ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Додаток на стільницю
16:14 17.01 4156
Історія полтавського рушника
Доросле життя формується зі спогадів і присмаків, відчуттів і відтінків, які ти схопив широко розплющеними очима в дитинстві.
Я добре запам'ятав кожну деталь своїх мандрівок до діда, у Богом забуте село на Полтавщині. Пригадується запах технічного мастила, яким відгонив його будинок. Дід сам будував хату й використовував для стяжки чи то залізничні рейки, чи то якесь інше залізяччя, через що у літні дні у нас із братом постійно на язиці був металевий присмак.
До старого ми приїздили щоліта на кілька тижнів. Мене вражала та кількість життя і зелені, що вертілася навколо. Піщана земля була приємна і тепла, вистигла пшениця терпка й колюча, кукурудза вдвічі вища від мене, а ввечері на дах на дідової хати прилітали слухати наші розмови лелеки. Здавалося, що тебе закинуло на край землі, де життя пливло тихо й розмірено, як Сула за півгодини пішки сосняком.
Натомість у хаті плин часу, здавалося, застиг. Над портретами рідні, близьких і далеких родичів, друзів, випадкових перехожих, що потрапили в кадр, над ликами святих покоїлися бабусині вишиті рушники. Завжди застиглі, завжди суворі й канонічні, обов'язково двокольорові. Їх вишивала дідова мати. Вишивала все життя: дівчиною, молодицею, жінкою, вдовою, бабусею. Вишивала вночі після роботи, у вільний час, узимку.
Її рушник починався з конопляних зерен, які кидалися в мокру землю навесні, до Благовіщення. Рослину вирощували, збирали, підготовлювали, обробляли. Коноплі мочили, сушили, вибивали, тіпали — відділяли лушпиння від стебел, ламали, терли, микали на гребні, гребінкою вичісуючи мички.
На рушник брали спеціальне — рушникове полотно — тонке й вузьке. За потреби його вибілювали — протягом півмісяця прали й сушили. Щоб тканина була без зморшок, її намотували на качалку й прасували рублем, видавлюючи надлишкову вологу й розправляючи полотно.
Малюнки на вишивку передавали від матері до дочки, через покоління, дехто вигадував їх сам, інші брали в сусідів, знайомих, малювали на папері або безпосередньо на тканині й вишивали. Розкреслених схем у продажу тоді не було. Навіть вишивальні нитки або ж заполоч не завжди вдавалося купити.
Час від часу дід прав рушники. Від порошку й віку кольори — червоний і чорний — потускніли. Мабуть, більше від віку. А два роки тому старий продав хату й переїхав жити до нас. Бабусині рушники, які до того майже непохитно висіли протягом десятиліть, згорнув і забрав із собою. Повісив у нашій квартирі. Так само над старовинними іконами й світлинами. Так само урочисто й застигло виглядає його кімната, вирізняючись з-посеред інших, звичайних. А я досі відчуваю запах дідової хати у батьківській. Бачу вишивку. Згадую лелек.
