ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

19:50 02.10


Нотатки переселенця. Частина перша


Скільки себе пам'ятаю, збирання сумок улітку приводило мене в неймовірний захват. Адже це означало місяць або й більше незабутніх почуттів і пригод у селі з бабусею та дідусем. Усе те, чого так не вистачало міській дитині, я надолужувала там. Пакуючи одяг цього літа, я була пригнічена. Я знову їду до дідуся, їду з дому, можливо назавжди й зовсім не тому, що хочу цього сама.



Сімферополь. Залізничний вокзал

Підробка замість оригіналу



Крим неймовірно змінився після 2014 року. Моє рідне місто Севастополь пішло тією ж стежкою. Таке враження, нібито його вщент зруйнували, потім знову побудували, але замість оригіналу все замінили неякісними підробками. Ті ж самі будівлі, ті ж вулиці, але зовсім інші відчуття. З людини я перетворилася в невільника – своїх думок, настроїв, поглядів. Бути українцем на окупованій Росією території токсично для душі та власного «я». Перестаєш помічати, як увесь світ звужується до розмірів власної квартири. Бо там безпечно, бо там ти можеш бути самим собою не ховаючись. Це відрада і в'язниця водночас.

Я дивлюся на речі, які збираюсь взяти з собою. Їх треба знову передивитися і виокремити із необхідного найнеобхідніше. Багато чого взяти я не можу, бо просто не пропустять на кордоні. Це взагалі велика проблема для тих, хто хоче виїхати з Криму назавжди. Техніка і меблі майже під забороною вивезення. Все, на що ти заробив своєю працею — або продавай, або залишай. І навіть якщо все розпродаси, гроші вивезти ти все одно не зможеш. На одні руки дозволяють вивезти або 20 тисяч рублів, або 7-8 тисяч гривень. Більші суми можуть бути конфісковані. І який би геніальний план перевезення ти не розробив, тебе завжди можуть «здати» на самому кордоні, а після — ретельний обшук і вилучення всіх зайвих сум. От і думай тепер, як перевозити гроші за продаж квартири. Тому у мене в руках — лише сумка і рюкзак, не хочу привертати зайвої уваги. Я втішаю себе, що ніколи не пізно познайомитися з мінімалізмом. Можливо, відмова від багатьох речей принесе мені лише користь.
Водій, який відвезе мене до Сімферополя – татарин. Автобус прикрашений кримськотатарським жовто-блакитним прапором, у салоні чисто.

Ми, проукраїнські кримчани, тепер постійно придивляємося до таких дрібниць. Вишукуємо кольори нашого прапора, якісь не кожному помітні дрібнички, що можуть підказати: поряд із тобою українець. На день Незалежності можна було побачити у багатьох розвішену попрану білизну, і обов'язково голубе полотенце буде поряд із жовтим, чи футболки таких кольорів одна біля одної. Така собі імітація свята. Раз-по-раз у різних містах Криму з'являються написи «Слава Україні» і малюнки прапора на стінах будівель. І ми щиро радіємо, бо розуміємо, що не самі, що нас тут багато, як би хто не думав і говорив. Ми ділимося такими знахідками в групах на Фейсбуці, що створили проукраїнські кримчани, обговорюємо теми, які нас хвилюють, збираємо інформацію про зрадників, допомагаємо один одному і мріємо про повернення.

Поряд зі мною сідає літня жіночка. Слово за слово, ми починаємо говорити. Сама вона з Одеси, приїхала в Севастополь до знайомих в гості на декілька днів і їй тут подобається. «Знаете, что учудила Украина? Она официально назвала Россию страной-агрессором. Дуристика какая». Я мовчки на неї дивлюся. Після трьох років життя в окупації подібні розмови вже не завдають сильного болю, як раніше. Такі люди оточують нас тут постійно. Не перелічити, скільки разів ми чули подібні «витвори думки». І як в Україні погано, як там вбивають, як її скоро не буде, як Росія нам допомагає, а ми, дурні, не розуміємо. А ще безліч порад куди нам йти, їхати, валити, прикрашені красномовними епітетами, якщо ми не погоджуємося з колективною думкою. Мені хотілося порадити їй, щоб вона розказала про це водієві. Він би мав оцінити. Кому як не кримським татарам знати, хто в нас тут агресор. Вони вже встигли відчути «люб'язну допомогу» від російської влади. Та й Сталін просто хотів допомогти, а його, як дехто вважає, неправильно зрозуміли. Так і зараз, кримська влада лише допомагає, просто ми все не так розуміємо. Не треба підіймати паніку, коли зникають люди, а вони тепер зникають часто. Когось знаходять живим і переляканим, когось — ні. Як сказала жіночка в черзі: «Это все Украина нагнетает панику между нами. Бандеровцы и до татар добрались»...

А що ж поганого в тому, щоб виламати двері серед ночі, або рано вранці й розпочати обшук у квартирі? Заламувати руки батькам під плач і крики їхніх дітей, арештовувати їх, фальсифікуючи справи та накладати штрафи за будь-яку непокору? І все заради такої благородної справи, як боротьба з тероризмом. За 23 роки Незалежності ми навіть не могли про таке і мріяти. А ще «терористи» — чомусь повально кримські татари, які посміли не погодитися з поверненням до так званої «рідної гавані».

Ми приїхали на автовокзал в Сімферополі, що знаходиться поруч із залізничним. Люди снують туди сюди, сідають чи виходять з автобусів. Тут ще вирує життя. Водії насідають, наче сарана. «Девушка, вам куда? Мелитополь, Новоалексеевка недорого. Направление на Киев, Одессу, Херсон. Девушка, постойте, вам в аэропорт надо, да? Я же вижу точно, что туда. Недорогие перевозки по Симферополю». Але якщо подивитись на залізничний вокзал, то виникає відчуття покинутості. Будівля, що колись приймала мільйони відвідувачів — порожня. Тепер головні її функції — це туалет та зал очікування, де можна почекати свій автобус, якщо на вулиці спекотно, а ви приїхали зарано. Якось я сиділа в залі тільки з трьома людьми. Так незвично, що на головному вокзалі тишу переривали лише постійні повідомлення про загрозу і профілактику тероризму. Взагалі, таку інформацію можна почути вже і на пляжах, в школі, у дитячих садках. Правильно, нам не треба забувати, в якій країні ми тепер живемо.

Нарешті я сіла в автобус, який довезе мене до Полтави. Шоста вечора і ми вирушаємо. Підїжаючи до кримського кордону, водій весело нас питає: «Колбасу, мясо, алкоголь не везете? А то это запрещено к провозу, могут отобрать». Зразу видно, що людина не живе в Криму, а буває тут наїздами. Продуктам і їхній жахливій якості можна присвятити не одну поему. Після референдуму і відкриття кордонів із Росією почалося повальне вивезення продуктів із наших супермаркетів цілими фурами. Росіяни з Краснодара скуповували все, що можна було. Бо продукти ще були українські та й ціни в гривнях. «Ватні» кримчани на це особливо не звертали увагу, бо ж «свято-кримнаш», тут немає часу, щоб аналізувати події. Люди були в ейфорії, чекали на золоті гори й неймовірні пенсії та смачні продукти. Бо так показують по першому каналу, а він брехати не буде. Та після трьох років «достатку» російських харчів, в Криму починає процвітати контрабанда з України. Молочка, м'ясні, кондитерські вироби, алкоголь – все або підробка, або відверто не смачне. Люди всіма правдами й неправдами намагаються провезти додому хоч щось смачненьке після своїх подорожей в Україну. І тепер стає зрозуміло, чому краснодарці накинулися на нашу їжу з самого початку. Ото тобі й хвалебна російська якість, після якої син моєї подруги пролежав в лікарні двічі за місяць із харчовим отруєнням.

На кримському кордоні мене завжди опановує неприємне відчуття. Ці постійні питання  — хто, звідки, куди, чому, що везете — наштовхують на одну і ту ж відповідь в голові. А яке тобі діло? Чому я маю, пересуваючись своєю країною, проходити перевірку під прицільним поглядом удмуртів та бурятів, які знаходяться тут місяць або два? Чому в їх присутності я маю почувати себе наче холоп, який зміг на власні очі побачити пана. А найнеприємніше ще те, що вони це самі прекрасно розуміють, насолоджуючись власною владою.

Та зовсім інші відчуття вже на українському боці. Не раз помічала, як напружені обличчя моїх попутників розслабляються, як багато хто з них починає зразу ж говорити українською і весело посміхатись. І світ зразу стає великим, і дихається легше і почуваєш себе наче вдома.

…. П'ята година ранку. Я стою на зупинці у Полтаві та чекаю таксі. Думки вирують із шаленою швидкістю. Сьогодні я отримаю статус переселенця. Знаю, що просто не буде і якісь моменти життя потрібно вибудовувати з самого початку. Та зрештою, мені вистачило духу покинути власну в'язницю, аби знову навчитися пізнавати цілий світ.

Олександра РОЖКО