Дунаєвський: "веселий хлопець" із Лохвиці

Є речі, про які жалкуєш усе життя. Отак і я жалкую, що свого часу - ще студентом - кілька років жив у Полтаві поруч із людиною, спогади якої нині були б безцінними, але хто ж думав тоді про журналістику!

Ця сива, інтелігентного вигляду худенька бабуся часто приходила "на вогник" у дім моєї квартирної хазяйки на затишній вулиці Короленка: вони бесідували, обмінювалися книгами, обговорювали телепередачі і навіть любили разом дивитися популярне тоді фігурне катання...

Якось у одній із телепередач прозвучав знаменитий "Шкільний вальс", і бабуся почала розповідати, що саме на її прохання Дунаєвський і написав цю пісню. Ось тоді я й дізнався, що Зіна Осипівна – це сестра композитора! Після війни вона працювала у полтавській школі №1 і саме 1950-го року мав відбутися її перший випуск. Так у травні того року "Шкільний вальс" тут уперше й прозвучав...

Тож багато ще чого хотілося б тепер - через 30 років - розпитати у Зіни Осипівни, адже про дитинство композитора, його "лохвицький період" відомо дуже мало...

Усе починалося з Лохвиці

Ісак Осипович (повне ім'я після народження Ісаак Беру Йосип Бецалев Цалієвич) Дунаєвський народився 30 січня 1900 в містечку Лохвиця на Полтавщині - у родині банківського службовця Цалі Симоновича Дунаєвського. І якщо батько Ісака жодного стосунку до музики не мав, то мати Розалія Ісаківна непогано співала і грала на кількох музичних інструментах, як і дядя Самуїл, який не лише жив у їхній сім'ї, але й був господарем єдиного на всю Лохвицю... грамофона.

До шести років Ісак уже знав музичну грамоту і грав на піаніно. Але про норови того часу свідчить і такий факт: Ісаку і його старшому братові Семену свого часу було відмовлено в прийомі до Лохвицького реального училища: вступні іспити вони здали успішно, але існував ценз, за яким кількість єврейських дітей у середніх навчальних закладах суворо обмежувалася. Тож коли діти почали підростати (а їх було шестеро), сім'я переїхала до Харкова.

У сім'ї, до речі, дуже шанували музику, тож невипадково, певне, звідси вийшли й стали знаменитими на всю країну одразу три композитори – три брати: Ісак, Зиновій і Семен Дунаєвські та ще два відомі диригенти – Борис та Михайло. Але спершу Ісак вступив до Харківського музичного училища, де вчився грі на скрипці, а ще - складав романси, фортепіанні п'єси, квартети. Одночасно навчався в гімназії, а потім на юридичному факультеті університету. Батько й справді бачив його юристом, але музика остаточно "перемогла" і зрештою Дунаєвський вступив таки до Харківської консерваторії. Після її закінчення у 1919 році почалася його робота в Харківському російському драматичному театрі. Цікаво, що у більшості біографій Дунаєвського згадується, що він був у театрі завідувачем музичною частиною, композитором, диригентом, але при цьому забувають, що перш ніж "завідувати", Дунаєвський працював і піаністом, і скрипалем.

Дебют Дунаєвського як театрального композитора відбувся 1920 року виставою "Одруження Фігаро", а як диригента – роком пізніше поставкою (спільно з М.Синельниковим) "Періколи" Ж.Оффенбаха. Деякий час Дунаєвський устиг попрацювати і в Симферопольському театрі ім. М.Горького, де й нині його портрет можна побачити на почесному місці серед інших знаменитостей – Щепкіна, Раневської.

Від театру до кіно

На цьому, власне, український період життя і творчості для Дунаєвського закінчується, і з 1924 року починається московський. За п'ять років роботи у столиці Ісак встиг побути музичним керівником у чотирьох театрах, серед яких і такі відомі, як "Ермітаж" і Театр сатири. Однак робота в театрі, схоже, особливої насолоди молодому композиторові не приносила, адже можливостей для "творчого маневру" тут і справді було не так багато. Тому Дунаєвський із радістю спокусився на пропозицію стати музичним керівником і головним диригентом Ленінградського мюзик-холу, де й почалося творче співробітництво з Леонідом Утьосовим, з яким вони створили ряд естрадних програм, ставши в СРСР "піонерами" у галузі так званої "легкої музики".

До речі, саме у цей період Дунаєвський і починає активно працювати в кіно. Вважається, що все почалося з "Веселих хлоп'ят" (1934). Насправді ж "Веселі хлоп'ята" - це перший фільм, який приніс композитору всесоюзну популярність. А в кіно він почав працювати двома роками раніше, коли кінофабрика "Советская Беларусь" запропонувала Дунаєвському взяти участь у створенні звукового фільму "Перший взвод", потім були "Двічі народжений", "Вогні"… І нарешті "Веселі хлоп'ята". До речі, Леонід Утьосов, якого запросили на головну роль, одразу поставив умову, що музику писатиме саме Дунаєвський.

А далі пішло-поїхало! "Три товариші" (1935), "Воротар" (1936), "Цирк" (1936), "Діти капітана Гранта" (1936), "Волга-Волга" (1938), "Світлий шлях" (1940), "Весна" (1947), "Кубанські козаки" (1949). Однак мало хто знає, що музика музикою, але в цей же час композитор заробляв "на хліб" цілком прозаїчними речами – керував ансамблем пісні і танцю Ленінградського будинку піонерів, очолював ансамбль Центрального будинку культури залізничників у Москві, з яким побував на усіх фронтах Великої Вітчизняної. Тривалий час очолював і Ленінградське відділення Спілки композиторів СРСР.

Дунаєвський написав музику до більш ніж 30 кінофільмів. У його кіномузиці пісні блискуче поєдналися з симфонічними картинами, в яких пісенні теми розробляються за класичними законами музичного розвитку. Деякі симфонічні фрагменти (увертюра до "Дітей капітана Гранта", фінал фільму "Цирк", інтерлюдії у фільмі "Весна"), на думку музикознавців, ймовірно, являють собою частини ненаписаних симфоній (судячи з листів Дунаєвського, він не бажав займатися симфонічною творчістю з огляду на жорсткі ідеологічні рамки в радянській музиці).

Пісні, які стали народними

Нині його б назвали автором популярних саундтреків. Адже більшість пісень Дунаєвського і справді написана до кінофільмів. Більше того – вони невід'ємна і органічна частина цих кінострічок, їхні візитівки. Однак парадокс у тому, що деякі фільми з часом забулися, а от пісні пішли в "самостійне плавання". "Марш веселих хлопців", "Пісня про Каховку", "Пісня про Батьківщину", "Марш ентузіастів", "Летіть, голуби", "Шкільний вальс", "Моя Москва" - стали знаковими піснями радянської епохи 1930-50-х років, невід'ємною частиною радянської масової культури. Вони живуть і донині.

До речі, "Моя Москва" - чи не єдиний твір на воєнну тематику, адже сам Дунаєвський зазначав, що "війна його не надихає". Він і справді був співцем мирного, щасливого життя. Невипадково чимало ліричних пісень Дунаєвського взагалі вважаються народними. Скажімо, коли вийшов на екрани фільм "Кубанські козаки", то мільйони глядачів – навіть із числа тих, хто уважно читав титри і помітив там прізвище "Дунаєвський" - вважали, що композитору належать лише певні мелодії, а більшість пісень - народні. Кажуть, що й сам композитор страшно розчулився, коли на якомусь концерті у провінції, де Дунаєвський був серед глядачів, одну з його пісень, яка виконувалась зі сцени, назвали народною.

Пісні піснями, але Дунаєвський свого часу вийшов і на перші ролі і в жанрі оперети. Всього їх написано 12, а найкращі - "Золота долина" (1938), "Вільний вітер" (1947), "Біла акація" (1955). Крім своїх основних жанрів - оперети і кіномузики - Дунаєвський написав також чотири балети, багато інструментальної музики для естрадного та джазового оркестрів.

Чи був улюбленець публіки "улюбленцем" вождя?

Вважалося, що усі, хто одержував Сталінську премію були "любимчиками" вождя. А Дунаєвський став навіть "двічі лауреатом" - 1941 і 1950 років! А ще у 1939 році його іменем було названо навіть пароплав (за життя такої честі удостоїлись лише Любов Орлова та Валерій Чкалов). Та навряд чи у такої людини як Сталін, що могла пожертвувати навіть власним сином ("Солдата на маршала не міняю!"), могли бути якісь "любимчики", а тим паче існувати певні "індульгенції" для них. Дунаєвський, до речі, свого часу навіть пісню про вождя написав (а хто їх тоді не писав?!), але вона, кажуть, не сподобалася самому Сталіну: "Товариш Дунаєвський доклав увесь свій чудовий талант до того, аби цю пісню про товариша Сталіна ніхто не співав. Пишіть краще про людей!"

Утім, і долі деяких відомих людей, які у ті часи раптом почали відчувати, що "вхопили Бога за бороду" виявлялися інколи дуже сумними. Такі "попереджувальні дзвіночки" були й Дунаєвському. Зокрема, одного разу після того, як він без відповідного дозволу дав інтерв'ю зарубіжній газеті та ще й "розбалакався" там... Але були речі і серйозніші. Так, за "справою лікарів" проходив і його двоюрідний брат – професор Л.Дунаєвський, але Ісак вирішив не відсиджуватися і з таким же ентузіазмом, як у музиці, кинувся захищати на ті часи уже "безнадійного" чоловіка. Зрештою захистив, але й собі нажив немало ворогів. А тут іще й неприємність із сином Євгеном, у якого після бурхливої вечірки дружки викрали ключі від машини, скоїли аварію, загинула дівчина... Сам Євген до цього не був причетний, але та подія (ще й трапилася вона 7 листопада 1951 року – у день революції!) стала поштовхом для цілої "антидунаєвської" кампанії, аби припинити яку інший відомий композитор Тихон Хренников навіть змушений був звертатися у ЦК КПРС...

Але й за часів Сталіна, а тим паче після його смерті композитора звинувачували в "ідеологічному цинізмі": мовляв, на тлі жахливих подій, які відбувалися у державі, він писав "бадьоренькі пісні". Хоча існувала й інша точка зору, що саме ці пісні й допомагали людям жити у тих жахливих умовах, слугували своєрідним "психотерапевтичним засобом", аби країна остаточно не збожеволіла. Відповідь, на думку дослідника творчості Дунаєвського професора Наума Шафера, криється у євтушенківській фразі: "Большой талант всегда тревожит".

Кажуть, що Дунаєвського остаточно добив фейлетон сумнозвісного Семена Нариньяні в "Известиях", де оприлюднювалися навіть деякі подробиці сімейного життя композитора. Тоді говорили навіть про самогубство композитора... А ось як розповідав про останні дні життя батька Максим Дунаєвський (його, до речі, офіційно визнали сином лише після смерті батька – за згодою сім'ї Дунаєвських та рішенням суду):

Напередодні батько гастролював із оркестром у Ризі... Люди якось дізнались, коли від'їздитиме Дунаєвський і на пероні зібрався великий натовп людей. Тож прямо тут артисти влаштували своєрідний прощальний концерт. Батько стояв на сходинці вагона і теж співав разом з усіма... Але потім друзі помітили, що він зник. Застали його в купе зі сльозами на очах: "Мені здається, це був мій останній концерт!" Так воно й вийшло... За кілька днів уже в московській квартирі лікарі, які прибули на виклик, побачили господаря мертвим – із телефонною трубкою в руці... Серцевий спазм!

Трапилося це 25 липня 1955 року. До речі, цього ж дня рівно через чверть століття – 25 липня 1980 року – не стало й Володимира Висоцького. Щось є у цьому символічне.... Бо хоч творчість обох, їх пісні були такими "несхожими", але вони "схожі" в головному – їх любили і люблять донині...

...У кінокомедії "Волга-Волга" затятий бюрократ Бивалов (Ігор Ільїнський) суворо запитує вишикуваних у рядок дівчаток: "Товариші Дуні, негайно зізнавайтеся, хто з вас написав цю пісню?". Так от, і цю пісню, і всі мелодії до кінофільму якраз Дуня – саме так називали Дунаєвського близькі друзі – й написав!

Ще один Дунаєвський

До речі, Ісаку Дунаєвському інколи "приписують" і пісні, які він насправді ніколи не писав. Їх автором є Зиновій Дунаєвський – молодший брат композитора. Він теж був доволі відомим композитором, однак якось "загубився" в променях слави Дунаєвського-старшого. Отож кілька слів і про нього...

Зиновій народився в 1908 року там же, у Лохвиці. Музичну освіту здобув у Харківській консерваторії, а з 1929 року продовжує навчання в Москві, де удосконалюється у відомого радянського музиканта М. Ф. Гнесіна. Уже в 1930-ті роки Зиновій Дунаєвський стає добре відомим і як музичний діяч, який бере активну участь в організації різних ансамблів. У 1938-39 роках він є керівником одного з кращих колективів країни - Всесоюзного Шахтарського ансамблю пісні і танцю. З 1939 по 1944 рік бере на себе організацію Ансамблю пісні і танцю НКВС СРСР, керує ансамблем 2-го Українського фронту. Велику Вітчизняну війну З.І.Дунаєвський закінчує на чолі ансамблю пісні і танцю Забайкальського фронту. У післявоєнні роки композитор очолює рибальський ансамбль пісні і танцю "Моряна", а потім заново створює Шахтарський ансамбль у Донецьку, яким керує до своєї смерті в 1968 році.

Усі ці роки Зиновій Дунаєвський працює над створенням нових пісень; багато з них здобули широку популярність у слухачів. Серед них - "Ну, як не заспівати", "Робоча Москва", "Московські ліхтарі", "Берізка біла", "А небо підкоряється не всім", "Чому", "Заповітні слова", "Зустріч", "Марш радянських спортсменів" та багато інших.

Зиновій Дунаєвський нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ступеня, двома орденами "Знак Пошани", орденом "Шахтарська слава" та медалями. Йому присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв Української РСР.