ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ

Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

14:42 12.04


Для двох генералів космос починався під Полтавою

Українці Василь Вознюк і Олексій Нестеренко посідають особливе місце в історії радянської ракетно-космічної техніки.

Долі цих двох людей дуже схожі: обидва з глибинки, обидва за покликом серця пішли служити в армію, стали артилеристами, "від дзвінка до дзвінка" пройшли важкими фронтовими дорогами… Зрештою очолили два "сусідні" ракетні полігони – Капустин Яр і Байконур. І хоч на той час обидва вже були генералами, та чимало колег називали їх "капітанами степу", бо все й справді починалося, як кажуть, з голого степу… Тут починалася і сама дорога в космос. Імена Вознюка і Нестеренка назавжди вписані і в історію Полтавщини, адже під Диканькою, у жовтні 1941-го, вони командували знаменитими "Катюшами", які тут уперше на українській землі дали нищівні залпи по ворогу.

Він мріяв про море…

Василь Вознюк народився 1907 року в Гайсині Вінницької області. Батьки були провінційними акторами, тож і Василь з дитинства "причастився" до нелегкого акторського хліба. Навіть грав у спектаклях, маючи природний талант до різних перевтілень і гумору. Та хлопець марив морем! 16-річним юнаком він фактично втік з дому, добрався до "найближчого" моря – Азовського, де в Маріуполі юнака взяли на невеличке суденце. Моря, як кажуть, понюхав.

У 1925 році по путівці комсомолу України я був направлений на навчання в Ленінград у військово-морське училище ім.Фрунзе. Але, на жаль, мені, як і багатьом іншим, вступити туди не вдалося. Треба було мати середню освіту, а я довчився тільки до половини четвертого класу… Усі, хто не поступив, подали рапорти про зарахування добровільно на флот рядовими матросами. Але потім нам сказали, що служити не будемо, оскільки нам було не більше 17-ти, а в армію і на флот брали з 21-го року. Але я не здавався і став курсантом Ленінградської артилерійської школи, яку закінчив третім за успішністю,

– згадував пізніше Василь Вознюк.

Молодий артилерист одержав призначення до Дніпропетровська – командиром взводу артилерійського полку. Був начальником батареї й начальником штабу полку, а з 1938 року вже й сам викладав тактику в Пензенському артилерійсько-танковому училищі.

Воювати Вознюк почав уже з перших днів війни на Західному фронті. Улітку 1941-го протитанкова бригада, де він був начальником штабу, прийняла на себе удари фашистських танків. І хоч ні технікою, ні людьми вона не була укомплектована повністю, та завдяки умілим діям командирів зуміла вистояти, без особливих втрат відійти до Смоленська… "Воювати ми навчилися швидко", – згадував ті часи Василь Іванович.

У серпні 1941-го Василь Вознюк – начальник оперативного відділу штабу артилерії 13-ї армії – командир, що вже встиг добряче понюхати пороху. На грудях – три ордени бойового Червоного прапора, а це в перші місяці війни було великою рідкістю. І тут трапилася подія, яка й визначила його подальшу долю.

Три хвилини зі Сталіним

У вересні майора Вознюка викликали до Москви. Тут зібрали кращих артилеристів для "виконання особливо важливого завдання". Їм пояснили: ідеться про нову секретну зброю, яка ось-ось почне надходити у війська, – ракетні міномети. "Починаємо створювати спеціальні частини, – пояснило начальство. – Їм одразу присвоюються звання гвардійських. Це дуже почесно. Але й дуже відповідально: жодна установка не повинна потрапити до рук ворога. Жодна!"

Вознюка призначили начальником штабу групи гвардійських мінометів. Освоювали нову зброю, як кажуть, з коліс, буквально за лічені дні.

Про важливість бойового завдання свідчить і той факт, що напередодні командира групи і Вознюка викликав навіть Сталін. Розмова тривала всього три хвилини, та запам'яталася на все життя. Особливо останні слова Верховного:

– І для ворога, і для своїх ця зброя цілком секретна. Пам'ятайте! Тому ми комплектуємо особовий склад з людей, готових у будь-яку хвилину віддати життя за Батьківщину…

А вже наступного дня "Катюші" вирушили на південь…

Воював ще на Фінській…

Олексій Нестеренко – майже одноліток Вознюка. Він народився роком пізніше на хуторі Рибушка Саратовської губернії у великій селянській сім'ї, що походила з українських переселенців. Однак на відміну від свого бойового побратима, хлопцеві вдалося-таки закінчити "аж" сім класів і навіть повчитися на геодезиста. Затим була артшкола в Томську, а після – служба в Червоній Армії. Як і Вознюк, починав командиром артилерійського взводу, брав участь у воєнних діях на Китайській військовій залізниці. Після закінчення артилерійського відділення Військової академії РСЧА ім.М.Фрунзе в Москві в 1939 році майора Нестеренка призначили командиром артполку в Білоруському військовому окрузі, він брав участь у Фінській війні, де й одержав свою першу нагороду – орден Червоної зірки.

Велику Вітчизняну, як і Вознюк, зустрів у Білорусії: 23 червня "по сусідству" з ним тримав оборону від німецьких танків поблизу міста Ліда. І навіть потрапив в оточення, однак разом із полком зумів прорватися до Мозиря. А невдовзі його теж викликали до столиці, де в підмосковному Алабіно Нестеренко сформував 4-й гвардійський рекетно-мінометний полк, який у складі групи Вознюка теж висувався в район Диканьки.

Тут вони і зустрілися…

"Коні не винні"

18 вересня 1941 року німці вже захопили Полтаву, а під Диканькою все ще тривали бої. Вранці 24 вересня тут з'явився і полк Нестеренка. У своїх мемуарах він згадував:

А ось і знаменита Диканька! Білі хати тонуть у садках, буяють осінні квіти… Аж не віриться, що поруч війна! Але ось дорогу перепинив шлагбаум: озброєний автоматом кавалерист ретельно перевіряє наші документи, показує, куди їхати… Штаб знаходився на околиці, у великій просторій хаті. Тут на довгих лавах сиділи бійці й командири, над картою схилився наголо стрижений генерал. Ми представилися…

– Радий вас бачити, – генерал Крюченкін встав із-за столу і міцно потиснув руки. – Мені вже повідомили, що повинен прибути артилерійський полк.

– Полк призначений для знищення крупних цілей, – доповів Нестеренко. – Він може застосовуватися лише для боротьби з великими скупченнями піхоти, кавалерії, моточастин… Снаряди на вагу золота! Після бою установки слід негайно виводити в тил. Для їх охорони в районі вогневих позицій ви повинні виділяти прикриття…

Крюченкін важко зітхнув:

– Ех, голубчики мої, виявляється, вас ще й самих прикривати треба! А в мене навіть штаб прикрити нічим…

Варто було артилеристам лише облаштуватися, як невдовзі Нестеренка знову викликав генерал Крюченкін. Лише тут майор і познайомився зі своїми безпосередніми командирами: начальником оперативної групи гвардійських мінометів полковником Зубановим і начальником штабу майором Вознюком. Одразу після цього виїхали на "шишацький" фланг. Дорогою не раз потрапляли під мінометний обстріл, але, згадував Нестеренко, у цій ситуації Вознюк навіть жартував, його український гумор нікого не залишав байдужим.

А коли зі спостережного пункту вже побачили й урочище Переруб, у небі раптом з'явився літак-розвідник.

– Ну, тепер чекатимемо гостей! – знову почувся голос Вознюка.

Уже вечоріло, та невдовзі й справді в небі почувся зловісний гул: близько двадцяти бомбардувальників пройшли строєм, розвернулися й почали бомбити… саму Диканьку. У багатьох місцях виникли пожежі…

– Не про таку українську ніч писав Гоголь! – уже без тіні іронії сказав Вознюк.

А на ранок розвідка донесла, що в урочищі Переруб з'явилися два батальйони німців.

– Головне, щоб ваші коні не схарапудилися, – як завжди, жартував Вознюк. – А ми їм задамо!..

Кавалерійський генерал посміхнувся:

– Наші коні звичні, не таке бачили, так що давайте залп, а ми підемо в атаку одразу після артпідготовки…

Вогняний вал зметнувся над землею, пилюга накрила машини, а всім, хто був поруч, здалося, що вони поглухли… Коли все стихло, знову почувся голос Вознюка:

– Чому не атакуєте? – кричав він у телефонну трубку. – Де в біса ваші кавалеристи?

– Козаки коней ловлять! – почувся розгублений голос комдива.

Злякалися-таки й бувалі в бувальцях коні! Утім, і німці драпали так, що й конем не наздоженеш! Коли кавалеристи перейшли у контрнаступ, то більш як на десять кілометрів попереду не зустрічали спротиву.

Після війни

Через рік після бою під Диканькою Василь Вознюк був уже генерал-майором. Такий стрімкий ріст навіть на війні – неабияка дивина, але це й визнання неординарних організаторських здібностей. Війну ж закінчив генерал-лейтенантом, заступником командуючого артилерією "по "Катюшах" 3-го Українського фронту.

Олексій Нестеренко за успішні дії під Полтавою й Харковом був нагороджений орденом Леніна, а за рейд по тилах противника в районі Єльця – орденом Червоного прапора. Таким же орденом першим серед мінометних полків нагородили і весь полк. Через рік після Вознюка Нестеренко теж став генералом. Цікаво, що обидва одержали високі звання у 35 років!

Однак і після війни обом генералам судилося продовжити свою фронтову "спеціалізацію". Олексія Нестеренка вже в травні 1946 року було призначено начальником "ракетного" НІІ-4 в підмосковному Болшево. Того ж року несподіване для себе призначення одержав і Вознюк: йому належало розбудовувати перший радянський ракетний полігон "Капустин Яр" на території Астраханської області й Казахстану.

Капустин Яр і Байконур

Штаб Вознюка розташовувався поблизу невеличкого селища Капустин Яр, яке заснували тут колись українські переселенці. Звідси й така дивна назва, що, власне, було дуже зручно для конспірації, адже все робилося в умовах надзвичайної секретності. Труднощі були неймовірні! Багатьом здавалося, що вони просто нездоланні. З осені всі на чолі з генералом жили в наметах серед степу, спати доводилося прямо в шинелях, а вранці, щоб умитися, доводилося розбивати лід у відрі… Весною ж починалися пилові бурі….

– Тут можна жити місяць-два, але більше не витримати! – у розпачі кинув якось молодий офіцер.

– А ви воювали? – спитав генерал.

– Ні, не встиг…

– Тоді запам'ятайте: ті, хто не повернувся з війни, були б щасливі служити тут! Ви мене зрозуміли? А благоустроєм ми обов'язково займемося… Зараз же – всі сили на основні об'єкти!

І ось вранці 18 жовтня 1947-го з "Капяру" вже пішла в небо перша балістична ракета Р-1! Очевидці згадують: усі вибігли із землянок, окопів, почали вітати один одного… І лише Сергій Корольов стояв мовчки, а на очах були… сльози.

– З днем народження, Сергію Павловичу! – сказав Вознюк.

– Дякую, – Корольов обняв генерала. – Такі діла, Василю Івановичу, починаємо, такі діла!..

А через вісім років – навесні 1955-го – "такі діла" довелося починати в казахстанському степу й Олексію Нестеренку, котрого призначили начальником нового випробувального полігону для першої міжконтинентальної ракети Р-7, який тепер увесь світ знає як космодром "Байконур". Тож Нестеренку судилося повністю повторити шлях Вознюка.

Чотири найважчі роки він очолював полігон, пізніше – до 1966 року – працював у Генштабі. Цікаво, що все своє життя Олексій Іванович захоплювався живописом і навіть закінчив курс у Студії військових художників ім.В.Грекова. До речі, у його книзі "Вогонь ведуть "Катюші", де доволі детально описані й події 1941-го на Полтавщині, є фронтовий малюнок автора – "Перші залпи під Диканькою".

Помер Олексій Нестеренко 18 липня 1995 року в Москві.

Вознюк очолював полігон "Капустин Яр" упродовж… 28 років – до 1973-го! Йому не раз пропонували високі посади в Москві, але Василь Іванович категорично відмовлявся – він так і не зрадив своєму дітищу. "Як виняток" йому навіть присвоїли звання генерал-полковника, хоча за штатом начальник полігону міг "дорости" лише до генерал-лейтенанта. Небагато серед військових і тих, хто удостоєний "цивільного звання" Героя Соціалістичної Праці.

12 вересня 1976 року Василя Вознюка не стало. І хоч після відставки він жив у Волгограді, та за заповітом генерала поховали в Комсомольському парку рідного йому Капустиного Яру.

…Чимало прекрасних спеціалістів, чудових організаторів і ентузіастів своєї справи було в історії радянського космосу. І хоч він вважався "мирним", та першими тут завжди йшли військові. Серед них і два Івановичі – Василь Вознюк та Олексій Нестеренко – люди з таким схожими долями, які дорогу до неба прокладали і фронтовими шляхами Полтавщини.

Не без гордості і я згадую щоразу генерала Вознюка, адже мав честь служити на полігоні, яким він командував, жити у місті, яке він побудував, – Капустиному Яру. Жаль тільки, що на початку 1990-х знайшлися "реформатори", яким не сподобалася чомусь його унікальна українська назва, і місто нарекли безликим – Знаменськ…

Байконур, Капустин Яр, Вознюк, Нестеренко

Топ-5 за тиждень :









Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.