17:59 24.07 2491
У полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася презентація художньо-документальної книги Микити Кашницького та Володимира Бульби "АТОбайки". На презентацію книги особисто завітали її герої.
Це – полтавці В'ячеслав Бондаренко та Андрій Климов. Загалом на захід прийшло несподівано багато, як для середини робочого дня, людей: літературні діячі, волонтери, активісти, представники полтавських музеїв. Для Полтави презентація книжки земляка, яка вже набула слави на всю України – непересічна подія. Зустріч із читачами провів один з її співавторів – Микита Кашницький.
Розповідав про свою літературну діяльність, про роботу з дітьми, навіть показав фільм про дітей, що живуть в зоні війни – де обстріли та атаки російських військ на їх рідні домівки стали вже, на превеликий жаль, буденною справою.
Звичайно, не обійшлося й без читання автором власних творів. Письменник обрав для цього уривки з двох оповідань – "Нульова башта" та "Санич проти Рембо", героями яких стали полтавці В'ячеслав Бондаренко та Андрій Климов.
Цих чоловіків безпомилково можна було впізнати в залі – мужні фігури, живі очі, калейдоскоп емоцій. Дуже цікаво було спостерігати за їх реакцією, коли Микита читав тексти – здавалося, Андрій та В'ячеслав заново переживали події, про які йдеться в оповіданнях.
Як розповів нам В'ячеслав Бондаренко, він побачив оповідання ще на етапі створення рукопису. Навіть брав участь у створенні тексту – здебільшого, уточнював та вносив деякі правки.
До ідеї стати героєм твору він поставився спокійно – адже, ці події дійсно мали місце, і він – реальна людина, а не вигаданий персонаж. В'ячеслав розповів нам про поворотний момент в його долі, після чого він кинув звичне сите життя в мирній Полтаві й подався в танкісти на Схід України.
Я, як Микита про мене пише, звичайний українець. І коли до мене в город полізе хтось, я стану на захист. Я ж не пішов на територію іншої держави – хоча можливості були, починаючи з 1989 до 2014 року. Це й Ірак, і Грузія, і Осетія, і Придністров'я… Тоді я й молодший був, і фахівець у своїй справі, але не брав участь в жодних спірних конфліктах. А тут я вважаю, що після припинення існування Радянського Союзу, коли кордони були розподілені між державами, кожен мав би чітко цього дотримуватися, а не лізти до сусіда. Поки там бігали люди з автоматами стріляли, я не втручався. Коли ж зайшла важка техніка, я зрозумів, що нічого сидіти вдома – треба їхати. Маю досвід – два роки "строчки" даром не проходить. Танк – така штука, яку всі одразу намагаються спалити, а горить він три дні. І після цього вміст розгрібають на три купки, підписують "командир", "навідник" і "механік" – танкісти не гинуть з одірваними руками ногами, вони згорають повністю. В нашій армії сьогодні близько 600 танків, тобто це по стільки ж механіків, командирів і навідників. Піхоти багато, а де брати екіпажі для танків? Тому не зарікаюся, що завершив свою "військову кар'єру". Якщо буде потреба – знову повернуся до танку
– поділився своїми міркуваннями В'ячеслав Бондаренко.
Як зазначив Микита Кашницький під час презентації, вже готується матеріал на другу частину "АТОбайок".
А найближчим часом читачам варто очікувати на вихід україномовної версії книжки.
Ольга СТЕНЬКО
У Полтаві зросла кількість жертв обстрілу Інституту зв’язку до 59: помер ще один поранений
19:00 03.10