365 днів. Наша історія. 11 грудня. Як Україна була проголошена "радянською" і як почалася перша радянсько-українська війна

Тривладдя в Україні напередодні Жовтневої "революції" 1917 року

Лютнева революція 1917 року в Російській імперії, коли цар відрікся від престолу і утворився Тимчасовий уряд, породила навіть не двовладдя, а тривладдя в Україні. З одного боку, діяли органи влади Тимчасового уряду, який по всій імперії перебрав владу від старого "царського" уряду, а в Україні був представлений Виконавчим комітетом і губернськими та уїздними комісарами, які фактично виконували роль старих "губернаторів". Також мав реальну силу - адже йшла Перша світова війна - штаб Київського військового округу (КВО), у розпорядженні якого перебували тилові гарнізони російської армії. Ці проімперські сили виступали за продовження війни, приватну власність і неприхильно ставилися до національних питань.

З другого боку, на хвилі піднесення від повалення самодержавства створювалися Ради робітничих і селянських депутатів, куди входили соціалісти, революціонери, яких повипускали з тюрем за амністією, представники численних політичних партій та громадських рухів, котрі утворилися на той час в Україні. Вони вимагали припинення війни, ліквідацію приватної власності, передачі землі селянам, встановлення соціалістичного ладу.

_{Маніфестація в Києві з вимогою автономії. Фото argumentua.com}

А з третього боку, навесні 1917 року постала Українська Центральна Рада, яка поступово стала прообразом українського парламенту і теж "несла в маси" соціалістичні гасла, але мала на увазі ще й національний інтерес. Навесні 1917 року в Києві пройшла стотисячна маніфестація, учасники якої зажадали автономії України. Переговори Центральної Ради з Тимчасовим урядом не принесли результатів, тому вона самостійно проголосила автономію України своїм Першим універсалом 10 (23 - за новим стилем) червня 1917 року і створила свій уряд - Генеральний секретаріат.

Як Центральна Рада змагалася з Тимчасовим урядом

Тут уже російський Тимчасовий уряд "дав задню" і таки пішов на переговори з Центральною Радою. Та була, як здається, перенасичена соціалістами-ідеалістами, поетами й ученими, так що на переговорах радо поступилася своїми ідеями й визнала, що питання автономії (в усьому - і політиці, в керуванні, в армії) вирішуватиметься після міфічних виборів в Російській імперії. Центральна Рада і її керівники сподівалися, що коли-небудь Росія стане федеративною і демократичною - а Україна буде вільною її частиною. Це вже викликало незадоволення прихильників самостійності й навіть збройні виступи проти Центральної Ради. Та Генеральний секретаріат все ж визнавався органом влади в Україні, хоч і представляв тепер Тимчасовий уряд колишньої імперії. Його влада поширювалася на 3/4 сучасної території України.

Стосунки між Центральною Радою та Тимчасовим урядом погіршувалися день за днем: перші не хотіли, аби ними керували з Росії, другі прагнули зберегти вплив на ці землі й, особливо, на формування і командування військами.

Як українці та "імперці" не помітили третього ворога

Але поки "імперці" та "українці" боролися між собою, в самій Україні потроху зростав і набирав сили третій супротивник у цій борні - більшовики. Спершу ця радикальна партія не мала великої популярності. Партія називалася Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків), в Україні мала свої осередки, але окремої такої української партії не було.

Її лідери (Ленін, Троцький та інші) стали повертатися до Росії з еміграції тільки після Лютневої революції (і не виключено, що не без допомоги Німеччини, яка таким чином сприяла послабленню Росії, що була її ворогом у війні), активісти виходили з тюрем за амністією, а пропаганда була спрямована на найнезаможніших - робітників, дрібних селян, солдатів, найнижчу ланку інтелігенції. Вона, як ми зараз знаємо, ратувала за встановлення диктатури пролетаріату, за повне скасування приватної власності, а у питаннях війни вимагала негайного її припинення, що здобувало прихильність з боку солдатів.

Соціалістична Центральна Рада спершу дотримувалася нейтралітету стосовно більшовиків - усе ж таки й ті, й ті боролися проти імперського устрою Росії і підтримували діло революції. Тому більшовицька пропаганда не заборонялася, виходили газети, створювалися комітети й загони.

_{Видання полтавських комітетів РСДРП. Фото history-poltava.org.ua}

Як більшовики набирали сили в Україні: Червона гвардія і Жовтневий переворот у Росії...

Ще з весни 1917 року, коли ще тільки з'явилася Центральна Рада і пробувала гратися в політику, мріючи про "федерацію" і часом забуваючи про створення нормальної армії, коли лише переоформлювалися документи колишніх царських органів влади на "тимчасово-урядові", більшовики вже почали формувати свої воєнізовані загони у великих містах.

Із вересня 1917 лави Червоної гвардії - так ця структура називалася - зростали, наприкінці жовтня в 40 містах і робітничих селищах України налічувалося близько 12 тисяч червоногвардійців - молоді, студентів, солдатів, матросів, дезертирів.

Для чого вони були потрібні - стало зрозуміло 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917 року, коли в Петрограді озброєні загони солдатів і матросів захопили урядові й громадські будівлі і заарештували Тимчасовий уряд. Війська в Петрограді, котрі не хотіли відправки на фронт, виявлялися або нейтральними, або приязними до більшовиків. Так стався Жовтневий переворот, або, як його раніше називали - Жовтнева революція.

... і більшовицьке повстання в Києві

В Україні події в Петрограді викликали як підйом серед прихильників більшовиків, так і занепокоєння серед соціалістів у Радах робітничих і селянських депутатів, а також у самій Центральній Раді. Воно було не марним, бо місцеві більшовики не забарилися з підтримкою повстання в Петрограді.

Мала Рада (орган влади Центральної Ради) тоді висловилася проти Петроградського перевороту, а більшовики, яких там була меншість, вийшли з її складу. Тоді ж "проімперське" командування КВО розгромило приміщення Ради робітничих депутатів, чим спровокувало повстання робітників у Києві, яке радо підтримали більшовики.

27 жовтня (9 листопада) місцевий осередок більшовиків прийняв резолюцію про підтримку більшовицького виступу в Петрограді і оголосив себе єдиною владою в Києві. 29 жовтня (11 листопада) почалося повстання, підтримане 30 жовтня (12 листопада) страйком до 20 тисяч робітників. До 31 жовтня (13 листопада) більшовики зайняли штаб Київського військового округу, командування якого 1 (14) листопада втекло з міста. Однак повстання закінчилося провалом для більшовиків: їхніх військ було десь до семи тисяч, лояльних уряду - до 12 тисяч, і поки вони билися між собою, Центральна рада стягнула до Києва свої лояльні частини, в тому числі перекинувши війська з фронту. Протягом декількох днів більшовики були вибиті з міста, хоча й зберігали свій вплив в Україні. Найкраще про те оповідала місцева газета "Нова Рада":

Вони й зараз поводяться на Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються. /.../ А що гірше всього, що можуть завтра заревти гармати по вулицях Києва і що тоді буде з серцем України - страшно подумати

- ішлося в статті "Хто з ними" від 10 листопада 1917 року.

Геть ілюзії: Третій універсал про появу УНР і протистояння з більшовиками

Побачивши, що насправді являють собою більшовики і їхній новий російський уряд, Центральна Рада приймає свій Третій універсал, яким знов проголошує автономію України, приймає назву держави "Українська народня республіка" і заявляє, що на всій етнічній території України (окрім Криму) є єдиною владою. Центральна рада стрімко українізує армію, відкликає цілі підрозділи з фронту, чим спричиняє невдоволення центрального командування.

_{Проголошення Третього універсалу. В центрі натовпу - Петлюра, Винниченко і Грушевський. Фото argumentua.com}

Але більшовики були зайняті як міжусобицями, так і боротьбою з "білими" супротивниками, зокрема, Корніловим, тож їм поки було не до України. Цим, імовірно, і пояснюється формальне визнання УНР Леніним у грудні того року. Водночас, більшовики хотіли захопити владу в Україні спершу політичними засобами - через вибори в колишній імперії та проникнення до Рад в Україні.

Програні вибори, невдале друге повстання у Києві та Одесі

Перше в них не вийшло: на виборах до Всеросійських установчих зборів 12 (25) листопада 1917 року по всій Росії перемогли есери і більшовики, а в українських губерніях до 70 відсотків голосів отримали українські есери та національні партії.

Про другий намір - діяти через Ради - заявив один із лідерів більшовиків Лев Троцький.

Загальноросійська Радянська влада не чинитиме ніяких перепон для самовизначення України, в яких би формах це самовизначення остаточно не вилилося... Але ми вважаємо за необхідне відкрито показати... протиріччя соціалістичної політики Радянської влади і буржуазної політики Центральної Ради, яка фактично стає... урядом заможних класів на Україні. Не маючи наміру в жодному ступені нав'язувати свою волю українському народу, Рада Народних Комісарів (більшовицький уряд - авт.) готова усіма залежними від нього засобами підтримувати Ради українських робітників, солдатів і найбідніших селян в їх боротьбі проти буржуазної політики нинішніх керівників Центральної Ради

- писав Троцький в одному із закликів "до трудящих".

Це більшовики й планували здійснити 4 (17) грудня - 6 (19) грудня 1917 року, коли організували Всеукраїнський З’їзд Рад у Києві. План був таким, який уже втілився в Росії під час Жовтневого перевороту: 1) повсталі більшовицькі загони захоплюють стратегічні установи, 2) на скликаному З'їзді їхні очільники ставлять учасників перед фактом "революції" і 3) під багнетами формують пробільшовицький "уряд". В Україні таким урядом могла стати переобрана Центральна Рада - коли б "червоним" удалося здійснити повстання.

Але те, що пройшло в Петрограді, в Києві вже не пройшло. Повстання, яке планувалося - як і в столиці колишньої імперії - на кілька днів раніше за З'їзд, провалилося.

Владі стали відомі подробиці плану повстання і дислокація військових частин, які можуть підтримати ВРК (більшовицький військовий революційний комітет - авт.). Більшовики розраховували захопити мости через Дніпро, завод "Арсенал", вокзал, телеграф і завдати артилерійських ударів по будівлі Центральної ради і скупченням її військ. /.../ Уночі на 30 листопада (13 грудня) війська Ради (до 12 тис. багнетів) провели роззброєння військових частин, які повинні були взяти участь у повстанні, - двох авіаційних полків, понтонного і телеграфного батальйонів, п'яти артилерійських батарей, а також Червоної гвардії трьох заводів і робочих передмість - всього до 7 тисяч осіб. Роззброєних солдатів "російського походження" (які не проживають на території УНР) під охороною військ Ради відправили в ешелонах до російського кордону, а виявлені серед них солдати-українці були демобілізовані

- пише В.Савченко в роботі "Дванадцять воєн за Україну".

Те саме сталося і в Одесі - під час кровопролитних боїв війська, лояльні Центральній Раді, зайняли провідні установи й вигнали більшовиків. По всій Україні проти Червоної гвардії почалися військові операції, пробільшовицькі війська роззброювали, на їхньому шляху розбирали навіть залізничні колії.

Ультиматум Росії до України

На це більшовицька Росія відповіла більш жорстко - ультиматумом за підписом Леніна і Троцького, надісланим із Росії 4 (17) грудня, якраз до відкриття З'їзду Рад.

Тут ще зазначимо принагідно, що приводом до ультиматуму була ще й домовленість Центральної Ради з Донським урядом. У Петрограді ще влітку 1917 року було утворено Донський військовий уряд під керівництвом генерала Каледіна на території області Війська Донського. Для боротьби з Каледіним Раднарком направив війська. Напередодні вирішальних боїв Донський уряд почав стягувати з усіх фронтів Першої світової лояльні козацькі частини. Центральна Рада погодилася пропускати їх на Дон через територію України, а Каледін - українські військові частини з Дону в Україну. Оце й викликало занепокоєння більшовиків найбільше і стало одним із чотирьох пунктів ультиматуму.

_{Витяг із протоколу рішення Раднаркому про висунення Центральній Раді ультиматуму, а українському народу - маніфесту. Фото www.memory.gov.ua} 

Це показовий, прекрасний документ, оформлений як маніфест до народу, який не гріх процитувати великим фрагментом:

Мы, Совет Народных Комиссаров, признаем Народную Украинскую Республику, ее право совершенно отделиться от России или вступить в договор с Российской Республикой о федеративных или тому подобных взаимоотношениях между ними. /.../ Двусмысленная политика, лишающая нас возможности признать Раду, как полномочного представителя трудящихся и эксплуатируемых масс Украинской Республики, довела Раду в самое последнее время до шагов, означающих уничтожение всякой возможности соглашения.
Такими шагами явились, во-первых, дезорганизация фронта.
Рада перемещает и отзывает односторонними приказами украинские части с фронта, разрушая таким образом единый общий фронт до размежевания, осуществимого лишь путем организованного соглашения правительств обеих республик.
Во-вторых, Рада приступила к разоружению советских войск, находящихся на Украине.
В-третьих, Рада оказывает поддержку кадетско-калединскому заговору и восстанию против Советской власти. Ссылаясь заведомо ложно на автономные будто бы права "Дона и Кубани", прикрывая этим калединские контрреволюционные выступления, идущие вразрез с интересами и требованиями громадного большинства трудового казачества, Рада пропускает через свою территорию войска к Каледину, отказываясь пропускать войска против Каледина.
Становясь на этот путь неслыханной измены революции, на путь поддержки злейших врагов, как национальной независимости народов России, так и Советской власти, врагов трудящейся и эксплуатируемой массы, - кадетов и калединцев, Рада вынудила бы нас объявить, без всяких колебаний, войну ей, даже если бы она была уже вполне формально признанным и бесспорным органом высшей государственной власти, независимой буржуазной республики Украины.
В настоящее же время, ввиду всех вышеизложенных обстоятельств, Совет Народных Комиссаров ставит Раде, пред лицом народов Украинской и Российской Республик, следующие вопросы:
1. Обязуется ли Рада отказаться от попыток дезорганизации общего фронта?
2. Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия Верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?
3. Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием?
4. Обязуется ли Рада прекратить все свои попытки разоружения советских полков и рабочей Красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?
В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение сорока восьми часов Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине

- ішлося в маніфесті-ультиматумі.

Центральна Рада відповіла на це за три дні наступними тезами:

• Рада народних комісарів Росії не має права втручатися у внутрішні справи України.
• Україна не допустить анархії та розрухи як в Росії.
• роззброєння більшовицьких частин необхідні для уникнення громадянської війни.
• російські більшовицькі частини повинні реалізовувати свої національні прагнення в Росії, а не Україні.
• роззброєння більшовицьких частин триватиме, якщо ці частини загрожуватимуть українській владі.
• українські частини утримують лише свою ділянку фронту, який і так деорганізований.
• Україна визнає право націй на самовизначення та політичний плюралізм, тому пропускатиме війська на Дон і Кубань.
• Україна виступає проти більшовицьких методів встановлення влади.

Отже, збройної сутички було вже не уникнути. А тим часом у Києві розпочався отой пресловутий З'їзд, який більшовики прагнули використати для захоплення влади.

Як провалилася друга більшовицька ідея захопити владу через З'їзд Рад

Отже, через провал повстання в Києві З’їзд рад довелося проводити без більшовицьких багнетів. І ситуація там була така: у роботі з'їзду взяло участь понад 2 тисяч делегатів, серед яких більшовиків було лише 150. Українці "нагнали" на з'їзд своїх прихильників (навіть без мандатів) і більшовикам просто не дали жодної можливості щось учинити.

_{Мандат учасника Всеукраїнського з'їзду Рад У Києві. Фото constituanta.blogspot.com}

На початку роботи з'їзду більшовик Володимир Затонський зробив невдалу спробу самовільно захопити голосування, але те в нього знову не вийшло.

Делегати З'їзду висловили свою повну підтримку діяльності Української Центральної Ради, як такій, що відображає інтереси українського народу і спрямована на досягнення Україною повної незалежності. З'їзд майже одноголосно ухвалив резолюцію, в якій засуджував політику більшовицького уряду РНК і визнав ноту Генерального Секретаріату УЦР-УНР від 5(18).12.1917 "гідною відповіддю на ультиматум".

Розуміючи, що їх меншість, більшовики врешті покинули З'їзд і поїхали собі до Харкова, поближче до кордонів "матушки-Росії", де вже концентрувалися радянські війська (в районах Гомеля й Брянська) та загони Червоної гвардії у самому Харкові. Вище політичне керівництво військом здійснював більшовик Володимир Овсієнко, а воєнне - есер, офіцер колишньої російської армії Михайло Муравйов.

Як більшовики увійшли до Харкова

Більшовикам, котрі не взяли владу через вибори, не зуміли "переламати" Ради, програли два великих і купу дрібних повстань, та ще й наразилися на репресії й змушені були навіть тікати до Харкова - не лишалося нічого іншого, як звернутися до своїх господарів у Петрограді. Там були незадоволені Центральною Радою, як ми пам'ятаємо, через роззброєння збільшовизованих військ і відправки їх до "матушки-Росії", створенням Українського фронту й українізацією військ, спробами домовитися про федерацію і співпрацею з Доном. Ультиматум Україна відхилила, тому було вирішено дати збройну відповідь.

_{Протокол засідання Раднаркому від 5 грудня 1917 року, в якому проголошено стан війни з Центральною Радою. Фото www.memory.gov.ua}

8 (21) грудня 1917 року до Харкова без бою увійшли півтори тисячі російських солдатів, плюс не забуваємо про харківську Червону гвардію, якої там було вже три тисячі.

_{Російська більшовицька армія в Харкові. Фото Музею Української революції 1917-1921 років}

Загалом, оця Червона гвардія з кінця листопада 1917 до лютого 1918 року одержала з Росії (Москви, Петрограда, Тули, Курська) понад 70 тисяч гвинтівок, 2750 станкових і ручних кулеметів, кілька тисяч револьверів, понад 10 мільйонів патронів, багато військового спорядження. Чисельність Червоної гвардії в Україні зросла наприкінці грудня вже до 40 тисяч чоловік. 40 відсотків її становили робітники Донбасу. У Чернігівській і Полтавській губерніях були утворені загони сільської Червоної гвардії з числа демобілізованих солдатів і дезертирів.

_{Загін російських більшовиків. Фото Музею Української революції 1917-1921 років}

Через два дні свого перебування в Харкові пробільшовицькі війська роззброїли лояльні Центральній Раді підрозділи й арештували місцеву проукраїнську владу і коменданта міста, захопивши техніку. Поступово в місті накопичувалися війська з Москви, Петрограда, Твері. Овсієнко сконцентрувався на боротьбі з Каледіним на Півдні, а Муравйов мав зайнятися Україною.

Як і для чого створили Радянську Україну

З прибуттям радянських військ до Харкова приїхала і група делегатів, які залишили отой провальний для них Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві. 11-12 (24-25) грудня 1917 року в Харкові в приміщенні колишнього Дворянського зібрання відбувся альтернативний київському 1-й Всеукраїнський з'їзд Рад (цього разу там українців майже не було, селян - теж), який проголосив Україну Республікою Рад (початкове офіційне найменування - Українська Народна Республіка Рад). Ця квазідержава вступила у федерацію з Радянською Росією, привітала політику більшовицького РНК, "скасувала" владу Центральної Ради, обрала свій уряд - Народний Секретаріат.

_{Будинок дворянського зібрання в Харкові на Миколаївській площі (нинішня площа Конституції). У цій будівлі в кінці грудня 1917 року була проголошена радянська влада в Україні. Знесений 1943 року. Фото Вікіпедії}

Одним з перших декретів українського радянського уряду, до речі, став декрет про скасування заборони на вивезення хліба з України в Росію, раніше оголошеного Генеральним секретаріатом (урядом Центральної ради), що доволі чітко вказувало на наміри більшовиків щодо України.

Що це за уряд український, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користуються жодним впливом серед українського суспільства, але воно навіть й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за "військовий міністр", коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться роззброювати, бо не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і що на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне?

- дивувався свого часу в приватній розмові Василь Шахрай, народний секретар у військових справах Радянської України.

Проголошення харківського зібрання Всеукраїнським з'їздом рад, на якому було представлено менше третини рад, що тоді існували в Україні, не можна вважати легітимним. Через це й проголошення влади рад, утворення уряду, який майже цілком складався з більшовиків, теж не мало належних правових основ, тим більше, що на виборах до Всеросійських установчих зборів у листопаді 1917 р. за більшовиків проголосувало всього 10 відсотків українських виборців. ЦВК рад України і народний Секретаріат фактично були створені з волі Леніна для того, щоб виправдати й узаконити їхню війну проти УНР, Центральної Ради, зобразити її як внутрішню боротьбу революційних сил проти "буржуазної" політики Центральної Ради в українському суспільстві за встановлення радянської влади. До радянського уряду, в якому було тільки три українці (Скрипник, Затонський, Терлецький) входили люди, невідомі широким масам українського народу... Радянська "УНР" фактично була адміністративним краєм, її органи влади виконували розпорядження Раднаркому Росії і, передусім, директиви ЦК РСДРП(б)

- пише історик Іван Рибалко.

Фактично, проголошення Радянської України було потрібно Москві для виправдання агресії проти Центральної Ради, щоб виглядало так, ніби це не Росія воює з Україною, а всередині самої України починається громадянська війна. Все так само, як і зараз...

_{Перша радянсько-українська війна. Фото ukrmap.su}

Тому, накопичивши достатньо сил і військ у Харкові, Радянська "Україна" заходилася розширювати свої межі. Тактика більшовиків полягала в просуванні лініями залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Плюс розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах і повстання.

Як почалася перша радянсько-українська війна

Більшовики планували розбити і Каледіна (для чого Харків був стратегічно вигідним, бо був вузлом на шляху до Криму й Дону), і Україну - для чого посунули на Київ. Спершу рухалися лише з Харкова, захопивши Лозову, Катеринослав (9.01.1918), Олександрівськ (15.01), Полтаву (20.01).

Потім підключилася вже Брянська група, захопивши Глухів (19.01) і Конотоп (16.01) У середині січня наступ відбувався уже одночасно з кількох напрямів.

_{Російські більшовики обстрілюють українські війська. Фото Музею Української революції 1917-1921 років}

У цих умовах Центральна Рада проголошує повну незалежність України своїм Четвертим універсалом 9 (22) січня і заявляє про прагнення виступати на Брестських мирних переговорах за підсумками Першої світової цілком самостійною делегацією, що було потрібно, аби її кордони визнали. Мир із німцями дозволив би залучити їх як союзників у боротьбі з росіянами.

Повстання на "Арсеналі", бій під Крутами, захоплення і терор у Києві

Муравйов, продовжуючи наступ уже з Полтави, захопив Ромодан, Бахмач і, з'єднавшись з іншими групами, рушив безпосередньо на Київ. Паралельно із цим, як і планували більшовики, в містах спалахували повстання, зокрема, таке трапилося в Миколаєві та Одесі 14 (27) січня 1918 року. 16 (29) січня о третій ночі спалахнуло повстання на київському заводі "Арсенал", до якого приєдналися робітники інших заводів. На наступний день повстанцями був зайнятий центр Києва, в місті почався загальний страйк, припинили роботу водогін, електростанція, міський транспорт. 23 січня (4 лютого) 1918 року його жорстоко придушили вояки куреня Січових Стрільців та Вільного Козацтва, які щойно до того вступили до Києва, відступаючи під ударами росіян. Розлючені війська не шкодували нікого, загнали повсталих робітників на "Арсенал", котрий обстріляли артилерійським вогнем і взяли штурмом - було понад 200 убитих.

_{Поховання учасників повстання. 17 лютого 1918 року. Фото Вікіпедії}

Тим часом, аби захистити Київ від росіян, 16 (29) січня 1918 року 420 козаків, студентів і гімназистів (із них більшість - добровольці), з'єдналися з відступаючими військами і прийняли бій під Крутами з чотиритисячним загоном більшовиків, затримавши їхній наступ на чотири дні. Коли закінчилися набої, юнаки відступили, але розбирали залізничні колії. Ті, хто загинув або був розстріляний у полоні чи зазнав тортур, стали національними героями. Під Крутами було вбито 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин.

_{Малюнок Олександра Климка "Бій під Крутами"}

Якраз у день придушення повстання на "Арсеналі" росіяни прийшли під Київ, у район Дарниці і звідти почали обстрілювати місто, не гребуючи навіть хімічними снарядами. Під військовою загрозою український уряд залишив столицю, а 26 січня (8 лютого) 1918 року більшовицькі війська під командуванням Муравйова захопили Київ. Три дні в місті тривав терор, спрямований проти антибільшовицьких сил, в результаті якого загинули більше двох із половиною тисяч киян. Інші джерела подають цифру в п'ять тисяч загиблих.

_{Дім Грушевських у Києві після артобстрілу військами Муравйова. Фото Вікіпедії}

Наприкінці січня червоноармійці встановили радянську владу на Донбас та півдні України: в Одесі, Криму, а потім у Миколаєві, Херсоні й Єлисаветграді. Радянська влада України перебирається до Києва. Просидіти тут їм удалося три тижні, поки їхні війська опановують Правобережжя.

Більшовики захоплюють майже всю Україну, але відступають після сепаратного миру

Та героїчні зусилля українських вояків під Крутами марно не минули. Виграний час дозволив українцям у Бресті на мирних переговорах вийти самостійною делегацією і домовлятися про мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною самостійно, як представники незалежної держави, а не як частина російської делегації.

_{Підписання миру між Україною та Центральними державами, 9 лютого 1918 року. Фото Вікіпедії}

Таким чином, удалося замиритися з німцями й австрійцями, отримати від них військову допомогу в обмін на продовольство, а 3 березня 1918 року і Росія уклала мир із цими Центральними державами, однією з умов котрого було відторгнення від Росії всієї території України. На той момент вона була окупована майже повністю, до лінії Житомир-Коростень-Сарни.

Та ще в лютому, згідно з домовленостями, на територію України вступили німецькі й австрійські війська, які тіснили більшовиків на Схід. Власне, тіснили здебільшого якраз українці, а вже за ними в міста приходила німецька адміністрація. 1 березня до Києва вступили українські частини, командувач Симон Петлюра прийняв урочистий парад (чим викликав гнів на себе і з боку німців, і з боку деяких українських урядовців). Затим лиш з'явилася німецька адміністрація. 7-8 квітня був зайнятий Харків. Протягом квітня - південь, Донбас і навіть Крим.

_{Межі УНР за Брестським миром. Жовтий пунктир - кордони проживання українців, зелений - межі просування німців восени 1917 року. Фото Вікіпедії}

Радянська Росія під тиском змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, 12 червня 1918 року, підписала з Українською Державою прелімінарний мир. Сучасні історики вважають, що це були лише декларації для затримки часу й накопичення збройних сил. За 1918 рік Україна вже сама ослабила себе: у результаті перевороту із допомогою німців був створений Гетьманат, у військах і особливо серед селян посилилося розчарування, нова влада трималася на багнетах німців і теж викликала розчарування. Зміцнівши за цей час і скориставшись такою внутрішньою ситуацією, Совнарком Росії в листопаді 1918 року почав другу війну проти України, 24 грудня 1918 року відкликав визнання УНР. Ця війна закінчилася для українців невдало: попри з'єднання з армією ЗУНР, попри домовленості і спільний наступ з поляками, попри партизанську боротьбу більшовики остаточно окупували всю Україну, встановивши тут свою владу на 70 років.