165 років тому народився Володимир Короленко

Насамперед, Короленко відомий багатьом як письменник, автор знаменитого оповідання "Діти підземелля". Та він був також і класним журналістом, публіцистом, визначним громадським діячем, який чимало зробив і для Полтавщини.

Народився  Короленко 27 липня 1853 року в Житомирі. Його батько - Галактіон Опанасович - походив із козацького роду, був повітовим суддею. Суворий і замкнутий, але разом із тим  непідкупний і справедливий, Галактіон Опанасович зробив величезний вплив на формування світогляду сина. Мати – Евеліна Йосипівна була полькою і навчила сина своєї мови.

Дитинство та юність Володимира пройшли в невеликих містечках, де хлопчика оточували польська, єврейська, українська, російська молодь. І це в майбутньому позначилося на його творчості.

Навчання хлопець  розпочав у Житомирський гімназії. Потім батька по службі перевели до Рівного і Володимир продовжив навчання там. У шкільні роки Володю Короленка приваблювали музика і мистецтво, історія, філософія, але найбільше - література. Справжнім відкриттям для нього стали твори Островського, Некрасова, Тургенєва.

Також на формування його особистості вплинули події суспільно-політичного життя країни. Це польське повстання 1863-1864 років проти панування Російської імперії і скасування кріпацтва. Багато років потому він згадував роки навчання у приватному пансіоні. Він писав, що в цьому польському пансіоні, який дав кілька повстанців, ми отримали поняття про те, що можна жертвувати життям за свою  віру і за свою Батьківщину, поважаючи в інших їх віру і національну ідентичність.

По закінченню Рівненської гімназії, юнак у 1871 році вступив до  Петербурзького технологічного інституту. Коли Володимиру виповнилося п’ятнадцять років, родину спіткало велике горе. Не дослуживши кілька місяців до пенсії, помирає його батько і  вони опиняються у  фінансовій скруті.  Мати і п'ятеро дітей лишились без будь-яких засобів до існування. І Володимир  був змушений покинути навчання. Він пішов працювати коректором, намагався влаштуватися у видавництво географічних карт.

У 1874 році  Короленко переводиться до Петровської хліборобської та лісової академії у Москві (нині - Тімірязєвська академія), де навчається на основі стипендії. Та у 1876 році за участь у народних студентських гуртках юнака відраховують із академії і висилають в російське місто Кронштадт під нагляд поліції. Упродовж року йому довелося жити там - він працював коректором у друкарнях, репетитором у багатих сім'ях, якийсь час був навіть чоботарем і чорноробом.

Намагаючись продовжити освіту, він у 1877 році вступив до Петербурзького гірничого інституту. Приблизно в цей же час розпочалася його літературна  діяльність. Перша новела Короленка "Епізоди з життя "шукача" з’явилася в 1879 році. Однак і цей навчальний заклад Короленку  закінчити не вдалося. Навесні того ж року, за підозрою у революційній діяльності, його відрахували з університету та відправили у заслання в російське місто Глазов, Вятської губернії. У період із 1879 по 1881 роки Короленко, як політичний засланець, проживав у різних містах Росії.

Глазов, Вишній Волочок, Перм... У березні 1881 року Короленко  відмовляється присягнути російському  імператору Олександру III . Він  не просто не присягнув йому на вірність, він письмово заявив про відмову, за що в черговий раз відправився на заслання, тепер уже в Сибір, у Якутію.

Загалом, через свої політичні погляди, Короленко майже шість років провів у тюрмах та на засланні. Проте, тяжкі випробування долі не зламали дух цієї мужньої людини, не знищили волю до боротьби. З допитливістю етнографа й увагою художника Короленко вивчав побут і життя мешканців віддаленої землі, записував якутські пісні та легенди, наполегливо працював над художніми творами. Ці враження і спостереження  лягли в основу цілої низки оповідань і нарисів.  Це розповіді "Чудна", "Сон Макара", "Ліс шумить" і його повість "В поганому товаристві".  Ця повість і історія написання  заслуговують на окрему розповідь, шановний читачу.

Твір Короленко майже повністю написав в роки його перебування у Якутському засланні (1881—1884).  В одній зі своїх автобіографій він зазначив, що в цій повісті багато рис було взято з натури. А місце дії  списано з міста, де йому довелося  навчатися. Короленко мав на увазі місто Рівне. А прообразом старовинного замку, де жили міські жебраки став Палац князів Любомирських. У часи дитинства Короленка він уже був занедбаним і слугував, як притулок для безхатьків та жебраків.

Це оповідання  письменник вніс до своєї  першої книги "Нариси і оповідання", що вийшла друком у  1886 році і потом неодноразово перевидавалась. І в цьому ж році, в лютневому номері дитячого журналу "Джерело" було опубліковано скорочений варіант оповідання та вже під іншою назвою, яка всім відома - "Діти підземелля".

Короленко ставився негативно до такого роду скорочень. В 1916 році він писав, що повість "В поганому товаристві" так і  друкується в десятках тисяч екземплярів дешевих видань у скороченому і пошматованому вигляді. Писав, що він абсолютно не розуміє чому юнацтво повинно спочатку знайомитися з творчістю письменника у такому пошматованому вигляді, а вже потім у повному.

Справжнім тріумфом Короленка став вихід його найкращих творів — "Сон Макара" (1885), "В поганому товаристві" (1885) і "Сліпий музикант" (1886).

Співчуттям до знедолених і покривджених сповнені його роздуми. Пронизливий вітер свободи пробуджує соціальну свідомість героїв оповідань. На папір лягають рядки про наболіле, пережите й вистраждане.

Після трьох років заслання Короленко оселився в Нижньому Новгороді. Нижньогородське десятиліття (1885—1895) - час найактивнішої літературної та громадської діяльності письменника. Сучасники назвали ці роки "епохою Короленка". Справжнім тріумфом став наступний твір — повість «Сліпий музикант». 

Під час роботи над повістю Короленко вивчав  медичні дослідження про сліпонароджених. Роботу над нею він розпочав у січні 1886 року.  За життя автора вона витримала 15 видань.

В лютому 1886 року Володимир Короленко одружився з  Євдокією Семенівною Іванівською, яка була революціонеркою-народницею і після зняття поліційного нагляду переїхала до Нижнього Новгороду.

У 1890-х роках письменник  багато подорожує. Він відвідує Крим, Кавказ. У 1893 році Короленко був присутній, як кореспондент, на Всесвітній виставці в Чикаго (США). Результатом цієї поїздки стало оповідання "Без язика", що вийшло у 1895 році. Короленко отримує визнання не тільки в Росії, але і за кордоном. Його твори виходять на іноземних мовах. У творі оповідається про гіркі поневіряння українського селянина Матвія Лозинського, який у пошуках кращої долі потрапляє на чужину, але не знаходить щастя і там. 

У Короленка було тверде переконання, що людина не повинна летіти на вогник чужого благополуччя. Вона повинна боротися за своє щастя на Батьківщині.

"Роби, що маєш робити, і хай буде, що буде", — ось девіз, якого письменник дотримувався все життя, не озираючись на наслідки.

Популярність Короленка була величезною і царський уряд був змушений рахуватися з його публіцистичними виступами. Письменник привертав увагу громадськості до найгостріших злободенних питань сучасності.

Про публіцистику письменник говорив, що вона для нього — спосіб безпосередньо впливати на життя, захищати права і гідність людини всюди, де це можна зробити за допомогою пера.

Він викривав голод  1891-1892 років у Росії. Написав цикл есе "В голодний рік". Короленко  брав активну участь у допомозі голодуючим. На зібрані кошти він протягом  трьох місяців відкрив в Нижньогородській губернії близько 60 їдалень.

Письменник викривав царських карателів, що жорстоко розправлялися з українськими селянами, які борються за свої права ("Сорочинська трагедія", 1906), реакційну політику царського уряду після придушення революції 1905 року ("Побутове явище", 1910).

У 1911-1913 роках Короленко активно виступав проти реакціонерів і шовіністів, він опублікував більше десятка статей, в яких викривав брехню і фальсифікацію чорносотенців. Ця діяльність характеризує Короленка як одного з видатних гуманістів свого часу.

Де б не жив Володимир Галактіонович, його завжди тягнуло до рідного краю. Він любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі. Володимир Галактіонович палко захищав від переслідувань царської влади українську культуру і мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцні узи дружби зв'язували його з Панасом Мирним, Павлом Грабовським, Михайлом Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях "Ліс шумить", "В поганому товаристві", "Без язика", повісті "Сліпий музикант"

Напружена робота далася взнаки і його здоров’я погіршилося. Лікарі настійливо радили переїхати  до невеликого містечка. Було вирішено переїхати до Полтави.

Згадуючи про Полтавський період життя Короленка, його донька Софія писала, що переїзд до Полтави восени 1900 року був щасливою подією в житті родини. Батько виріс в Україні і любив її природу, клімат. Писала, що вони часто ходили в міський сад і милувалися красою Полтави, що після Петербургу з його дощами і туманами Полтава здавалася їм новим прекрасним світом.

А сам Короленко в одному з листів писав, що "у Полтаві чудово і все місто, наче один сад, що у вересні тут ще зовсім тепло, погода сонячна..."

Роки життя Володимира Галактіоновича у Полтаві були наповнені інтенсивною творчою роботою,  громадською діяльністю. Будинок, де жив письменник став центром культурного життя в місті.

Короленко брав дуже активну участь у громадському житті і в місті його шанували. Науковий співробітник музею Короленка Світлана Куторжевська зазначає, що читачам в Російській імперії було відомо все, що відбувалося на Полтавщині, бо публікації Короленка з’являлися на сторінках центральної преси. Підписувався письменник псевдонімом Полтавець.

У Полтаві Володимир Короленко заснував і став головою багатьох благодійних товариств. Зокрема,  "Політичного Червоного Хреста", "Всеросійського комітету допомоги голодуючим", "Товариства допомоги військовополоненим". 

Не забував він і про власну родину, займався вихованням доньок Софії і Наталії.

У 1901-1906 роках Володимир Галактіонович був головою батьківського комітету жіночої Маріїнської гімназії в Полтаві, де навчалися його доньки (нині це будівля Малої академії мистецтв імені Раїси Кириченко).

У 1918 році за ініціативи Короленка створили ще одну благодійну організацію. На той час було дуже багато дітей-сиріт та безпритульних і організація була створена саме для таких дітей. "Ліга порятунку дітей" займалася організацією притулків, лікарень, шкіл, дитячих садків по всій Україні. Активісти влаштовували громадсько-політичні акції "Тижні голодної дитини", "Тижні сухаря". Полтавці підтримували і долучалися до акцій, збирали продукти, гроші.

Короленко турбувався і ставав на захист того, у кого траплялася біда.  Так, у 1905 році у селі Великі Сорочинці селяни повстали і захопили село, а приводом став арешт жандармами місцевого мешканця. Для жорстокого придушення повсталих українських селян у Сорочинці російський уряд вислав каральний загін, який селяни зустріли  озброївшись вилами і косами. Він  з'явився в Сорочинцях 1 січня 1906 року. "То не орда набігла, що дідів-прадідів у неволю забирала. Кинулися на сорочан донці і черкеси. Підковами топтали, з рушниць стріляли...", — співалося в одній із  кобзарських пісень, присвяченій цим трагічним подіям.

Але навіть після придушення повстання в село був направлений ще один каральний загін, який жорстоко знущався з мешканців, змусивши багатьох із них чотири години стояти навколішки на снігу.

Засуджуючи дії карального загону, Короленко рік вів у пресі боротьбу з керівником каральної експедиції, захищаючи громадянські права селян. Він був принциповим прибічником селян і захищав їхні інтереси під час судових процесів на Харківщині та Полтавщині, що відбувалися в той час через аграрні заворушення. 

Прямолінійні та різкі висловлювання письменника щодо дій тодішньої влади стали поштовхом до написання циклу нарисів, відомих нині під назвою "Сорочинська трагедія".

Жовтневу революцію Володимир Короленко сприйняв негативно. Протестував проти гасла революції "грабуй награбоване". Закликав владу відмовитися від розкуркулювання у селах. Відкрито засуджував засоби, що їх використовували більшовики для утвердження "нового життя". 
В одному із листів письменник писав, що в нього сильна втома серця... 

Полтава близько десяти разів переходила з рук в руки і що кожного разу йому доводилося клопотати про яку-небудь сторону.

Великий громадський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних "Листах до Луначарського" (1920) та "Листах із Полтави" (1921). У них - гнівний протест проти "найбільшого озвіріння" нової доби і розстрілів; бажання великого правдошукача запобігти можливим помилкам. Короленко висловлювався проти будь-якого терору: як білого, так і червоного. 

 — Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, — писав він у 1919 році. — І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може іти поряд із людяністю та великодушністю до переможеного. Історія нас розсудить...

Тривалий час (1906—1921 роки) письменник працював над автобіографічною книгою "Історія мого сучасника". Він задумав цей твір як широке художнє узагальнення всього, що пережив і здійснив. На жаль, книга лишилася незакінченою. 

Помер письменник 25 грудня 1921 року в Полтаві. Помер Короленко у злиднях, принципово відмовившись від призначеного йому радянською владою Полтави продовольчого забезпечення. Короленко відмовив Леніну, коли той запросив письменника поїхати на лікування.

У 1940 році  в будинку, де він жив з 1903 по 1921 рік, було створено музей Короленка. Організатором і першим директором стала його донька Софія Володимирівна.

Короленко завжди і всюди вів виключно скромне життя, вдовольняючись мінімальними зручностями.

За те, що Короленко заступався як за євреїв, так і за людей інших національностей, йому розпорядженням Єврейської ради України від 27 липня 1998 року було присвоєно звання "Праведник України".

На могилі письменника у полтавському парку "Перемога" було встановлено надгробок з його портретом.

1996 року на Полтавщині створили ландшафтний заказник загальнодержавного значення "Короленкова дача" (Шишацький район, Полтавська область) На території заказника знаходиться двоповерховий дерев'яний будиночок, в якому у 1905—1919 роках майже щоліта відпочивав і працював Володимир Короленко.

Підготувала Олена Поляніна