150 років тому на Полтавщині народився Володимир Леонтович

Одним із таких синів був і наш земляк, громадсько-політичний діяч, письменник Володимир Миколайович Леонтович.
Народився він 5 серпня 1866 року на хуторі Оріхівщина, що біля Лубен, у старовинній козацькій шляхетській родині. Батько, Микола Павлович, належав до старого козацького роду. Мати, Ольга Іванівна, походила з аристократичного французького роду Альбрандів. Її дід, Луї Альбранд, емігрував до Росії під час Великої французької революції.
В своїй автобіографічній повісті "Дитячі та юнацькі роки Володі Ганкевича" він розкрив свою ще не усвідомлену любов до рідної землі, чарівної краси Полтавщини. Виплеканий цією щедрою землею, він полюбив її назавжди й присвятив їй потім не один рядок. Традиційна початкова домашня освіта та виховання стали тим міцним  підґрунтям, на якому у майбутньому сформувалися світоглядні засади митця: національне чуття гідності і національної самосвідомості. На одинадцятому році склав екзамен та був прийнятий до Лубенської гімназії, де провчився до 6-го класу, коли його разом із трьома учнями виключили за те, що клас вигнав із лекції на знак протесту вчителя грецької мови. Але в тому ж році опальний гімназист вступив до 6-го класу Прилуцької гімназії, яку успішно закінчив у 1884 році.
Свідомим українцем Володимир Леонтович відчув себе, як став студентом юридичного факультету Московського університету (1884). "В родині балакали по-російські, - писав в "Автобіографії" письменник, тільки баба, яка вмерла коли мені було 8 років, походила зі старосвітської родини і розмовляла переважно по-українські…"

Москва не зрусифікувала Леонтовича, навпаки, сам він вважав, що "там я вперше засумував за рідним краєм, відчувши різницю у звичаях та вдачі людності, і там вперше збудилася у мене національна свідомість". Про це свідчить і його кандидатська наукова праця, написана перед закінченням університету: "Історія землеволодіння в Україні від повстання гетьмана Богдана Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною II".

У Москві він гостро усвідомив різницю між росіянами й українцями, серцем відчув свою українськість. У студентські роки, захопившись археологією, Володимир разом із старшим братом здійснив розкопки трьох курганів у Старобільському повіті на Харківщині. Колекцію знахідок доби бронзи, здобутих під час цих робіт, брати подарували Лубенському музею Скаржинської (зараз вона зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї). За дисертацію на тему "Історія землеволодіння в Україні від повстання Богдана Хмельницького до введення кріпацтва царицею Катериною ІІ", дістав науковий ступінь кандидата права.
Зверніть увагу: студент Леонтович вживає слово Україна, а не Малоросія, як це було усталено в Російській імперії.
Влітку 1891 року разом із друзями Леонтович відвідав Тарасову могилу у Каневі, де вони поклалися: "Не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо!". Так виникла таємна політична організація спротиву українців тогочасній колоніальній політиці царату. Ідеологом і провідником цього об'єднання став Микола Міхновський (нащадок Павла Полуботка), який рішуче відкидав "братання" і "дружбу" поневолювачів із поневоленими.
Згодом Леонтович став одним із 17-ти членів Старої Громади, які склали присягу "любити Україну до глибини власної кишені". Володимир Леонтович був постійним членом фонду Симиренка.
***
Володимир Леонтович добре господарював, як поміщик, організував із братами акціонерне товариство, яке збудувало 1909 році цукроварню в Оріхівщині. Займався сільським господарством, культурною діяльністю, був активним діячем земських установ на Полтавщині. Свої доходи він віддавав на видання першої щоденної української газети "Громадська думка", яка згодом прибрала назву "Рада", журналів "Киевская старина" і "Літературно-науковий вісник", фінансував і редагував часопис "Нова громада". Володимир Миколайович виступав на підтримку української преси і школи. В Оріхівці він збудував двокласну українську школу, утримував учителів і бібліотеки.
Після революції 1917 року його обрали до Центральної Ради. А 17 березня 1917-го під час стотисячної демонстрації в Києві ніс національний синьо-жовтий прапор на чолі колони товариства "Просвіта". У 1918 році Леонтович обіймав пост міністра земельних справ. З ім'ям Леонтовича пов'язаний проект земельного закону, згодом оцінений як один із найдемократичніших у світі. Він склав програму, яку визнавав потрібною, щоб врятувати рідний край од дальшого зруйнування: зовні — од большовиків, дома — од заколотів та розрухи".
 
У 1919 році емігрував до Болгарії, Сербії, Німеччини, згодом у Чехії (Празі) очолював Товариство ім. Св. Володимира, співробітничав у часописі "Тризуб".
У тридцять третьому почув про страшенний голод в Україні - і не витримало серце колишнього хлібороба та міністра сільського господарства: 10 грудня його не стало. Поховали Володимира Леонтовича у Празі, у 1944-му поряд із ним упокоївся Олександр Олесь...

Онуки Володимира Леонтовича — Олена Леонтович, Юлія Освальд з Німеччини, Ольга Вебб і Пармен Леонтович з Великої Британії, Марія Менлі зі Сполучених Штатів Америки, власним коштом видали чотиритомник творів діда.