ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ

Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

21:41 13.01


Слов'янськ. Новий рік...



«Город — нечто вроде гоголевского Миргорода; есть парикмахерская и часовой мастер, стало быть, можно рассчитывать, что лет через 1000 в Славянске будет и телефон. На стенах и заборах развешаны афиши зверинца, под заборами экскременты и репейник, на пыльных и зеленых улицах гуляют свинки, коровки и прочая домашняя тварь. Дома выглядывают приветливо и ласково, на манер благодушных бабушек, мостовые мягки, улицы широки, в воздухе пахнет сиренью и акацией...»

Ці слова написав 1887-го року знаменитий письменник Антон Чехов у листі рідним. У березні 2013-го, за місяць до захоплення Слов'янська цей уривок переказував на парі мій викладач літератури рідного краю. За місяць місто захопили сепаратисти.

У Слов'янську я жив понад два роки. Достатній час, аби пізнати місто з усіма його тубільцями й зайдами, відтінками й настроями, із пахощами й піщаним пилом на зубах. Надто довго, аби просто його не згадувати.

Субота, дев'ята ранку. Залізничний вокзал “Полтава-Київська”. Чекаю на швидкісний поїзд Інтерсіті. Квиток до Слов'янська у другому класі коштує 200 грн. Різниця з першим — у кількості двомісних місць у вагоні. Принаймні, інших я не помітив. Їхати майже три години.
На полтавському вокзалі молодий ППСник в усіх перевіряє квитки. Виводить кількох безхатченків і безбілетників із почекальні. На вулиці -20.
Інтерсіті прибуває вчасно. Займаю місце у напіворожньому вагоні. Навпроти спить нацгвардієць. У кінці вагону у вікно дивиться ще один.

На в'їзді в Харківську область стають помітними зміни в ландшафті. У плавних контурах сніжних заметів проростають прямі й іржаві індустріальні лінії. На проміжній станції “Лозова” зупинка на дві хвилини. Бійці виходять перекурити, запалюючи цигарку ще в тамбурі під час руху поїзда. Жінки кілька разів перевіряють, чи не забули сумки й дітей.

Від Лозвої до Слов'янська півтори години. Донбаські пейзажі за вікном стають більш насиченими, а дими з високих труб — густішими. Учергове офіціант з громіздкою тачанкою проходить вагоном і пропонує стаканчик чаю за 15 грн. Його можна закусити круасанами за тридцятку. Охочих мало. Пасажири п'ють мінералку й чистять банани.

Прибуваємо о чверть на першу. Сходять сімейні пари з дитячими візками, чоловіки з великими сумками, кілька студентів у навушниках і з рюкзаками. Військові рушають далі. До кінцевої станції Костянтинівка ще 40 хвилин їзди.

У Слов'янську новий залізничний вокзал. Його реконструювали ще до війни. Трохи далі виблискують церковні бані. На виході з вокзалу натрапляємо на кількох військових зі зброєю — патрулюють місто. Таксисти ледаче дивляться в наш бік. Зупинка громадського транспорту за сто метрів. Сідаємо в тролейбус.

Люди почали менше говорити — помічаю. Усі їдуть мовчки, як риби в каламутній воді. Страх чи обережність? Хоча, про що ще говорити. Усі й так все знають. Проїжджаємо великий занедбаний корпус керамічного заводу “Кераммаш”. Неподалік нього велике підприємство “АІЗ”. На стінах цехів метрові дірки від снарядів. Будівлі його сильно постраждали внаслідок обстрілів дворічної давнини. Зараз їх розбирають. Починаю говорити про це з дідусем на сусідньому сидінні. Каже, схожа ситуація й на заводі “Машмет”. Його порізали, обладнання вивезли в Дніпропетровськ, робочим віддали трудові книжки і сказали щось на кшталт «усього найкращого і до побачення». Старий нарікає, що підприємства повально закриваються. На тих, що ще так-сяк працюють, багато скорочень, зарплатню затримують, переводять на неповний робочий тиждень. Де працювати? — питає скоріш до себе. Справді, де працювати? — думаю.

Встаю біля центру. На Соборну площу йду пішки. На вулицях дуже мало молоді. Як і мало світла у вікнах. Дім без запалених вікон страшить. Це як умерлий кит, якого викинуло на берег. Згадую втомлені серпневі дні 2014-го. Повертався додому по дорозі на вул. Лозановича. Жодної автівки, жодного запаленого світла у вікні. Тиша, мабуть, страшніша за постріли.

На Соборній важко калатає серце міста. Молодь робить селфі біля ялинки. Телефонують друзям, кличуть підходити до Леніна. Пам'ятник вождю світового пролетаріату демонтували в липні того ж року. Площі повернули її історичну назву. Подекуди місцеві послуговуються звичною назвою.

Зі старшокласниками говоримо українською. Кажуть, що вони — за Україну. Розповідають за культурні десанти поетів і музикантів до їхнього міста. Кажуть, до війни такого не було. Про обмін думками й культурою почали думати після визволення міста. Мабуть, треба було після утворення Незалежної держави. Це як із перейменуваннями вулиць. Безліччю українських прапорів, розвішаних на флагштоках біля міськради, уже навряд врятуєш щось справді суттєве.

Блукаю вулицями. Намагаюся зрозуміти, що змінилося за ці два роки. Куди подівся звичний плин життя, розмірений і неспішний, яким він завжди був у цьому місті? Чому над головою витає постійне й нав'язливе відчуття напруги, а обличчя тубільців сповнені утоми й занепокоєності?

Піднімаюся бульваром Пасова до вулиці Батюка. Обабіч бульвару над головою світять  ліхтарі, немов святі з німбами. Ідеш і всю дорогу вгору читаєш надпис на великій монолітній будівлі інституту високих напруг: “Коммунизм — есть советская власть плюс электрификация всей страны“...

Натикаюся на оголошення. Місцевих просять зробити флюорографію. Для цього слід звернутися в поліклініку. Застерігають, що в місті підвищився рівень захворюваності на туберкульоз. Останній тиждень до цього додалася епідемія грипу.

“В сусідньому Краматорську від грипу загинуло 14 осіб. В аптеках не вистачає ліків. Противірусні препарати розмели вщент. На день до швидкої допомоги надходять понад 600 викликів. Чекати машину вдома — марно. У лікарнях здоровенні черги”.  — розповідає місцева мешканка Тетяна. Жінка просить не вказувати її прізвище: «Ситуация у нас такая, поймите».

Не для публікації говорить, що паралельно з цим у місті фіксують спалахи венеричних хвороб. Припускає, що це через велику кількість переселенців і військових. Багато людей, багато бійців, усі різні. Хтось підселився до самотніх жінок. — говорить Тетяна.

Під вечір температура спускається до -23. Безпритульні пси на вулицях кучкуються і піджимають лапи. Із багатьох вікон люди досі не відклеїли смуги скотчу, наклеєні хрест на хрест. Так місцеві зміцнювали скло, щоб воно не розлетілося від ударних хвиль під час обстрілів. Мабуть, душі відновлюються довше, ніж будинки й інфраструктура. Пішки дістаємося до автовокзалу. До одної каси, що працює, вишукувалася кількаметрова черга. Жінка переді мною купує вісім квитків до Волновахи. Віддає 1600 грн. Бідкаються, що ціни на квитки зросли втричі, відколи почалося АТО. Двома сім'ями транзитом через Слов'янськ повертаються з Черкаської області. Різдво святкували у родичів. Купую квиток на автобус до Костянтинівки, щоб сісти там на поїзд до Полтави.
Сиджу поруч із водієм, дивлюся на засніжену дорогу. Поволі зігріваюся — у водія працює пічка. Поперек дороги натягнуті стрічки “Україна понад усе”. Міст на виїзді зі Слов'янська розфарбований у жовтоблакитні кольори.   

… Із постійних втеч і повернень додому усвідомлюєш одне. Нам не оминути помилок і втрат. Особливо, коли говоримо про те, що залежать не від нас. Чехов помилявся: телефон у Слов”янську з'явився незадовго по ньому. Помиляються і ті, котрі вважають, що програли у цій війні. Як помиляються, що вважають, ніби перемогли...


Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.