навколо мене опікується – готує домашню їжу, допомагає.
 — Колеги підтримують вас?
 – Так, звісно, і тоді підтримували, і зараз в лікарню приходять, телефонують. Підтримують і прості люди, велика їм подяка: передали мені кошти, приносять фрукти, соки, смаколики.
 – Слідчі одразу вночі вас опитували, чи наступного дня?
 – Мене першочергово зашили, знеболили, провели знезараження. Потім практично одразу прийшли слідчі, опитали мене. У вівторок теж приходив слідчий. Але що я можу сказати, якщо я після того, як мене задули газом, нічого не бачив?

 

Три операції позаду, скільки попереду - невідомо…

 – Як керівництво поліції поставилося до вашого поранення?
 – Керівництво вживає всіх заходів, які тільки можливі… Якщо в плані лікування, то я забезпечений усім необхідним. Основне, що необхідно – це те, що потрібно для відновлення мого організму: посилене харчування, вітаміни… Лікарськими засобами мене забезпечили повністю. Ну, і тут дуже допомогли небайдужі полтавці – у соцмережі навіть збирали для мене гроші, їх вже передали. Я дуже хочу подякувати всім небайдужим громадянам, хто мене підтримує і допомагає.
 – Чи довелося вашим рідним купувати для вас ліки або якісь медичні засоби?
- Ні, мене всім забезпечили лікарі тут, щось надали з відомчої лікарні – мене забезпечують як державного службовця. Так що наразі у мене є все. Втім, мене вже медики попередили, що процес реабілітації буде довготривалим і складним. Воно й зрозуміло: мені видалили кістки носа, бо все було роздроблено. Я переніс у вівторок третю операцію: спочатку мені видалили уламки і зашили шкіру та судини (бо були пошкоджені великі судини носу). Потім була операція по встановленню металевих пластин. І під час третьої операції ці скоби видалили, наклали жорсткий гіпс і тепер маю чекати хрящування. Ну, голову та вухо зашили одразу. Скільки операцій ще попереду – невідомо.
 – Що вам кажуть лікарі? Які ушкодження ви отримали?
 – Відкритий перелом носа, кістки просто потрощені, була навіть загроза для зору, а також – рана голови та розірване вухо. Отримав доволі сильний струс мозку, тому мене попереджають, що ще нескоро зможу повернутися в звичне активне життя. Зараз ще не повністю відновилася чутливість: частину щелепи просто не відчуваю. кажуть, що чутливість повернеться, але не знаю, як скоро. Дуже складно жувати – навіть м'який хліб. Утім, якщо шукати позитивні моменти – можна, мабуть, лікувати зуби без знеболювального (сміється).

Я відповідаю за своїх людей: скільки вийшло на зміну, стільки має повернутися додому


 – А що відчуваєте до тієї людини, що вам нанесла травми? Хотіли б їй подивитися в очі?
 – Звичайно, хотів би. Хочу спитати, що спонукало її кидатися на правоохоронця, який намагався в тій ситуації максимально знизити рівень агресії натовпу. В чому причина? Самовираження? Так будь ласка, приходьте у прийомні дні – подискутувати, довести свою думку, точку зору на словах. Я до нього нічого не відчуваю: що вчинив – то вчинив. Тепер нехай розбираються правоохоронні органи.
 – Колеги не говорили, що будуть за вас мститися?
 – Ні, звичайно (сміється). Ми ж правоохоронні органи, а не сицилійська мафія. Є закон, там чітко прописана кримінальна відповідальність. Рано чи пізно ця людина все одно себе проявить. Не сьогодні – так завтра. Тим більше, що я не єдиний поранений, і вважаю, що треба неупереджено розслідувати всі злочини, які тоді відбулися в арці.
 – Коли ви побачили натовп і побігли до нього – не було страшно? Не запанікували?
 – Думав лише про те, що там мої підлеглі. Мене натовп не лякає в цьому плані, я впевнений у собі.
 – Чи доводилося вам раніше брати участь наведенні порядку при масових заворушеннях? Поранення траплялися?
- Коли я навчався в університеті, навесні 2014 року нас привозили на захоплення облдержадміністрації. Також ми стояли перед натовпом. Тільки ми тоді були в шоломах, бронежилетах, наколінниках – у максимальному захисті. Але й проти нас стояли люди зі зброєю. Потім, коли були події в Слов'янську, нас теж туди відправляли – там було збройне протистояння, а ми молоді-зелені в сусідньому населеному пункті, в Барвінковому. В Харкові нас тоді "пом'яли", але захисні обладунки допомогли – відбувся лише синцями.
 – Як колеги реагують на натовп? Поліцейські заражаються від людей агресією або панікою?
 – Всі ми люди – хочемо ми чи не хочемо, навіть найдосвідченіший боєць може запанікувати. Бувають, звісно, різні ситуації. Але при навчанні ми проходимо, серед інших, психологічні тренінги, в тому числу, керування агресією натовпу. Нас навчають триматися в таких ситуаціях. Я, як керівник, якому ввірений колектив, несу відповідальність за кожного: скільки в мене людей вийшло на зміну, стільки має повернутися по домівках. Взагалі, якщо виникають якійсь складні ситуації, я намагаюся бути там особисто. Щоб люди бачили: командир вникає, він в курсі справ, вміє розібратися. Наприклад, коли масова бійка. Нещодавно була така ситуація на Браїлках: билися 15 осіб із використанням арматури. Я разом із патрульним побіг затримувати того агресивного чоловіка.
 – Серйозна відповідальність. Не важко психологічно?
 – Я звик, це моя робота. Взагалі, я вважаю, що поліцейський, у першу чергу, має бути хорошим психологом. Він по своїй роботі має звертати увагу на настрій та характер людини: яка це людина, яка її поведінка – чи вона флегматик, чи холерик тощо... Коли людина налаштована агресивно, треба дивитися, яку модель поведінки обрати – говорити спокійно, виважено. У своїй роботі ми часто виступаємо в ролі сімейних психологів – бо практично щодня доводиться виїжджати на виклики щодо сімейних сварок, скандалів у розважальних закладах… Доводиться розбиратись у конфліктних ситуаціях.

Екстриму на роботі вистачає. Але мені подобається


 – Робота у вас не з легких. Після такої треба якось особливо відпочивати.  Яка у вас профілактика від "професійного вигорання"? Чи практикуєте активний спорт або екстремальні види відпочинку?
 – Повірте, мені у щоденній роботі екстриму вистачає. Бували й гонитви за злочинцями (хоча, в Києві частіше бували, ніж у Полтаві – у нас по ямах дуже не поганяєш), і бійки, і по підвалах та колекторах лазили, і з будинків стрибали, й потопельників рятували, і собак бійцівських на нас спускали…

Колись приїхали на виклик, відчиняю двері – раптом сокира поруч з головою в одвірок встряє… Після всього цього просто хочеться побути разом із найріднішими. Залюбки граюся з донечкою, гуляю з нею у свої вихідні – до слова, гуляючи мікрорайоном, примічаю всі деталі: хто де збирається, де що коїться. Дуже вдячний дружині за підтримку. Вона завжди відчуває – чи просто вислухати, чи висловити свою думку. Нерідко звертаюся до неї за порадами, як до слідчої – навіть телефоную з роботи. До речі, хочу зазначити, що за її підтримки та мотивації я взагалі подав заяву на вступ до патрульної поліції. І щасливий із цього.
 – Чи не вплине поранення на вашу подальшу кар'єру? Чи не думаєте покинути цю роботу і знайти щось спокійніше?
 – Звісно, що ні! Якби я захотів змінити місце роботи – в мене було багато варіантів, і зараз легко знайду. Я колись навіть деякий час працював у Києві охоронцем. Але, думаю, робота в поліції – моє життєве покликання. Це робота, яку я роблю впевнено, професійно, відповідально і з великим задоволенням. Тому, як тільки відчую в собі сили, одразу повернуся в стрій до своїх колег.
— Дякую вам за відверту розмову, від імені всієї редакції та наших читачів щиро бажаю вам повноцінного одужання та швидкого повернення до улюбленої роботи.

інтерв'ю, особистість, арка, поранення, Павло Пипенко, поліція

За темою:

Топ-5 за тиждень :








Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.