Бігати до 90!

Уже за місяць Лілія Пох відсвяткує свій 82-й день народження. Та вона досі продовжує брати участь у змаганнях. І дуже вдало. Вдома, окрім золотих нагород чемпіонатів України та Радянського Союзу, є золото і чемпіонату світу. Після тріумфальної перемоги у Швейцарії в 2010 році українка поставила собі іншу мету – бігати до 90 років. І судячи з її запалу, вона з легкістю виконає своє чергове завдання.

Ліліє Василівно, розкажіть, як давно ви в цьому спорті?

Я займаюсь спортом з 1970 року. Вже 46 років виходить. А почала займатись в 36 років. Я взагалі то за професією інженер-геофізик. Займалася і підводним плаванням, і підводним орієнтуванням, і спортивною гімнастикою, і туризмом. Але коли познайомилась зі спортивним орієнтуванням, я залишила все. Чому? Тому що орієнтування просто захоплює. Цей спорт - просто модель життя. Все, що трапляється з вами у звичайному житті, може трапитись і під час дистанції.

Що для вас означає пройти чергову дистанцію?

Для мене проходження дистанції - це в першу чергу пригода і мандрівка. Це дуже цікаво. І головне - спортивне орієнтування доступне абсолютно всім. І маленьким дітям (Лілія Василівна до 80 років працювала тренером із групами по сім років, - прим. автора) і дорослим. У нас на чемпіонатах світу є групи 90–95 років. І нічого, бігають всі. Є й ті, кому до 100 років!

Але ж бігати можна і на стадіоні? Чому саме орієнтування?

Тут ти сам наодинці з собою. На стадіоні тебе бачать люди, всі дивляться. Хтось може соромитися, а так ти пішов до лісу - і роби, як хочеш. Хочеш – біжи, хочеш – іди, а як втомився, можна і присісти. Плюс голова працює постійно. Допомагає проти склерозу дуже добре.

У шведських школах є урок спортивного орієнтування

У вас ніколи не з'являлася думка піти на заслужений відпочинок?

Мене вже один раз відправили... Ні, не думала навіть. Я коли в 56 років вийшла на пенсію, мені спортивне орієнтування дуже допомогло, стала тренувати. Я пройшла два життя, одне як всі люди: робота, дім, чоловік (чоловік помер три місяці тому, - прим. автора), родина, а інше - це спортивне орієнтування.

Наскільки популярне спортивне орієнтування зараз?

Однозначно, не так, як у Швеції. Там цю дисципліну викладають у школах. Адже спортивне орієнтування - це реабілітаційний вид спорту. У ньому неможливо отримати перевантаження. Якщо втомився – зупинись.

Згадайте, будь ласка, перші ваші кроки у спортивному орієнтуванні...

Щоб отримати майстра спорту, треба було бігати три роки. Це я добре пам'ятаю. А мені першій рік давався важко, раніше я взагалі бігом не займалась. Але потім мене просто понесло, наче крила виросли позаду, розумієте? Але для цього потрібно було добре працювати. Бігати, навіть коли тобі важко. Потім я поставила мету - стати чемпіонкою України. Потім - стати чемпіонкою СРСР. Ця мрія здійснилася в 1975 році. Змагання проходили на Уралі й українська команда вперше вийшла на такий рівень. Тоді нас на весь СРСР показували. Тим паче, що орієнтування прийшло з Прибалтики і тут якась Україна виграє естафету. Це був просто фурор. Коли повернулася додому, то тут в ЗМІ передавали, що виграла Україна, але склад групи не повідомили. І коли я зайшла додому, чоловік та син перше, що запитали, чи бігла я естафету. Я кажу "Так!". "Ну, тоді заходь", - прокричали вони.

Майстер-клас для новобранців АТО

Які були перші виступи на міжнародній арені?

До розпаду Союзу ми ж не виїжджали за кордон особливо. Були в Болгарії, був кубок соціалістичних країн. А ось вже в 1990-х пройшов перший чемпіонат світу серед ветеранів в Шотландії. Я туди потрапила і була в десятці найсильніших. Організатори були дуже здивовані, бо ще мало знали на той час про Україну. Організатори були так здивовані, що повернули мені стартовий внесок у 100 долларів, запросили на банкет, де подарували годинника. Я його потім чоловікові віддала, бо він, щоб я поїхала до Шотландії, продав свою машину. Були у нас "Жигулі".

Лідіє Василівно, яка ситуація з фінансуванням спортивного орієнтування?

Зараз тільки за свій рахунок їздимо. Це добре, якщо людина працює та може відкладати кошти. Я працювала до 80 років, і їздила. Справа ж не в досягненнях. Є безліч друзів по всьому світу. Спілкування - це найцінніший скарб. Я коли фінішую, завжди йду до начальника дистанції і дякую йому, що змогла її пройти. Це ж так прекрасно…

Із висоти свого досвіду, скажіть, що головніше: голова чи ноги?

Звичайно, голова. Ноги коли біжать, можуть занести не туди, куди треба. Потрібно концентруватись чітко і думати тільки про карту. Іноді мізки так працюють, що здається - дим іде з голови. Є техніки орієнтування, тактики орієнтування. Потрібно багато тренуватись і все це прийде з часом. Я вважаю, що всім потрібно займатись спортивним орієнтуванням.

Чи актуальні навички спортивного орієнтування в житті?

Не без цього. Минулого тижня мене запрошували проводити навчання для новобранців АТО. Я вчила їх орієнтуванню по карті з компасом. У Бердянську провела майстер-клас. Хлопці всі молоді, розумні. Добре ми поспілкувалися і вони дякували мені. Сподіваюся, що всі ці події колись скінчаться і все буде добре. А щодо молоді, то я їм завжди кажу, щоб не стояли на місці, а постійно займалися саморозвитком та справою яка подобається. Це найголовніше!