Іван Третяк. Двічі Герой

Старше покоління, почувши це прізвище, обов'язково згадає уславленого воротаря хокейної збірної СРСР Владислава Третьяка. Втім звучати воно має як Третяк, бо то давнє козацьке прізвисько, а найуславленішим "носієм" цього прізвища був Іван Мусійович Третяк – Герой Радянського Союзу та Герой Соціалістичної праці.

Іван Третяк народився 20 лютого 1923 року в селі Малій Попівці Хорольського району Полтавської області в селянській родині. Його батько Мусій Ілліч і мати Парасковія Омелянівна були потомственними селянами, тому й сина свого бачили саме спадкоємцем хліборобського роду. Тож, закінчивши семирічку, Іван вступив до Полтавського сільськогосподарського технікуму. Навчався старанно, але 1939 року, коли відбувалися відомі події в районі Халхін-Гола, він, незважаючи на непризовний вік, пише листа народному комісару оборони СРСР Клименту Ворошилову з проханням направити у військове училище. Як не дивно, але прохання сільського хлопця з Полтавщини нарком задовольнив. І уже в листопаді 1939-го Третяк їде до Астрахані, де успішно склавши вступні іспити у стрілецько-кулеметне училище, стає його курсантом. Напередодні Великої Вітчизняної війни 18-річний Іван Третяк отримав звання лейтенанта. Мрія його - захищати Батьківщину - здійснилася в грізний час! У складі 19-ї стрілецької бригади, сформованої здебільшого з курсантів військових училищ, молодому командирові роти, довелося брати участь у оборонних боях на Західному фронті, відступати… Після першого кульового поранення в січні 1942 року, виписавшись з госпіталю, Третяк отримує призначення в 5-у армію генерала Леоніда Говорова. У прославленому з'єднанні заступнику командира батальйону Івану Третяку довелося пройти, як кажуть, Крим і Рим. Через кілька місяців він стає командиром стрілецького батальйону, заступником командира полку. У серпні 1944 року майор Третяк стає командиром 87-го гвардійського імені Фрунзе стрілецького полку, створеного ще в роки громадянської війни. А було йому тоді лише 22!

…Літо 1944-го. Попереду Пушкінські Гори, добре знайомі по книгах місця, де жив і творив великий російський поет. А попереду, за 80 кілометрів - невелике містечко Опочка. Перед комбатом Третяком командир дивізії генерал-майор Андрій Стученко поставив бойове завдання: відірвавшись від наступаючих полків дивізії, прорватися до річки Великої, форсувати її і у взаємодії з танкістами комбата Івана Кравченка, заволодіти околицею містечка. Нічний бій був швидкоплинним і застав супротивника зненацька. Завдання було виконано. 15 липня 1944-го Опочка, окупована ворогом ще 5 липня 1941 року, була звільнена. Комбат Іван Третяк та командир кулеметного відділення гвардії старший сержант Олександр Дятлов були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. А вже в післявоєнні роки Іван Мусійович стає і почесним громадянином міста Опочка. На початку листопада 1944 року, вже будучи командиром полку, Третяк отримує третє тяжке кульове поранення. Та після госпіталю знову повернувся у рідний полк і бере участь у розгромі Курляндського угруповання німецьких військ.

…Після закінчення війни Іван Третяк вступив до Військової академії імені Фрунзе, після закінчення якої призначається заступником начальника відділу бойової підготовки 11-ї гвардійської армії. Але штабна робота обтяжує бойового командира. Через рік він подає рапорт із проханням перевести його на командну посаду. Бажання Третяка збулося: він стає командиром 75-го гвардійського мотострілецького полку 26-ї гвардійської Східно-Сибірської Червонопрапорної, ордена Суворова II ступеня мотострілкової дивізії. А у 1956 році полковник Третяк приймає командування цієї дивізією і отримує звання генерал-майора. І знову – Москва. Цього разу – Військова академія Генерального штабу ЗС СРСР. Іван Мусійович закінчує її з золотою медаллю і отримує направлення до 18-ї загальновійськової армії на посаду начальника штабу. Через півроку його направляють до Групи радянських військ у Німеччині – начальником штабу 3-ї загальновійськової армії. Чотири роки служби, інтенсивного бойового навчання дозволили генералу оволодіти знаннями і досвідом по керівництву великим військовим з'єднанням. У 1964 році – нове призначення: приймає командування 4-й загальновійськовою армією Закавказького військового округу. Незабаром йому присвоюють звання генерал-лейтенанта і призначають командувачем військами Білоруського військового округу, а з 1976 року – військами Далекосхідного військового округу. За 16 років служби на цій посаді Третяк стає й генералом армії. Іван Третяк обирався депутатом Верховної Ради СРСР чотирьох скликань. До речі, обирали його депутатом і земляки – полтавці. У 1982 році Указом Президії Верховної Ради СРСР Третяку присвоюють звання Героя Соціалістичної Праці. До речі, небагатьом воєначальникам за часів СРСР удостоїлася така честь – носити на грудях ці дві зірки – за подвиг і за труд. З 1986 року Третяк – головний інспектор - заступник міністра оборони СРСР. Пізніше - головком військ Протиповітряної оборони - заступник міністра оборони СРСР. У листопаді 1991 року, прослуживши в армії 52 календарних роки, Іван Мусійович вийшов у відставку.

Він нагороджений чотирма орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденами Кутузова III ступеня, Олександра Невського, Вітчизняної війни I ступеня, двома орденами Червоної Зірки, двома орденами "За службу Батьківщині у Збройних Силах", трьома іноземними орденами, багатьма медалями.

І ще один цікавий факт. Військовий журналіст Микола Афіногенов згадував, що коли на початку 1990-х років уже в російській армії взялися реформувати протиповітряні сили, то вирішили запросили до начальника Генштабу всіх живих на той час главкомів. Запросили й Третяка. Зібралися, чекають… А Івана Мусійовича все нема! І ось нарешті двері кабінету прочиняються і на порозі з'являється якийсь дідусь із… авоською в руках, у якій лежить батон і пара пакетів кефіру. Після цього, кажуть, серйозної розмови уже не вийшло. Ось таким простим чоловіком доживав свій вік Іван Мусійович. Він пішов з життя 3 травня 2007 року на 84-му році життя.