ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

18:00 04.08


Боровиковський. Портретист імперії

261 рік тому, 4 серпня 1757-го в становій козацькій родині Луки Івановича народився Володимир Боровиковський - знаменитий художник, картини якого зберігаються у найвідоміших музеях світу.

У 1787 році українське панство готувалося до приїзду імператриці Катерини ІІ. Вона мала відвідати Україну по дорозі до Криму, тому її коханець князь Григорій Потьомкін, на шляху руху делегації наспіх зводив "палаци" та фантастичні декорації. Пізніше вони увійшли у історію як "потьомкінські села". Це - камуфляжні села, що  були вибудувані за вказівкою графа Потьомкіна вздовж маршруту імператриці під час її поїздки в Причорномор'я і Тавриду.

Очевидець поїздки французький посол при дворі Катерини II граф Се-Гюр писав: "Міста, села, садиби, а іноді і прості хатини були так оздоблені і замасковані тріумфальними арками, гірляндами квітів і ошатними архітектурними декораціями, що вид їх обманював, перетворюючи їх у нас на очах у чудові міста, раптово споруджені палаци, в сади, розкішно створені".

До роботи Потьомкін залучив і предводителів місцевого дворянства. Одним із них був поет Василь Капніст. Він згадав, що в Миргороді живе його давній товариш — художник Володимир Боровиковський.

Народився  Володимир у Миргороді 4 серпня 1757 року в становій козацькій родині Луки Івановича Боровика. Тихе містечко, що нагадувало село, яке потопає в зелені - таким був Миргород. На той час у містечку налічувалося лише 656 "обивательських домів", але це було полкове місто, центр Миргородського полку. 

Більшість населення - козаки, козацька старшина (привілейований прошарок, згодом прирівняний у правах до дворянства) була тісно пов'язана з полком, виконуючи в ньому ті чи інші адміністративні обов'язки. З Миргородським полком були так чи інакше пов’язані всі родичі майбутнього художника. Служба в полку, проте, не обов’язково означала участь у бойових діях: частіше доводилося виконувати суто цивільні, чиновницькі функції.

Місто оживало  чотири рази на рік, коли влаштовувалися ярмарки й до Миргорода з'їжджалися купці. Батько Володимира Боровиковського, Лука Іванович, мав звання значкового товариша, що прирівнювалося до чину поручика в російській армії і дозволяло йому вважатися дворянином "із малоросійської шляхти". Лука Боровиковський на імідж не дуже зважав: він однаково писався, як Боровик і Боровиковський, як Лука так і Лук’ян. Головне, гадав Лука і його дружина Явдоха, – це "сім Я", тобто батько-мати та п’ятеро синів: Василь, Володимир, Іван, Петро і Дем’ян.  І батько, і мати були місцевими.

Сім’я не була особливо багатою. Її власність складалася з будинку в Миргороді та невеликих ділянок землі під Миргородом і Хоролом. Служба в Миргородському полку поєднувалася в Боровиків із заняттям живописом. Художня обдарованість виявилася в багатьох членів цієї родини. Лука був добрим іконописцем, писав ікони для церков Миргородщини та Полтавщини, портрети; грав на бандурі, уклав "Ноти церковних пісень". Свої вміння батько передав синам.

Усі чотири сини Боровика займалися живописом. Також живописцями були і брат Боровика Олексій, і племінник Дем’ян. Особливо здібним був Володимир. Уся родина Боровиковських була міцно згуртована спільною справою і дуже трудолюбива. 

У 1774 році сімнадцятирічний Володимир також поступив до Миргородського полку і прослужив дев’ять років – до 1783-го. Вийшовши у відставку, як і його батько, у званні значкового товариша, Володимир зайнявся іконописом. У 1784 році він намалював іконостас для місцевої Троїцької церкви, про красу якого гомоніло все місто.

Ікони, написані Володимиром Боровиковським у цей період, були виконані у традиції українського "козацького" бароко. Цей мистецький стиль був поширений на українських землях Війська Запорізького у  XVII–XVIII століттях. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко.

Подібно до батька, молодий художник пробував свої сили і як портретист. Написання портретів стало приводом для знайомства Володимира Боровиковського з Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше – Київської губернії. Володимир малював портрети членів родини Капніста. Той був непересічною людиною, шанувальником мистецтв, відомим поетом свого часу.

Він замовив у Боровиковського два полотна, щоб прикрасити кременчуцький палац, де мала зупинитися цариця. На  одному було зображено імператрицю в образі богині мудрості Мінерви в оточенні давньогрецьких філософів. На іншому полотні художник зобразив Катерину, яка засіває землю, зорану Петром І.

Капніст нервував, бо сумнівався чи сподобаються картини Катерині II. Побачивши роботи, імператриця велично спитала хто ж їх автор. Капніст  відповів, мовляв, це один місцевий художник. "Так клич його сюди. Я хочу познайомитися з ним..." 

Коли ж імператриця дізналася, що Володимир самоук, то мовила, що йому місце у Академії мистецтв. Цей випадок і вирішив його подальшу долю...

У дорогу Володимир Боровиковський вирушив  восені 1788 року. У Петербурзі він оселився в будинку Миколи Львова, Капністового друга. Львов був надзвичайно талановитим архітектором, поетом, музикантом і вченим, біля якого гуртувався цілий ряд видних художніх діячів. Про вступ до Академії мистецтв пізно було думати – тоді навчання в ній починалося з п’яти-шести років, а Боровиковському йшов тридцять другий. Однак Львов, людина різноманітних інтересів і захоплень, знаходить чимало справ і для миргородського "відставного поручика". Боровиковський створює 37 ікон для Борисоглібського собору, побудованого за проектом Львова в місті Торжок. Донині з них уціліла тільки одна – "Притча про мудрих і нерозумних дів". 

Для іншого храму, спроектованого Львовим - Йосифського собору в Могильові – Боровиковський написав вісім образів (збереглися чотири).

У домі Львова Боровиковський знайомиться з Дмитром Левицьким, найбільшим портретистом того часу, який допомагав йому у навчанні порадами. А у 1792 році  Боровиковський познайомився  з портретистом Лампі, з яким Володимир займався протягом декількох років. Згодом Боровиковському пропонують написати портрет імператриці, мовляв, це допоможе зробити кар'єру. Однак догодити їй було не просто. Якщо би портрет не сподобався, легко можна було впасти в немилість.

Боровиковський вирішує замість парадного портрета зобразити імператрицю під час прогулянки у Царськосільському парку. Малював по пам'яті. Портрет Катерині сподобався. Боровиковський став отримувати замовлення. Щоправда, платили йому небагато. За парадний портрет перського принца Муртази-Кулі-Хана він отримав 1200 карбованців, тоді як Лампі платили вдесятеро більше. Та у 1795 році Боровиковський таки отримує звання академіка, а сім років потому стає радником Академії мистецтв.

Врешті посипалися замовлення від найшляхетніших осіб імперії. Він створює цілу низку портретів красунь-аристократок — Лопухиної, Наришкіної, Арсеньєвої... Усіх цих непересічних жінок художник зображує по-різному, але всі вони для нього – насамперед мрійниці, заглиблені в роздуми на лоні чарівної природи. Це абсолютно відповідало вимогам сентименталізму,  що грав дуже помітну роль у художній культурі тих років. Саме Боровиковський найбільш яскраво втілив ідеї сентименталізму в портретному живописі.

Вреші-решт миргородець стає одним із найвідоміших художників-портретистів Російської імперії.

Перший успіх Боровиковському принесли портрети-мініатюри, які були на той час у моді і зробилися дуже популярними. За самим своїм призначенням подібний різновид камерного портрета, був тісно пов'язаний із потребами побуту дворянського середовища, узгоджувався з тією особливою увагою до внутрішнього світу людини, її трепетним почуттям. Боровиковський працював у жанрі мініатюрного портрета в різні періоди своєї діяльності, але особливо численні вони були на ранньому її етапі. Художник створював і власне мініатюри (виконані аквареллю, гуашшю) з їх тонкою, скрупульозною технікою і просто невеликі портрети, що перевищували за своїми розмірами мініатюри.

У 1800 році Академія мистецтв доручає Боровиковському написати для конференц-залу портрет Його Імператорської Величності в повен зріст, із короною. Іншими словами, Боровиковський повинен був написати великий парадний портрет імператора Павла I.

Боровиковський писав Павла не з натури (зрештою, при портретуванні царствених осіб це була на той час звична практика), але створив одне зі своїх найглибших і найтрагічніших полотен, у якому відобразився не тільки складний характер імператора, а, здається, і все його короткочасне й бурхливе владарювання.

Починаючи з цього ж року, Боровиковський разом із іншими провідними живописцями брав участь в оздобленні Казанського собору, зведення якого сприймалося тоді як велика громадська подія. Боровиковський створив десять ікон (найбільш цікаві з них "Євангелісти" для царських врат головного іконостасу та образ великомучениці Катерини для третього іконостасу). Роботи було розпочато ще в 1804 році, але найбільш інтенсивно вони проводилися в 1808-1809  роках, завершилися ж тільки близько 1812 року.

Боровиковський не був одружений і не мав дітей. Він жив самітником, не любив галасу та метушні. У своїх творах оспівував жіночу вроду, однак у житті жінок сторонився. У 1817 році писав, що його родина складалася лише з п'яти учнів і старенької кухарки. Учні в його домі жили, мов рідні діти. У 1817 році в нього було п’ять  учнів, 1819 році – семеро, 1824 році – четверо,  а у 1825 році  троє. Одним із учнів  Боровиковського був Олексій  Венеціанов (батько-грек, мати – українка).

Володимир сумував за Батьківщиною,  допомагав землякам,  вони часто  бували у нього в гостях. Старіючи, художник не переставав працювати. Серед його пізніх творів – "Портрет Г.Державіна" (1811) і "Портрет пані де Сталь" (1812), знаменитої французької письменниці. 

З роками Боровиковський став усе більше замикатися у собі. В Академії його не любили, вважали чужинцем. Його славі заздрили. Із збережених листів митця до земляків відомо, що до кінця своїх днів він залишився типовим "полтавцем", дотримуючись на чужині українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися на Батьківщину. 

Незважаючи на переслідування інтриганів, він жив по совісті, піклувався про своїх учнів, допомагав землякам і родичам. Та від правди життя фарби блякли, наче щось надломилося в художникові. Ліки і розраду від несправедливості, що бачив навкруги, він шукав у релігії, а потім  захопився містицизмом. У 1802 року вступив до масонської ложі. Та потім, розчарувавшись у масонстві, Боровиковський став шукати втіхи в інших сектах.

Він більше не писав портрети, а займався лише релігійним живописом.

Його племінник згадував, що коли Володимир Лукич розпочинав будь-яку важливу, серйозну роботу, він, перш за все, йшов до церкви і слухав молебень. Приготувавши полотно або дошку для ікони, він  просив читати вголос Євангеліє або житіє Святого. У будь-якого релігійного живописця є своя уява про Бога і  Божественне. Про свою уяву Боровиковський написав в одному з листів, що це - мир світла, радості, спокою та блаженства..

В останні роки він став відлюдником, навіть листів не писав. Страждав  на депресію. Тільки батькова бандура, під яку він співав українські пісні,  інколи звеселяла його.

Останньою роботою Боровиковського стали образи для церкви архістратига Михаїла на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Вони залишилися незавершеними.

Помер Боровиковський 18 квітня 1825 року. Він заповідав, щоб поховали його "без лишніх церемоній". Усе майно, що складалося з кількох картин, невеликої кількості книжок, гроші, скільки залишиться по смерті (всього чотири тисячі рублів) і інші домашні речі наказав роздати бідним. 

Вже майже два століття його шедеври прикрашають музеї в Україні і за кордоном. Володимир Боровиковський написав близько 200 портретів своїх сучасників.

Боровиковського поховали на Петербурзькому Смоленському кладовищі. На могилі стоїть пам’ятник – невеликий гранітний саркофаг.

У 2000-х роках у рідному місті Володимира Боровиковського - Миргороді - одну з вулиць було названо ім'ям митця, а наприкінці 2008 року в центрі міста, на вулиці Миколи Гоголя, було відкрито пам'ятник славетному землякові роботи скульптора Миколи Мірошниченка.

У Полтаві один із бульварів мікрорайону Огнівка також носить ім'я Володимира Боровиковського.

P.S. Є легенда, нібито Гоголь свого коваля Вакулу списав саме з Володимира Боровиковського. Він був дуже талановитим і жителі  Миргорода довго пам'ятали іконописця, який на диво гарно розмалював їхню церкву.

Олена ПОЛЯНІНА

культура, мистецтво, живопис, портрет, історія, пам'ять, Володимир Боровиковський

За темою:

Топ-5 за тиждень :