Йорданський українець. Історія однієї родини

Полтавські жінки дуже вродливі. Відразу сподобалися. Якби не зустрів свою дружину Ларису і не закохався, то, мабуть, і не залишився б у Полтаві

 — говорить лікар-травматолог Мухаммед Аль Шатель. Чоловік народився в Йорданії. У 2000-му році приїхав у Полтаву на навчання. Закінчив медичну стоматологічну академію і залишився тут назавжди. Щодня їздить із Полтави на роботу у Чутівську районну лікарню, де проводить прийом хворих.

Спілкуємося у його робочому кабінеті у другій половині дня, коли в поліклініці менше відвідувачів. Мухаммед зустрічає щирою посмішкою, яка імпонує. На перший погляд і не скажеш, що зовнішністю чоловік відрізняється від українців. Хіба що засмаглий, але так виглядає більшість наших земляків, які тільки повертаються з літніх відпусток. Говорить досить непогано російською й українською мовами, у словах можна вловити навіть легкий полтавський суржик. Його запозичив за роки спілкування з місцевими людьми. Говоримо про його дитячі спогади і мрію всього життя – стати медиком. Чоловік ретельно підбирає слова і намагається розповідати максимально відверто.

Мої предки ніколи не були пов’язані з медициною, батько мав власну справу, мати була домогосподаркою. Крім мене, в родині було п’ятеро сестер  та один брат. Я був п’ятою дитиною в родині. Всі  любили сімейні подорожі.  В дитинстві я об’їздив практично весь Схід. Був у Дубаї, Саудівській Аравії, Лівані, Єгипті та ще багатьох країнах. Тоді ж і зародилася ідея стати медиком. Спочатку лікування рідних і друзів було як хобі, пізніше твердо вирішив не зраджувати своїй мрії. Навчатися хотів за кордоном, бо чув що це буде і дешевше ніж вдома, і якість практичної підготовки виявиться кращою. В Полтаві на той час проживали мої родичі. Вони і порекомендували місцеву медичну академію. Прилетів сюди вперше у 2000 році. Відразу звернув увагу на українську природу. Тут чудова рослинність, красиві пейзажі. В нашій країні у ландшафті переважають пустелі, каміння. Рослини страждають від посухи. У вас все було навпаки. Скрізь буяла зелень, багато красивих річок, ставків та озер. Всю дорогу з аеропорту до Полтави дивився у вікно. В Україні була найкраща природа, яку доводилося бачити будь-де у світі

 — каже йорданець.

У Полтаві Мухаммеда рідні зустріли дуже гостинно, спочатку він зупинився у них. Найважчими для чоловіка видалися перші кілька днів у місті, коли він ще зовсім не розумів мови. На адаптацію знадобилося кілька місяців. Ще рік вивчав українську мову на підготовчих курсах. У 2001 році нарешті вступив до омріяного вузу. Спогади про ті часи у чоловіка в більшості приємні, хоча й не без прикрощів ділиться тим, що найбільше його вразило в полтавцях.

"Містяни ставилися до мене непогано, більшість з них були доброзичливими і толерантними, — згадує Мухаммед, — проте, в перший час після приїзду найбільше був вражений тим, що в будь-якому куточку Полтави можна було зустріти п’яних людей. Дуже було неприємно, коли на вулиці  приставала п’яна людина, щось хотіла, а я не знав, що і як їй відповісти. В Йорданії п’яних на вулицях немає. На території нашої держави проживає велика кількість жителів різних релігійних течій, серед них і чимало християн. Деяким віруючим релігія дозволяє вживати алкоголь, але всі вони знають міру і ніколи не виходять на вулицю у нетверезому стані. У нас не прийнято таку слабкість людського організму, як вживання алкоголю, виносити на всенародний огляд".

На думку Мухаммеда, закони в Йорданії  набагато простіші, ніж українські. Це стосується і тієї ж боротьби у державі з алкоголізмом. Своєрідний "сухий закон" — коли алкогольні напої дозволяється вживати християнам лише у власному будинку або ліцензованому закладі.  Що цікаво, рівень злочинності в Йорданії наближається до нуля. А от звикнувши до нового менталітету, чоловікові непросто було звикнути ще й до прохолодного клімату.

Коли наступили морози, потерпав від постійного холоду. На початку 2000-их були холодні і сніжні зими. Мороз за вікном доходив до 25-30 градусів, заважали великі снігопади та ожеледиці. Багато людей виходячи на "льодовий каток" отримували травми, тому я ще раз зрозумів, що моя професія в Україні буде корисною і затребуваною. Якби не холод, сніг мені дуже сподобався. І зараз його сприймаю як неймовірне природне явище, якого не зустрінеш на моїй Батьківщині

 — посміхається Мухаммед.

Плавно переходимо до розмови про навчання в Полтаві, про різницю між підготовкою медиків у Йорданії та в Україні. Відразу руйную всі свої стереотипи про те, що за кордоном  краще обладнання для студентів, а значить і легше опанувати лікарську справу.

"За час навчання практика при медичній академії була відмінною, — вважає Мухаммед. — Вдома я не мав змоги отримати таку високу фахову підготовку. Наприклад, анатомію ми детально вивчали не лише теоретично, а й на практиці. Студентів допускали бути присутніми на справжніх операціях, ми мали можливість оглядати хворих. У нашій країні в вузах таке не практикується. В нас є лише так звані "манжети", на яких студенти-практиканти і мають навчатися. До людей нікого з них не пускають. В Україні нам дозволяли оглядати пацієнтів, спілкуватися з ними, встановлювати  діагнози та складати історії хвороб. Тут більша довіра до студентів. Коли давали "вести" якогось пацієнта, то ти сам міг його оглядати, встановлювати діагноз на основі отриманих в університеті знань і вже потім звіряти свій діагноз із лікарем. Якщо говорити стосовно якості надання медичних послуг в Україні та Йорданії, то в нас держава більше модернізована, в кожній клініці є сучасне медичне обладнання. У нас легше діагностувати захворювання на ранній стадії.  Проте, лікар, якого цінують як спеціаліста в Україні, зможе знайти роботу в будь-якому куточку світу. Українським медикам із застарілим інструментарієм зараз важко працювати, але саме  відсутність нового робить із них справжніх асів у своїй справі".

Співрозмовник каже, що структура надання медичної допомоги в Йорданії схожа на європейську. Близько 80% від усіх медичних закладів складають приватні клініки, а 20% - державні медичні заклади. Більшість людей йдуть до приватних лікарень і всі їхні витрати перекриває медичне страхування. Послугами державних клінік переважно  користується бідне населення держави, яке не працює і не має медичного страхування. Його не більше 15% від загальної кількості населення. Для таких людей створені державні клініки. Якщо людина захворіла і хоче лікуватися у державній клініці, то має звернутися до свого сімейного лікаря, який і перенаправить її до вузькоспеціалізованого фахівця. В приватній клініці пацієнт іде в приймальне відділення, де його оглядає лікар приймального відділення і викликає консультанта.  А взагалі, ціни на медичні послуги в Йорданії дуже високі, оплатити їх  місцевій людині з рівнем доходу нижче середнього часто буває не по кишені. Держава стимулює людей працювати легально, мати медичне страхування.  Але й зарплати у йорданських медиків вдвічі вищі порівняно з українськими.

Початок 2000-их років був знаковим для Мухаммеда ще й тому, що в той час він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Ларисою. Сталося це на спільній студентській вечірці. Дівчина на той час навчалася в педагогічному університеті. Для молодих людей це було коханням із першого погляду. На перепоні не став ні культурний, ні мовний бар’єри, тому спільну мову вони знайшли практично відразу. Зустрічалися чотири роки. Батьки Лариси до залицяльника-іноземця поставилися добре, бо він, як заведено у мусульман, попросив у них права зустрічатися з донькою. А відтак, заявив про серйозність своїх намірів стосовно неї.  

"Батьки дружини першими прийняли мене як рідного, — каже Мухаммед. — Були на випускному коли я отримував диплом медика. Розчулила їхня підтримка і любов на одному з найважливіших етапів моєї кар’єри. Родинна підтримка є спільною для обох наших народів. Одружилися молодята у 2005 році. Весілля гуляли за українськими традиціями кілька днів. Був і викуп нареченої, і перевдягання, і дружки з циганами були. На жаль, через зайнятість ніхто з йорданських родичів не зміг приїхати на весілля до Полтави. Після одруження Ларисі довелося вивчити певні наші культурні традиції, ставлення жінки до чоловіка у ісламській родині. Вона вирішила не змінювати віросповідання. Залишилася християнкою, в той час як я та вся моя родина є мусульманами. Наша релігія не забороняє таких шлюбів. Ніколи не виникало суперечок на фоні релігійних переконань,  поважаємо віру один-одного".

Вперше Лариса та Муххамед їздили знайомитися з батьками хлопця у 2007 році. Дружина їм сподобалася. Відгуляли друге весілля, вже за йорданськими традиціями. Святкування багато в чому відрізнялося від українського. Воно тривало лише один день, для нього родина йорданця орендувала бенкетне приміщення. На столах не було алкогольних напоїв, бо релігія забороняє їх вживати. 

"Окремо розташовувалися фуршетні столи і столи з солодощами. Гості пригощалися самі. За нашою традицією на весілля запрошуються всі близькі і далекі родичі нареченого і нареченої. Як правило, загальна кількість гостей складає не менше 200 осіб. Наряди молодят мало відрізняються від українських. Я одружувався у класичному костюмі, на Ларисі була біла весільна сукня", — згадав лікар.  

Близько року молодята  проживали у Йорданії. Лариса вивчила арабську мову, культуру, звичаї, манеру вдягатися та національну кухню.  Але по поверненні в Україну молоді знову вдалася до українських кулінарних традицій. Зі свого боку, Мухаммед підтримав її у цьому, бо вважає українську кухню кориснішою за йорданську. Не заперечував і того, що поступово культури обох держав змінюються під впливом глобалізації. Йорданія хоч і мусульманська держава, та ніхто не забороняє жінкам там, наприклад, носити джинси і не зобов’язує закривати на вулиці обличчя.  

"Лариса навчилася готувати нашу головну національну страву - менсаф, — із гордістю розповідає Мухаммед. — Це рисова каша, зварена за особливою методикою, з бараниною та овочами. Схожа на традиційний плов. Припала вона до душі і дітям, тому зараз в Україні Лариса часто її готує. Взагалі, українська кухня також мені подобається. Звик до всіх  національних страв – борщу, вареників, салатів із майонезом. Спочатку взагалі не міг зрозуміти смаку окрошки. Зараз їм із задоволенням. За  роки спільного життя дружина привчила до більш збалансованого, здорового харчування. В Йорданії люди харчуються неповноцінно. В нас не заведено снідати рано-вранці, як це прийнято в Україні. Перший сніданок о десятій годині. В меню немає супів, інших рідких страв. Переважають страви з рису, тому кухня в нас набагато бідніша, ніж українська. М'ясо також в Йорданії споживають часто, окрім свинини. Зараз звик до українських гарячих страв, зрозумів їхню користь для організму. Вибір продуктів у Україні набагато більший, але  було важко звикнути до того, що всі  фрукти потрібно купляти по сезону. В нашій країні вони продаються цілий рік".

Зараз у родині зростають двоє дітей. Старший син Алі навчається в одній із полтавських шкіл. Молодшій доньці Аміні три з половиною роки. Як і кожен батько, Мухаммед пишається успіхами нащадків і показує на власному смартфоні сімейні світлини. Поїздку до батьків у Йорданію, похід у "Макдональдс" і на риболовлю…

"Молодша донька вже зараз має схильність до медицини, — говорить Мухаммед, — син поки що мріє стати пілотом. Дивлячись на ситуацію в медичній галузі в Україні, я б не рекомендував своїм дітям ставати медиками. Це благородна професія, але не для України. Якщо медична система зміниться і стане схожою на європейську, я підтримаю бажання дітей працювати лікарями. Але поки що не хочу такого майбутнього своїм нащадкам".

Відпустки Мухаммед проводить разом із родиною. Любить подорожувати до моря, рибалити на річках та озерах України. Також ходить на полювання. Взимку з дітьми грає у сніжки і звик до українських кліматичних реалій. Нещодавно відзначив своє 36-річчя і зробив громадянський вибір на користь батьківщини дружини.

"Важко вибирати між Україною і Йорданією, але мені в Україні подобається жити, — продовжує співрозмовник. — В Української держави є велика перспектива. Вона багата на природні скарби, має родючу землю і працьовитих людей. Тут можна самореалізуватися кожному. Українці зараз повинні стати активнішими, і ця активність має ініціюватися як владою, так і простими людьми. Для мене незрозумілою є ситуація, коли бачу в Україні занедбані заводи, до яких нікому не має справи. В Йорданії би такого не було.  Влада переобладнала би його під випуск нової продукції, а якщо він виявиться невигідним із фінансової точки зору, віддала би приватним особам. Вони б знайшли йому розумне застосування".

Батьки Мухаммеда гостюють в Україні майже щороку. Їм  тут також подобається. Настільки, що планують з часом переїхати на постійне місце проживання до Полтави. А ще тут навчається його племінник, який вирішив стати інженером.

Мухаммед міг би довго розповідати про свою родину, але поспішає на обхід пацієнтів у стаціонарному відділенні. За кілька років вони до нього вже звикли. Діляться своїми переживаннями і слідують усім настановам. "Він  і так уже давно наш, а якби ще й вуса козацькі, то став би справжнім козаком", — говорить одна з пацієнток. І дійсно, він говорить про Україну більше, ніж про свою рідну країну. Переймається долею бійців на Сході, цікавиться волонтерською діяльністю  і сподівається, що українці таки стануть повновладними господарями на своїй рідній землі.