ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ

Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

21:50 13.01


Справа про шість мільйонів. Чи стане вона для суспільства лакмусовим папірцем?


У післяноворічному,  досить кволому  інформаційному просторі  це повідомлення мало б стати  своєрідною «бомбою»,  детонатором до дуже серйозних подій в українському суспільстві. Поки що не стало.
Йдеться про новину, що Генеральна прокуратура  передала Національному Антикорупційному Бюро України (НАБУ) справу, яку можна умовно назвати так «Ігор Скосар проти Арсенія Яценюка».

Спочатку про дійових осіб. Ігор Скосар – екс-депутат ВРУ  попереднього, VII скликання. Обирався у 2012 році за партійними списками «Батьківщини» (58-ий у списку) за квотою «Фронту змін». 4 квітня 2013 року увійшов в політичну історію України як політична «тушка», вийшовши зі складу фракції «Батьківщини».

Арсеній Яценюк, нинішній прем’єр-міністр, у 2012 році – лідер «Батьківщини», після виборів очолив однойменну фракцію, на той час – опозиційну.

Суть справи. Ігор Скосар  8 жовтня 2014 року (зважимо, буквально  напередодні  парламентських виборів) у програмі «Народний контроль»  телеканалу ZIK  заявив про свій …злочин. Ось як про це він написав вже  наступного року  у листі народному депутату Сергію Лещенку: «У 2012 році  я особисто дав хабар Арсенію Яценюку  через депутата його фракції Миколу Мартиненка за місце в списку в розмірі 6 мільйонів доларів США, домовляючись особисто з Арсенієм Яценюком, який сьогодні займає посаду прем’єр-міністра України».

Тодішня Верховна Рада спробувала зреагувати на сенсаційну заяву. Але створити Тимчасову слідчу комісію у парламенті не вдалося, часу не вистачило.

У правоохоронних органів  часу було вдосталь, аби відповідно зреагувати на гучне зізнання Ігоря Скосара, але, напевне, не було й особливого  бажання. Бо Генеральна прокуратура порушила справу  щодо цього лише 25 червня 2015 року, за статтею 368 (одержання хабара). Кажуть, слідчі прокуратури  не засинали від втоми на роботі, бо за півроку напрацювали лише один том. І ось генпрокуратура скидає із себе цей досить «вибухонебезпечний вантаж» — справу відтепер розслідуватиме НАБУ.

Можна з великою долею скептицизму ставитися до зізнання Ігоря Скосара. Чому, наприклад, своє зізнання він зробив лише через два роки? Чому напередодні нових парламентських виборів? Не взяли до списку? Або саме так хотів підняти свій політичний рейтинг перед голосуванням? Не допомогло. У 94-му окрузі, де Ігор Скосар балотувався у нардепи самовисуванцем, він набрав до непристойності мало – 0,34%.

До умовно обережного сприйняття  його заяви про хабар спонукають і  факти з політичної біографії. Зокрема, Ігор Скосар  став «тушкою», накивавши п’ятами з фракції «Батьківщина»  через півроку після обрання. Саме цей народний депутат був у числі 148-ми, котрі діяли всупереч іміджу України, підписавши звернення до Сейму Республіки Польща  з проханням визнати геноцидом поляків події на Волині у 1942-1944 роках.

Та навіть із виробничою дисципліною у депутата Скосара, м’яко кажучи, не все  було гаразд. Він входив у топ-п’ятірку найбільших прогульників тодішнього скликання парламенту. Як і з грамотністю. Свого часу  у заяві про відкликання своєї попередньої заяви про вихід із фракції народний депутат Ігор Скосар зробив 8 орфографічних помилок.  

Але все це, як кажуть, до справи про найбільший в Україні (6 млн доларів США – претендент на таке визнання) політичний хабар не пришиєш. Тим паче, що Ігор Скосар вже 15 жовтня, тобто  через тиждень після сенсаційної заяви пройшов детектор брехні, який підтвердив правдивість його слів щодо дачі хабара.

Досить  серйозно поставитися до зізнання Скосара змушує й те, що до 2012 року він ніякого відношення до яценюковського «Фронту змін», а тим паче до «Батьківщини» не мав. Тим не менш, у прохідну частину виборчого списку він потрапив, і, зрештою, став народним депутатом. Чи не за красиві очі?

Ось що писав ще 7 серпня  2012 року на «Українській правді» Сергій Лещенко: «Загалом, цікаво, чи вивчав Арсеній Яценюк кандидатів зі своєї квоти на предмет іміджевих ризиків? Як він переконуватиме киян голосувати за «Батьківщину» разом зі Скосарем всередині? Для мене це загадка».

Сергій Лещенко згадав Скосара невипадково. До парламентських виборів 2012 року, будучи депутатом Київради,  він був одним з тих, хто наполегливо відстоював  забудову земельної ділянки біля столичного готелю «Салют», де замість дитячого садка виріс найелітніший напевно в Києві будівельний комплекс Diamond Hill. Найелітніший і напевно чи не найскандальніший.
Ні це, ні те, що Ігор Скосар до виборів-2012 не був помічений у зв’язках, близьких до «Фронту змін», не зупинило Арсенія Яценюка включити чоловіка  у передвиборчий список. Аргументи Скосара були для майбутнього прем’єр-міністра  дуже переконливими. Питання лише в тім – які вони, ці  аргументи.

На такі цікаві моменти має звернути увагу слідство. Як і на те, чи  Скосар став на злочинну стежку дачі хабара один, чи ні, адже сам автор  зізнання тоді ж, восени 2014 року, заявив, що потрапляння до омріяного прохідної  частини  списку «Батьківщини» платив не тільки він – мовляв, таких «бідних»  майбутніх захисників народних інтересів набралося не менше 15 осіб.
Справа «Скосар проти Яценюка» справді має стати лакмусовим папірцем для багатьох структур, політичних фігур, та й для українського суспільства загалом на відповідність  того, чи  ми справді стали на демократичний шлях розвитку, чи  ми справді будемо діяти за правилами цивілізованих країн.

Це іспит для Національного Антикорупційного Бюро, яке тільки-но починає діяльність, і на яке українське суспільство покладає дуже великі надії. Наскільки Бюро  готове професійно й неупереджено, не зважаючи на імена й посади, розслідувати у першу чергу ось такі, потенційно резонансні справи. Бо затримання корупційних пішачків, що ми переважно спостерігали  останнім часом, навряд чи когось може переконати, що в Україні розпочалася справжня, а не словесна,  боротьба з цим злом.

Зрозуміло, це лакмусовий папірець для  вождів нинішньої політичної еліти.  Принаймні, вони самі  такими себе вважають. Так от, чи здатні вони й справді діяти за канонами справжньої демократії. Поки що можемо констатувати – наразі ні, не готові. Ну говорив Арсеній Яценюк, що готовий пройти на детекторі брехні стосовно цієї справи, але ж не дотримав  свого слова – не пройшов.

Та й загалом, у країнах сталої демократії посадовці, особливо такого високого  рівня, коли стосовно них чи за фактом, який стосується них, правоохоронними органами порушена справа, прийнято   хоча б тимчасово звільняти своє крісло на час розслідування, або й взагалі йти у відставку. Подібного ми теж не спостерігаємо.

Справа «Скосар проти Яценюка» стане черговою перевіркою  нашого суспільства на зрілість, на нетерпимість до порушень, фактів корупції, в тім числі й такого ганебного явища, як політична корупція. Якщо  ми будемо байдужими, то дорога до справжніх європейських цінностей, в  тім числі й набагато вищих від наших соціально-економічних стандартів життя,  буде набагато довшою, аніж здається зараз.

Водночас суспільство має бути готовим і до розвитку сценарію, коли НАБУ назве звинувачення Скосара безпідставними. І не кричати одразу – зрада, все пропало і таке інше. Власне, як часто це трапляється з прихильниками  нинішнього очільника уряду та його фракції у парламенті. Будь-яку спробу критики чи якісь звинувачення вони  одразу поспішають називати «рукою Москви», діяннями на користь Путіна, розгойдуванням човна, і взагалі – антиукраїнськими діями. Нам потрібна терпимість, але твереза, розумна.
У будь-якому випадку одна людина має понести покарання. Це стосується Ігоря Скосара. Або ж він сяде на лаву підсудних як той, хто давав хабара, або ж його покарають за оббріхування  кришталево чистого та непідкупного Арсенія Петровича.

Якщо ж незалежні слідчі НАБУ визнають, що факт хабара таки мав місце, і головне – якщо  «найчесніший і найгуманніший» український суд  це об’єктивно підтвердить, то  гучна справа «Скосар проти Яценюка» має стати ще однією відправною точкою для справжнього очищення нашого суспільства.



Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.