"Щоб інтегруватися до Європи, українцям треба мати самоповагу"

З українцями із далекої Естонії мені довелось зустрітися вперше на Міжнародному мистецькому фестивалі "Всі ми діти твої, Україно!" в Одесі. Впродовж десяти років на цю культурну імпрезу приїздить делегація естонських українців. Атмосфера сприяє, бо ж на березі моря три тижні талановиті діти влаштовують неповторне дійство, де лунають десятки народних мелодій, дзвінких голосів і буяють барви різних культурних відтінків – учасниками стають учасники творчих колективів та діти національних культурних товариств із України та українські діаспоряни з усього світу.

Естонська делегація зазвичай не є найчисленнішою, та кожного разу вражає жагою до культурного синтезу, цікавості до інших традицій і бажанням донести колегам ауру справжнього вишуканого прибалтійського колориту. Виявляється, українців в Естонії чимало й вони активно відстоюють свою ідентичність, гуртуючись, навчаючи дітей, випускаючи газету "Рідна хата" й проводячи цікаві мистецькі події.

Докладніше про українську громаду розповість мешканка естонського міста Сілламяе, член правління українського земляцтва в Естонії "Водограй" Світлана Сташкевич.

Світлано, українці Естонії – хто вони? Розумію, в кожного власна історія подорожі до цієї країни, але що об’єднує цих людей?

Українці опинилися в Естонії з різних причин після Другої Світової війни. Здебільше це люди, які приїхали сюди працювати за розподілом після навчання. В основному це виші, але багато й тих, хто потрапив сюди після ремісничих училищ. Частина українців Естонії приїхали сюди на постійне проживання, одружившись з місцевими мешканцями. Це відбувалося в часи СРСР, коли людей перемішували, не даючи багатьом можливості повернутися у рідні місця. Це люди, які виросли у радянські часи, з відповідним світоглядом. Багато з них асимілювалися в російськомовне середовище, яке досить велике (за останніми даними росіяни складають більше 25 відсотків населення). Частина, після десятків років проживання тут, визнає себе українцями.

Зараз з’являється молодь, яка приїжджає з України в Естонію працювати. Це й прості робітники, є лікарі й спеціалісти з IT-технологій.

Як саме ви потрапили до міста Сілламяе? Які особливості цього міста? Чим воно відоме?

В Естонію потрапили ще мої батьки. В 60-х роках минулого століття вони навчалися в Санкт-Петербурзі, тодішньому Ленінграді. Мама моя українка, приїхала із Чернігова і поступила до медичного інституту. Батько – німець, приїхав із далекої Воркути, куди в 1940-х роках у товарних вагонах вивозили німців колишнього Радянського Союзу (батькові тоді було два тижні, він чудом лишився живим), і поступив у гірничий інститут. Але познайомилися вони у 1969 році у Сілламяе (Естонія), куди потрапили працювати за розподілом. Тому я все життя прожила в цьому місті, хоча народилася в Україні, у чудовому славетному місті Чернігові, де жила моя бабуся, до якої приїхала мама в гості, щоби народити мене. До Чернігова щоліта я приїздила з сестрою на канікули.

Зараз, буває, чую, що ми – емігранти. Насправді, це не так. Емігрант – це той, хто поїхав до іншої країни в пошуках кращого життя. Мої батьки цього кращого не шукали, в ті роки було прийнято відправляти за розподілом далеко, щоб перемішати людей.

Місто, до якого вони приїхали, в той час було закритим. Без спеціального дозволу сюди не можна було потрапити, не позначалося воно й на мапах, хоча зручно розташовано вздовж траси Нарва – Таллінн. Тут знаходився сланцехімічний завод із переробки уранової руди для виготовлення атомної бомби. Мама почала працювати у медичній частині дитячим лікарем, а батько – у сланцевибудовній промисловості.

Місто знаходиться у 25-и кілометрах від східного сусіда (Росії) у повіті Іда-Вірумаа. Розташоване на березі Фінської затоки, населення складає трохи менше 14 тисяч. Відкритим воно стало тільки у 1990 році, коли Естонія відокремилась від Радянського Союзу. Це маленьке красиве затишне курортне містечко, бо море, вірніше затока, знаходиться у десяти хвилинах пішки від житлових будинків, а у 20 хвилинах – сосновий бір із чудовим повітрям.

Ви одна з головних фундаторок українського земляцтва "Водограй", чим саме займається ваша громадська організація? З якими труднощами стикаєтесь? Чи легко утримати нове покоління дітей українців від повної асиміляції з корінним етносом?

Нашому земляцтву скоро буде вже 17 років. Засновано воно було у 1999-му. Це некомерційне об’єднання людей, які прагнуть зберегти національну культуру, рідну мову, традиції та звичаї нашого українського народу, познайомити мешканців Естонії з культурою України, а українців – із культурою Естонії, а головне: передати ці знання нашим дітям. При земляцтві працює недільна школа, вік учнів якої від трьох до 19 років. Перші випускники нашої школи вже дорослі люди, деякі мають діточок, яких також привели до нашої школи. Були серед них й ті, хто поїхав навчатися до України. Усі випускники підтримують зв’язок із нами. Є й такі, що викладають у недільній школі.

Земляцтво та школа проводять багато заходів, про які написано на нашій сторінці у Фейсбуці (www.facebook.com/groups/sillamaevodograi) або у газеті "Рідна хата", яку випускаємо щомісяця. Це й участь у фестивалях, організація літературних заходів, виставок, проведення майстер-класів та багато іншого. Рік тому відбувся великий проект "Джерело творчості", завдяки якому ми прийняли у себе творчих людей із України: художників Марію Ковалевську та Ларису Пішу, заслужену артистку України, співачку Лесю Горову, одну з керівників СУМу Лесю Голик, які провели різноманітні майстер-класи, а результати були показані на фестивалях та виставках як в містах Естонії, так і в Києві.

Ми живемо у повіті, який знаходиться у безпосередній близькості зі східним (як у України) сусідом. За останнім переписом тут проживає більше 72 відсотки росіян й менше 20 - естонців, а українцями себе визнають трохи більше двох відсотків людей. Тому працювати доводиться важко, але ми живемо, працюємо, розповідаємо про себе, намагаємося триматися разом, допомагати один одному.

Самі естонці, наскільки вони приязні й толерантні до іншої культури? Сприяють діяльності товариства? Взагалі цікавляться іншими культурами? Наскільки естонське суспільство відкрите світу?

Естонці позитивно ставляться до інших культур, зокрема до українців. Багато заходів проводимо разом, де знайомимося з традиціями наших культур. На рівні Міністерства освіти та науки Естонії підтримується робота національних недільних шкіл, щорічно зареєстровані школи складають базове фінансування, на яке виділяються державні кошти. Багато роботи в цьому напрямку зробило саме наше земляцтво, організовуючі та проводячи різноманітні освітні форуми, куди були запрошені представники міністерств та фондів Естонії, вишів України, підтримуючі співпрацю з різними освітніми закладами України. Велика заслуга в цьому голови нашого земляцтва Лариси Житник, яка була і є головним ініціатором та організатором таких заходів.

По суті, всі ми вийшли з Радянського Союзу, але надто вже відмінна ситуація, різний абсолютно результат вдалося досягти Україні й Естонії – маленька країна на березі холодного моря абсолютно без ресурсів за 25 років стала членом НАТО й Євросоюзу, а Україна потерпає від занедбаності, корупції й воєнного конфлікту з РФ… У чому ми помилилися, на вашу думку? Що Україна зробила не так? Де збилася зі шляху?

Знаєте, можна багато думати й говорити. Але мені здається, що залежність України понад 300 років від "великого" брата є головною причиною. Незважаючи на 25 років незалежності, на посадах були люди, які переслідували тільки свої особисті інтереси; наскільки їх цікавило майбутнє людей та країни в цілому? Скільки зараз у Верховній Раді людей, які справді уболівають за країну, за людей? Скільки там людей, які плекають українську мову? В Естонії кожний естонець поважає свою країну, свою мову. З любов’ю відноситься навіть до каменю, який може мати відношення до культури естонського народу. Естонці реставрують мизи (маєтки), зберігають старовинні знаряддя праці, хати. Обережно відносяться до усього, що пов’язано з історичним та культурним надбанням.

Ви бачите реалії Євросоюзу у себе в країні й України, кожного року буваючи тут з візитами, реально, чи зможемо ми інтегруватися з ЄС? Які найбільші відмінності поведінки, облаштування інфраструктури й організації управління кидаються в око?

Важке питання. Естонію навіть за часів Радянського Союзу вважали "закордоном". Тому не дивно, що отримавши незалежність вона стала швидко розвиватися. Звичайно, багато допомагає Євросоюз, особливо Німеччина, до національної валюти якої була прив’язана естонська крона (національна валюта до введення євро). Європеєць – це великою мірою культурна людина. Тому Україні, яку багато років гнобили, рвали на частини, знищували кращих її синів та доньок, доводячи, що вона не зможе жити самостійно, доводиться важко. Потрібно пройти немалий шлях: підняти свідомість, яка за останні два роки, звичайно, виросла, навчитися не чекати, що хтось зробить за тебе роботу, а робити самому. Але головне – мати самоповагу: до себе, до країни, до національності.

Тут, в Естонії, завдяки електронній системі, немає поняття про чергу, якщо потрібна довідка; податкова декларація заповнюється за десять хвилин… Немає такої корупції, як в Україні, де на кожну довідку потрібно принести ще дві. Хоча й своїх проблем вистачає. Вірю, що майбутнє України однозначно з Європою: у складі Євросоюзу чи ні. Бо українець – європейська людина. А от як швидко це настане, залежить від багатьох факторів. Хочеться, щоб це було швидше.

Набути громадянство Естонії складно?

Для того щоб набути громадянство, достатньо скласти два іспити: з мови на категорію B1 (за міжнародною градацією, це рівень 9-класника не естонської школи) та на знання Конституції.

Що знає про Україну пересічний естонець? Переймається нашими реаліями? Вважає конфлікт на Сході України частиною свого особистого світу?

Насправді, естонці підтримують у своїй більшості українців, співчувають. Пару років тому, може трохи менше, було створено недоходне товариство "Vaba Ukraina", яке допомагає Україні тим, що закуповує та передає засоби першої медичної допомоги воюючим на боці України підрозділам, медикам, які працюють в зоні АТО. В основному це рюкзаки для польових медиків, а також індивідуальні аптечки.

Чи відчуваєте ви вияви спорідненості з "материковою" Україною? Чого найбільше потребує українська діаспора в Естонії з боку, скажімо Посольства України?

Звичайно, духовним джерелом українця є історична Батьківщина. Кожний українець із нетерпінням чекає повернення, хоч на короткий час, до своїх батьків, хати, до своєї землі. Якщо говорити про себе, моя душа живе в Україні, причому частка її у північній частині, а частка у західній частині України. Душа та серце живуть українськими піснями, українськими строями, українськими оберегами, звичайно, мовою, найкращою й найкрасивішою у світі.

Посольство України усіляко сприяє розвитку українських громад. Морально. Підтримка Посольства відчувалася завжди. Завдяки підтримці Надзвичайного та Повноважного Посла Україні на початку 2000 років Миколи Петровича Макаревича, його порадам земляцтво почало розвиватися. 16 січня проводилося свято, яке щорічно організовують робітники Посольства України, для дітей українських недільних шкіл Естонії. Іноді це свято називають святом Новорічної ялинки. Але завжди на свято приходить Святий Миколай. Він разом із усіма дивиться виступи дітей шкіл, які показують те, чому навчилися, що вміють: співають українські пісні, розповідають вірші, колядують. Звичайно, усе українською мовою. В кінці свята на дітей чекає солодкий стіл з фруктами, а Святий Миколай обдаровує їх солодкими подарунками. Діти нашої недільної школи також щорічно беруть участь у цьому святі.

Ваше побажання й бачення, що найважливішим буде для українців, аби успішно інтегруватися до Європи?

Самоповаги! Я – українець! Я – українка! Не чекати, поки хтось зробить життя краще, а самому робити усе для того, щоб воно стало краще! Я працюю, сам будую теперішнє та майбутнє життя для себе та для своїх дітей! Ніякої корупції! Інакше Україна ніколи не побачить нормальне життя у своїх межах, а буде залежати від начальників, навіть самих маленьких. А саме головне – переможного миру! Саме переможного, бо залишившись залежним від сусіда, ніколи не почнеться нормальне життя. І інтегрування ніякого в такому випадку не відбудеться.

Марія БОЙКО