15:57 09.05

Василь Куваєв: "Полтава - мій дім, та я часто згадую дитинство у Костромі..."

Один із тих, хто воював у Другій світовій, живе у Полтаві з 1949 року. Наразі йому 92 роки, тридцять три з яких він віддав армійській службі. Василь Куваєв вважає, що людей треба любити...

Знайомтеся, Куваєв Василь Олександрович, полковник у відставці. Народився далекого 1924 року в Костромі, що в Росії.

"Коли почалася війна, мене викликали до воєнкомату. Запитали:
— Хочеш захищати Батьківщину?
— Так.
— Пиши заяву.

Так я і пов’язав своє життя з армією на довгих 33 роки", — розповідає Василь Олександрович.

Починав із солдата, як і всі. В 1944 році мені присвоїли звання молодшого лейтенанта. Задля цього я за три місяці швидко пройшов курс молодого бійця в училищі. Спочатку потрапив до 54-го офіцерського полку, там збирали всіх контужених, або тих, хто був після поранення. А вже звідти направили в частину, де я командував кулеметно-мінометною ротою. Були у нас на озброєнні 107-міліметрові кулемети

— згадує Василь Олександрович часи війни.

Яким було життя на фронті?
У мене було відділення розвідки з семи осіб. Ще було відділення зв’язку та радіо. Так ними і керував. Важко було. Ми воювали на Західному фронті, потім — на Центральному. А вже пізніше нас відправили на Далекосхідний фронт, із Японією воювати. Жили у палатках на Чукотці. Прокидаєшся зранку, а на тобі — сніг. Мерзли, що з тієї палатки взяти...

Так і служили. В 1945-му році відправили нас в окупаційну зону — в Токіо.
Куди потрапили після закінчення війни?
Лишився служити. Відправили нас у місто Анадир, на Чукотку. Дуже холодно було! Пригадую, там дуже багато було вугілля. Отак підіймаєш мох із землі, а під ним — вугілля відразу. Одного разу наш полковник Мельников став на лижі, взяв речовий мішок і пішов до лісу. Ми всі - теж за ним. Там із лопатами набрали вугілля — і в їдальню його відразу. Їсти ж треба варити, а не було на чому. Так ми й жили тоді. Нічого не давали тоді нам, абсолютно нічого. Весною, коли копали картоплю мерзлу з землі, від неї лише крохмаль залишався. Його й варили...
Як вас доля у Полтаву привела?
А після Чукотки і приїхав. Після трьох років нас міняли там. Спочатку до Владивостока направили, а звідти вже сам як хочеш добирайся. Україна велика, думав — куди направлять? Призначили у Полтаву. Отак і донині тут — із 1949 року. Служба є служба, якщо призначили, то їдеш... Зараз це мій дім, хоча я часто згадую дитинство у Костромі, — пускає сльозу ветеран.
Післявоєнне життя у Полтаві важким було?
Так, важким, але всі нормально сприймали труднощі. Я пішов на 20-й завод шукати роботу. У відділі кадрів відправили до директора заводу. Той мав дуже коротку розмову зі мною. Запитав, що мені потрібно, а потім дав листок і сказав: "Пиши, і неси у відділ кадрів. Завтра виходиш на роботу!". Так я почав працювати старшим викладачем.
Як вам зараз живеться?
Та нічого. Хочу скоротати те, що мені лишилося. Я на життя не ображений. Якби не хвороби, то все добре було б. Головне, що хочу донести всім: "Треба любити людей. Оце мене, напевно, і тримає тут".

Ігор ІЗОТОВ

ветеран, війна, 9 травня