Як Полтаву розбомбили у 1944-му. Спогади Ніни Кондакової

Кажуть, у війни — не жіноче обличчя. Але у важкий для країни час пліч-о-пліч з чоловіками стають і жінки...

Це трапилося 22 червня 1944 року, коли — рівно через три роки від дня початку війни: теж рано-вранці над Полтавою знову з’явилися німецькі бомбардувальники.

Місто здригнулося від вибухів: півтори сотні стерв’ятників із легіону "Кондор" розбомбили тут авіабазу № 169. Їх метою були 129 американських бомбардувальників В-17 ("Літаючих фортець"), що брали участь в американській операції "Френтік Джо" ("Скажений Джо"). Німці знищили та пошкодили більше половини американських літаків у Полтаві. Великими були і втрати людей, особливо з нашого боку.

Серед загиблих і дівчата-зенітниці, підрозділ яких прикривав базу. Однак за радянських часів про цю драму воліли не згадувати. У часи незалежності "обітницю мовчання" зняли. Але більше згадували про американців, а про зенітниць — мало. І тільки до 65-річчя Перемоги їхній подвиг у Полтаві увічнено у пам’ятному знаку на військовому аеродромі.

Хто були ці дівчата?
Як вони жили?
Як загинули?

Про це й досі відомо надзвичайно мало. Але тривалі пошуки автора увінчалися успіхом: на одному військовому сайті нещодавно вдалося знайти спогади колишнього воєнкора газети "Сталінський боєць" Ніни Лимар, котра була очевидцем тих подій. Ось що вона згадує:

"Неподалік Полтави — аеродром. Сюди я приїхала за завданням редакції газети 6-го корпусу ППО "Сталинский боец". У відрядження покликала новина: прилетіли й розмістилися тут американські бомбардувальники — "подарунок" другого фронту.
Масивні чорні літаки нагадували казкових драконів. Їх оберігали наші винищувачі та... краса земна — дівчата-зенітниці, далекомірники, прожектористки".
Журналістка зустрілася з декількома дівчатами з аеродрому в землянці. Ніна Лимар хотіла говорити з ними "про службу, мужність, подвиг". Але розмова налаштувалася на інший лад: вирвалося потаємне з мирного життя — колишнього і майбутнього.
— Дивіться, Маша надягла бальну сукню! Гарна напрочуд!
Усі знали: Маша пішла у військкомат з однокласниками прямо з випускного балу. Хлопці домовилися: ті, хто залишиться в живих, обов’язково зберуться на перерваний війною вечір. На "воєнну службу" Маша взяла й бальну сукню. Пояснила:
— Уб’ють — нехай поховають у ньому, а ні — вінчальним стане!
У чорнобрової Каті в руках виявилися фотографії — теж взяла "на службу".
— Це ми, піонервожаті, з дітьми на березі Чорного моря, — пояснювала вона. — А це мій друг, десь воює... Він мені кидав букети квітів у відчинене вікно, аж на третій поверх, і жодного разу не промахнувся! Зі мною й мама моя, вчителька початкових класів. Де вона зараз? Не знаю... Зустрінемося, скажу: "Як ти, буду вчителькою".
До землянки увійшла дівчина — білява, блакитноока, з рум’янцем на щоках.
— Наша Надя, далекомірниця. Визначає висоту, розгадує хитрощі ворожих асів. Робить це з точністю... віршованої строфи. Ах, які вірші складає!
— Почитай, Надійко.
— Краще ви розкажіть, як стали журналісткою...
Я не відразу відповіла. Справді, чому і як? Згадала дитинство:
— Уявіть зимову ніч. В українській мазанці під солом’яним дахом світиться вогник гасової лампи. Молода жінка пряде, воркоче прядка. Її заглушає чоловічий голос: батько читає мамі й мені, малолітній, страшну казку про Вія. А мені геть не боязно. Приворожила книжка! Зі сторінок глянули на мене рівні рядочки літер, риски, палички, крапочки. Як їх зрозуміти? Запитаю в батька, як роблять книжки... Мабуть, то була підказка долі.
— Ви вірите в долю? — запитав хтось із дівчат.
— Скоріш, підкоряюся її заклику. Коли закінчувала школу, батько, котрий пережив людожерський голод в Україні, напучував: "Вступай до м’ясо-молочного інституту — ніколи голодною не будеш". Учителі й однокласники в акторки ладили — гарно співаєш, танцюєш! Здивувалися, коли пішла в журналістику. Встигла закінчити перший курс. Війна збила з дороги. Попросилася на фронт. Потрапила у війська ППО, рядовим солдатом, брала участь в обороні Кавказу. Втрутилася доля — "виловили" мене в кадрових списках і запропонували роботу в газеті. І ось я перед вами...
— Ви більше пишіть про дівчат у шинелях! — зазначила Надя.
— Про нас напишете? — задерикувато блиснула очима Маша.
— Так, про ваше бажання швидше перемогти, повернутися додому, знайти взаємне кохання...
— Не забудьте надіслати газету, — сказала Надя, — може, і я надішлю свої вірші.
Ми розсталися друзями. Заночувала в Полтаві. Прокинулася вночі від виття сирени й моторошного гуркоту. На аеродром налетіли німецькі бомбардувальники. Несамовито стріляли зенітки. Промені прожекторів розсікали небо. Вибухали бомби. Зловісно палала заграва. Городяни, найсміливіші, кинулися на допомогу пораненим. У школі діяв госпіталь. Я опинилася біля дверей одного із класів. О Господи, Надя! Вона лежала на ліжку... без обох ніг. Дівчина була непритомна. Безкровне обличчя, біляве волосся розметалося на подушці... Я подумки створила молитву: "Мила, хороша, виживи, зміцній духом! Твоє ім’я — Надія. У тебе є й будуть вірші..."
Подумала: "Але ж таке могло трапитися й зі мною, якби затрималася на аеродромі".
Кількість жертв нальоту визначити важко. Фугаски спалювали все підряд. Німецькі льотчики скинули й магнітні бомби, вони, як жаби, стрибали до металу. Торкнувшись літака, зенітки, підривали їх.
Я опублікувала матеріал із жахливого відрядження. Але послати газету не було кому. Що стало з Машею та її бальною сукнею — не знаю. Мабуть, не судилося дівчині стати нареченою, дружиною, матір’ю...
Того дня під час бомбування загинув і кореспондент "Правды" Петро Лідов, автор першого у воєнні роки нарису про Зою Космодем’янську, фотокор "Правды" Сергій Струнніков і кореспондент "Известий" А. Кузнєцов".

Полтава. Зенітні установки часів війни на майданчику Музею авіації в авіамістечку

...Ці спогади написані вже після війни. Отже, авторка залишилася жива. І знову — пошук...

Удалося з’ясувати, що Ніна Лимар народилася 1 вересня 1921 року в селі Козацькому Звенигородського району (нині — Черкаської області). В 1940 році вступила до Харківського інституту журналістики, а 1942-го пішла на фронт. Обороняла Кавказ (Краснодарський округ ППО). Її фронтові дороги пройшли і через Харків, Кременчук, Полтаву, Румунію, Угорщину, Австрію...

Далі її сліди загубилися... З простої, як з’ясувалося, причини: в Австрії вона зустріла і Перемогу, і своє кохання — лейтенанта Кондакова, вийшла заміж, отже, змінила прізвище. Після війни Ніна Кондакова закінчила факультет журналістики МДУ, центральні газетні курси ЦК ВЛКСМ, працювала в газетах "Тревога", "Советская торговля", журналах "Агитатор", "Крестьянка". Лауреат премій Спілки журналістів СРСР, Спілки журналістів Росії та премії Військово-страхової компанії за книгу "Мужність, відвага й любов" — про жіночі долі на війні (в ній опубліковано і нарис про героїчних полтавських зенітниць). Нагороджена орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями "За бойові заслуги", "За оборону Кавказу", "За перемогу над Німеччиною".

На жаль, не вдалося з’ясувати, чи жива Ніна Павлівна нині. Вдалося знайти її московську адресу і навіть телефон! Але на листа відповіді поки що немає, а телефон мовчить...

Хочеться вірити...

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ