"До" і "після" Чорнобиля: спогади переселенки

26 квітня 1986 року – трагічна дата в історії України. Того дня трапилася найжахливіша техногенна катастрофа 20-го століття – аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Відтоді саме слово "Чорнобиль" стало знаковим для усього світу, назавжди залишивши незагойну рану не лише на українській землі, але і в серцях людей. Полтавка Ксенія Нікітчук – одна з них. На той час вона жила з батьками у Прип'яті, і покидаючи через кілька днів рідне місто, ще не знала, що вже більше ніколи туди не повернеться…

Щербицького люди "спіймали" прямо на трасі…

Ви ж були тоді школяркою – яким пам'ятаєте своє місто?

Так, на момент аварії я вчилася у п'ятому класі. Яке це було місто! Воно будувалося разом зі станцією, сюди приїздила молодь, тут народжувалися і росли діти… П'ять мікрорайонів. У кожному – своя школа і дитсадок. Прип'ять була надзвичайно чистою і зеленою. Будівельники, споруджуючи місто, навіть залишали такі шматочки лісу, який тут досі ріс, тому, виходячи з дитсадка чи школи, діти могли потрапити прямо до соснового бору… А ще пам'ятається, що було багато троянд! Усі займалися спортом, був басейн… Я пам'ятаю, як ми з нетерпінням чекали 1 травня, бо цього дня мав відкритися парк розваг з "чортовим" колесом і майданчиком з електромобілями (до речі, колесо це й досі височіє над руїнами Прип'яті). У порівнянні з іншими містами було й прекрасне постачання, люди не знали що таке дефіцит, що таке черги. Одне слово, як тоді казали, "місто комуністичного завтра". І все це рухнуло в один момент! У ніч з п'ятниці на суботу 1986 року…

Ви пам'ятаєте той день? Що відбувалося?

Власне, нічого особливого не відбувалося. Принаймні нам, дітям, так здавалося. По-перше, паніки в місті не було. Чи-то через відсутність інформації, чи така вже була безпечність. Але, схоже, люди просто не усвідомлювали, що відбувається насправді. Аварія, мовляв, та й аварія! Щоправда, дітей в суботу (тоді була шестиденка) в школу не пустили, але малюки спокійно бавилися в дворах, а ми, старші, навіть потай від батьків лазили на дах одного з будинків, аби подивитися: що ж воно там? Адже звідки добре було добре видно саму електростанцію, що знаходилася десь на відстані півтора кілометри…

А вже під вечір почали приїздити швидкі допомоги до будинків, видавали якісь таблетки… До речі, я їх не пила, бо мама сказала: ну, мало що там!... Ніхто ж нічого не пояснював.

Тобто ще в суботу ніякої мови про евакуацію не було?

Так. Лише в неділю після обіду її оголосили по радіо, повідомили, що треба взяти лише документи і найнеобхідніші речі… Бо, мовляв, все це лише… на три дні, а потім повернетеся. І люди щиро у це вірили. Годували рибок "із запасом", котів вдома позакривали… А потім уже на окружній дорозі виникла пробка і тоді багато хто вперше почув це страшне слово – "радіація". Адже, як потім я зрозуміла, там навіть боялися: випускати нас чи ні з такою радіацією? Вивезли ж нас в одне з сіл поза 30-кілометровою зоною і розселили там "по людях". А потім фактично забули! Уже й місцеві почали обурюватися, що нас, евакуйованих, нікуди не забирають, бо казали ж, що на три дні. А людей треба годувати і навіть одягу в них не було. І от їхала якась поважна комісія на чолі з тодішнім першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким, у них щось там трапилося з колесом у машини, тож зупинилися… Люди тим часом буквально перекрили трасу і почали вимагати відповідей на свої питання.
Довелося й Щербицькому особисто пояснювати людям. А вони буквально кричали: як же так, ми без грошей, без нічого – повертайте нас до Прип'яті! І лише тут Щербицький сказав, що до Прип'яті повертатися не можна, але "будемо вирішувати". І після цього вже почали надавати якусь допомогу, доставили одяг… Але навіть у школу ми деякий час ходили у цьому селі. Нам там навіть видали табелі і сказали, що ми можемо "під чесне піонерське" проставити собі оцінки, які були в нас раніше. А через два тижні нас, дітей, вивезли під Київ…

Фактично вас розлучили з батьками?

Батьки деякий час жили у своїх знайомих в Києві, у яких була вільна кімнатка, оскільки син пішов в армію. Мій тато теж одразу пішов у Дарницький військкомат і записався ліквідатором, а мама влаштувалася на Дарницький шовковий комбінат: начальниця змилостивилася на свій страх і ризик, бо таких на роботу не брали – не було столичної прописки, а без цього тоді на роботу в Києві влаштуватися було неможливо. Батьки, до речі, й справді не знали, де я, бо нас відправили в табір "Молода гвардія" під Одесою, і знайшли вони мене лише через три місяці.

У Полтаві опинилися голі і босі…

А як ви потрапили до Полтави?

Ну, спершу батькам виділили кімнату в гуртожитку тролейбусного управління, доки добудовувався будинок. А вже потім нам дали там квартиру. Пригадую, це було перед Новим роком, але його ми зустрічали буквально на ящиках, бо не було ніяких меблів, нічого! Можна сказати, голі і босі, життя сім'я фактично починала з нуля. З голки та нитки…

А вдалося потім щось забрати?

Ну, це вже набагато пізніше, коли дозволили в'їзд до Прип'яті, батько їздив… Але що там забереш? Нічого ж вивозити не можна було! Ну, забрали сімейні фотознімки, якусь документацію… Усі квартири було відкрито, усе догори дригом… Тато був книголюбом, тож найбільше жалкував за бібліотекою, яку він збирав роками!

А як люди, з якими ви жили, діти, з якими дружили?

Трапилося так, що з моєю однокласницею ми і в Прип'яті жили в сусідньому будинку, і у Полтаві разом жили на одному майданчику, двері в двері. Ходили в одну школу й тут…

Важко було освоюватися на новому місці, в новій школі?

Звичайно. Нові однокласники, нові вчителі. Вливалися, як кажуть, дуже важко. Можливо, було б і легше, якби не хворіли. Оскільки саме під осінь пішло загострення – блювота, головні болі, які були такими, що по три дні очей не можна було відкрити від болю!

До речі, тих, з ким дітьми лазили на дах "дивитися на аварію", уже нема живих. Хтось, певне, далі зайшов – випромінювання ж, як тепер я розумію, було жахливе! І кожен організм по-різному реагує на це: один гине відразу, інший усе життя "чахне", а іншим нічого…

Які проблеми хвилюють вас сьогодні?

Ті ж самі, які супроводжують нас ось уже майже 30 років – власне здоров'я. Однак, скажу чесно, у порівнянні з тим, що відбувається у нас в країні сьогодні, уже якось по-іншому ставишся і до пережитого, та й для держави на тлі подій на Донбасі проблеми чорнобильців, схоже, видаються не такими "актуальними". Утім ми, як ніхто інший, розуміємо проблеми переселенців, бо самі колись опинилися в такій же ситуації… Я дуже співчуваю цим людям: залишитися без даху над головою і нікому непотрібним – це дуже страшно! А як же хотілося б, аби у всіх і все завжди було добре!

А ви в Прип'яті після 1986 року бували?

Ні, жодного разу не їздила і, чесно кажучи, нема такого бажання. Скільки разів пропонували, а я відмовляюся: хочеться згадувати Прип'ять такою, якою вона залишилася у пам'яті – прекрасним квітучим містом дитинства. Нинішня ж Прип'ять особисто для мене – це як… розбиті надії і мрії. Бо й саме наше життя той квітневий день розколов на "до" і "після"…