_{Фото nv.ua, Історична правда, Вікіпедія. Колаж Євгена Брижа}

Ми вже розповідали про те, як Україна стала Українською Народною Республікою у результаті випуску Центральною Радою Третього універсалу 20 листопада 1917 року. Це вже сталося після того, як владу в Росії захопили більшовики. Невдоволені кроками України, більшовики спробували підняти повстання в Києві та Одесі, але зазнали поразки. У грудні 1917 року Центральній Раді росіяни висунули ультиматум припинити роззброєння військ у Києві, на що Рада не погодилася. Тоді ж війська Володимира Антонова-Овсієнка, етнічного українця, до речі, у сталінські часи розстріляного, та Михайла Муравйова почали наступ на етнічні українські землі. 30-тисячні війська з Росії, покликані на допомогу, в перші дні нового, 1918 року рушили на Київ. Так розпочалася не перша, і нині вже не остання російсько-українська війна.

Київ узятий більшовиками, а комендантом Києва став матрос

Похапцем Центральна Рада проголошує Четвертий універсал, стаючи повністю незалежною державою і самостійною делегацією виступає на переговорах про мир із Німеччиною в Першій світовій війні. Виграти час дозволив бій під Крутами, де гімназисти, студенти й козаки стримували війська і розібрали залізницю, давши можливість політикам домовитися з німцями. Вони мали допомогти в боротьбі з більшовиками, але в січні Харківська, Катеринославська та Полтавська губернії вже були під "червоними", а Робітничо-селянська армія сунула на Київ.

_{Більшовицька армія входить до Харкова. Фото nv.ua}

У столиці лишалося мало лояльних Центральній Раді військ, невправна її політика відвернула від неї чимало українців і столицю захищати було фактично нікому. Чотири дні тривав артобстріл з лівого берега Дніпра, місто руйнувалося, гинули люди, переговори проросійських (точніше ще "процарських") представників киян нічим не завершилися, а 9 лютого 1918 року Київ був узятий. Його комендантом проголосили матроса, в столиці почався кривавий терор. Уряд і Центральна Рада виїхали до Житомира.

Німецька "допомога" проти більшовицької Росії – у Києві тепер німці

У той же день завершувалося підписання миру з Німеччиною й Австро-Угорщиною. Делегація України таки домоглася визнання її незалежною державами Четвертного Союзу та, що дивно, Радянської Росії, яка теж чимдуж сильніше прагнула припинити Першу світову. Остання мала припинити війну з українцями, агітацію і пропаганду проти УНР і укласти мирний договір. Німецько-австрійські війська в обмін на продовольство допомагали вигнати більшовиків за кордони, встановлені договором. Ті майже не чинили опору і в березні 1918 року німецькі війська вступили до Києва. Більшовицька вакханалія припинилася, до столиці повернулися органи влади УНР.

_{Німецька армія в Києві. Фото Вікіпедії}

До кінця квітня 1918 вся територія України опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій. На сході окупаційна зона була обмежена лінією Батайськ—Дон—Сіверський Донець—Дьогтево—Осиповка—Новобіла—Валуйки—Грушевка—Бєлгород—Суджа—Рильськ. До сфери впливу Австро-Угорщини за домовленістю від 29 березня 1918 року між німецькою та австро-угорською сторонами входили частина Волині, Подільська, Херсонська та Катеринославська губернії. Управління й експлуатація вугільних і металургійних регіонів були обопільними. Решту губерній і Крим займали німецькі війська. Залізничний і водний транспорт на всій території України перебував під контролем німецького командування.

Певно, тоді тільки влада УНР розцінювала присутність німців в Україні як дружню допомогу. Німці навіть запроваджували свої суди і намагалися контролювати сільське господарство. І щойно соціалістична Центральна Рада й Генеральний Секретаріат показали, що не можуть впоратися з поставками продовольства - як їх було скинуто і на чолі України поставлено Гетьмана Скоропадського. Той правив лиш сім місяців, бо в Німеччині й Австро-Угорщині, які програли Першу світову, почалися свої революції і їхні війська проголосили нейтралітет в Україні і мріяли лиш якнайшвидше дістатися додому. На цьому тлі лояльні колишній Центральній Раді підрозділи взяли владу в Києві і встановили Директорію.

Німці тікають – більшовики приходять

Це було в листопаді 1918 року, і вже того ж місяця в Москві було створено маріонетковий Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України, який з допомогою частин Червоної армії без оголошення війни, у грудні 1918-го почав із Курська другий наступ на Україну. З армією в Директорії знов не все було гаразд (навіть попри зусилля Петлюри, котрий поступово перебрав усю владу до своїх рук і став фактичним диктатором), плюс часто підрозділи переходили на бік більшовиків, а вільні отамани зраджували у найвідповідальніший момент. Упродовж грудня 1918 — січня 1919 року більшовицькі війська зайняли Лівобережжя, зокрема, 20 січня - Полтаву (її місцеві більшовики конфліктували з зайдами, бажаючи нейтрального статусу і щодо УНР, і щодо майбутньої УРСР, але програли). А 5 лютого 1919 знову підійшли до Києва, і український уряд знову був примушений залишити столицю. Попри вдалі спроби контрнаступів, українців усе ж таки гнали аж до Збруча, а уряд УНР у липні 1918 року опинився аж у Кам’янці-Подільському.

Як УНРівцям допомогли галичани, втративши свою республіку

Що цікаво, наприкінці 1917 року й Польща почала наступ на Західну Україну, де була проголошена держава під назвою Західно-Українська Народна Республіка. Її армія - Українська Галицька армія - щосили протистояла польським військам, але у листопаді лінія фронту вже проходила у Львові.

_{Парад польських військ у Львові. Фото Вікіпедії}

Двічі галичани намагалися відбити місто, двічі зазнавали поразок і врешті почали відступати на схід. Коли більшовики обложили Київ, на заході України поляки якраз намагалися опанувати територію далі від Львова. Два українських уряди й армії, фактично, притислися спинами один до одного, і їм не допомагала навіть підтримка місцевого населення, вже знайомого з методами більшовиків. Польща вступила на територію УНР на Волині, тож УНР тепер мусила воювати на два фронти.

До травня 1919 року більшовики захопили Рівне, Кам'янець, Проскурів і Шепетівку, а в районі Овруча розпочали операції проти Польщі. На відміну від наддніпрянців, галичани ще не знали, хто такі більшовики, але бачили, що вони почали бої проти їхнього ворога - Польщі - і навіть пробували домовлятися з "червоними". Зрештою, у травні 1919 року УНР уклала тимчасове перемир'я з поляками, бо далі так воювати вже було неможливо. УГА тим же часом пробувала контратакувати, навіть одного разу просунулася на захід, але потім зазнавала поразок, бо Польщі сильно допомагала її союзниця Франція. У цю війну з заходу вступили ще й Чехословаччина й румуни з угорцями, котрі теж хотіли взяти участь у розділі пирога під назвою ЗУНР. Тому 16-17 липня 1919 року УГА переправилася через річку Збруч на схід на допомогу армії УНР у боротьбі проти більшовиків. Східна Галичина була повністю окупована Польщею. Західно-Українська Народна Республіка проіснувала на власній території 8,5 місяців.

Контрнаступ об’єднаних армій проти більшовиків

На територію УНР перейшло 49 800 старшин і вояків при 603 кулеметах і 187 гарматах. Ці сили дали змогу об'єднаній українській армії розпочати контрнаступ проти більшовиків. Об'єднані армії в числі 85 000 бійців і близько 15 000 українських повстанців наступали на Київ й Одесу, здобували міста й містечка - Проскурів, Вінницю, Бердичів, Житомир, а до кінця серпня підійшли до Києва. До кінця серпня 1919 українські армії звільнили від більшовиків 72 500 км² території і 6,5 млн населення УНР. Після планованого здобуття Києва планувалося відбити у поляків і Львів, але то, радше, були мрії.

Київська катастрофа

Зрештою, 30 серпня Київ був знову взятий - більшовики відступили майже без бою, побоюючись утрат, українські війська увійшли до столиці. Але водночас до Києва зі сходу просувалася Добровольча армія Денікіна - ще один ворог, котрий виступав проти більшовиків. Недисциплінованість українських військ, непідкорність отаманів і не виконання наказів призвели до того, що вночі вже 31 серпня білогвардійці увійшли до Києва зі сходу. На ранок за вимогою киян, котрі, певно, сумували за імперією, на Державній Думі поруч із щойно встановленим українським прапором підняли ще й російський триколор - ніби як спільний крок двох армій у боротьбі з більшовиками.

Але проти того піднялися проукраїнські групи, російський прапор було здерто, зчинилася стрілянина... Генерали української та російської армій намагалися домовитися - та марно. Денікінці нападали на зморених українців, роззброювали їх, сили "білих" переважали.

Домовитися з білогвардійцями так і не вдалося, тому українці залишили місто, аби не починати війни ще й із цим ворогом. У місті було розвішано листівки, що "віднині і назавжди Київ повертається до складу єдиної і неподільної Росії". У підсумку денікінці програли, як ми пам'ятаємо, організувавши невдалий наступ на Москву, відступивши до Криму й евакуюючись звідти хто куди міг.

_{Командування денікінської армії в Києві}

Трикутник смерті

Але то вже були їхні справи, а українцям тим часом довелося відступити з міста. Перемога одразу обернулася на поразку і серед політиків, а потім й істориків отримала назву Київська катастрофа. Уже 2 вересня 1919 року уряд УНР видав звернення до українського народу, в якому фактично визнавав стан війни зі Збройними силами Півдня Росії - денікінцями або "білими", як ми їх знаємо за кінофільмами.

Ця ситуація в історії отримала назву "Трикутник смерті", бо українці опинилися серед трьох вороже налаштованих сил - поляків, більшовиків та білогвардійців. Одні йшли із заходу, інші - зі півночі, треті - з півдня. Скориставшись суперечками українців і "білих", на Правобережжя вийшли більшовики. Територія, більш-менш контрольована українцями, обмежувалася лиш частиною Волині і Поділля. Плюс подала свій голос ще й Румунія, намагаючись захопити Буковину. Як було чинити в такій ситуації?

Петлюра вирішив спершу миритися з поляками - ціною територіальних поступок. 4 вересня 1919 року він, несподівано для галичан, уклав договір із Польщею - щоб та допомогла Україні в обороні своїх земель, поступившись Галичиною і Підкарпатською Руссю. Власне, тільки в сподіванні на допомогу УНР у відвоюванні цих Західноукраїнських земель УГА і воювала на боці УНР, тому такий крок фактично розшматував довіру між лідерами двох українських республік та армій.

_{Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра}

Наслідком стало підписання між УГА та денікінцями в жовтні 1919 року угоди про припинення боротьби галичан проти "білих". Керівники УГА пояснювали це спробою врятувати військо і людей, котрих косив тиф, яким не вистачало їжі й одягу (вони називали свою армію "навіть не лікарнею, а ходячим складом трупів"), але таким чином єдиний український фронт розвалився. (Пізніше, до речі, коли "денікінці" терпіли поразку за поразкою, то більшість підрозділів УГА взагалі стали частиною Червоної армії, а решта була інтернована поляками). Остаточно деморалізовані відступом зі щойно здобутого Києва і "зрадою" галичан представники Директорії самоусунулися від дій, хтось емігрував, залишивши всі справи на Симонові Петлюрі. Той, звинувачений у поразках і покинутий, вирішив припинити регулярні бойові дії, зліквідувати частину підрозділів, розпустити вояків по домівках, порекомендувавши зосередити всі сили на партизанській боротьбі в тилу більшовиків і денікінців. Сам Петлюра виїхав до Варшави у перших числах грудня 1919 року, звідки продовжував керувати рештками УНР в отому "Трикутнику смерті".

Перший зимовий похід

А решта українців ще боролася. Був організований Перший зимовий похід, який почався у грудні 1919 року й закінчився у травні 1920 року. Маршрут Першого Зимового походу пролягав територіями нинішніх Житомирської (частина), Київської (частина), Черкаської, Кіровоградської (майже всі райони), Миколаївської (частина), Одеської (частина), Вінницької областей (частина, там же похід і завершився). Кілька дивізій (за виключенням перебіжчиків на бік більшовиків) у різних напрямах провели понад 50 виграшних боїв. Для чого? По-перше, була збережена армія і той куточок території, що був під владою УНР. По-друге, виграний час для переговорів із Польщею, яка могла бути партнером, бо вже в квітні 1920 року починалася її війна з більшовиками. По-третє, завданий сильний удар по "білим", яких уже не любило місцеве населення і зустрічало українців уже як свою власну армію.

Польсько-радянська війна як шанс для українців

На цьому тлі почалася польсько-радянська війна, а урядові УНР в екзилі вдалося домовитися про союзництво з Польщею. Росіяни хотіли розбити Польщу і прорватися до Німеччини, де могла статися соціалістична революція, поляки ж марили відновленням Речі Посполитої, правда, у квітні 1920 року домовилися про визнання території Наддніпрянщини, окупованої більшовиками, за УНР. Тому знову з заходу українці спільно з поляками (з якими ще вчора воювали) рушили на схід.

25 квітня 1920 об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тисяч польських і 15 тисяч українських вояків) форсували Збруч, 26 квітня зайняли Житомир і Коростень, і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомирщини, Бердичева, Козятина і 7 травня 1920 вступили у Київ. Допомогли й пару дивізій УГА. 9 травня відбувся спільний парад польсько-українських військ на Хрещатику, який приймав командуючий польською армією генерал Е. Ридз-Смігли. Парад замикала 6-а дивізія Дієвої армії УНР під командою полковника М. Безручка.

Але далі поляки не йшли, досягши кордонів 1772 року, а сили Дієвої армії УНР були замалими для наступу. Петлюра розраховував на підтримку населення, яке мали "дістати" більшовики, але такого повстання не відбулося, а вчорашніх ворогів поляків не скрізь сприймали за визволителів. Та воно так і не було - вони воювали за себе.

Контрнаступ більшовиків та Диво на Віслі

У цих умовах більшовики організували контрнаступ. З першими днями літа вони знов почали захоплювати міста, виганяючи звідти поляків і українців. Уже до липня вони дійшли до Збруча, представники Дієвої армії та УНР знову евакуювалися. До кінця місяця росіяни вже підійшли до нинішніх кордонів Польщі і готувалися атакувати Варшаву. Дієва армія УНР захищала вже етнічні польські землі, а українське населення почасти вибухало протипольськими повстаннями, бо хто такі більшовики, вони ще не знали, а з поляками ворогували здавна.

У серпні з Варшави почали тікати дипломати - Польща покладалася лиш на допомогу Антанти. але й більшовицький наступ поступово захлинався. Уже під Варшавою польсько-українські сили втратили біля 14500 вояків, радянські — до 25000. Цю перемогу пізніше назвуть дивом на Віслі - 25 серпня почався відступ червоних і наступ поляків. Українці разом із польською армією повернулися на українські землі і звільняли свої власні міста.

Як Росія й Польща Україну поділили

Тим часом почалися мирні переговори між Польщею та Росією - дві країни визначали спільний кордон. Українські делегації самі намагалися втрутитися в ці перемовини, які тривали спершу в Мінську, а потім у Ризі, однак 12 вересня у відповідь на запит міністра закордонних справ Польщі про участь делегації УНР у роботі Ризької конференції нарком закордонних справ РСФРР відповів, що "т. зв. Української демократичної республіки взагалі не існує, оскільки Україна є незалежною радянською Республікою, союзною з Росією, і бере разом із нею участь в переговорах в Мінську і Ризі".

От в таких умовах восени 1920 року між Польщею і Росією було укладено перемир'я і припинені бойові дії. Однак щодо УНР не йшлося - і Росія радо взялася добивати українців. Після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада рештки українських військ були змушені відступити у Галичину. Перехід Дієвої армії УНР — до 27 тисяч вояків — через річку Збруч відбувся в районі Волочиська та села Ожигівці.

Уже в 1921 році за допомогою Ризького мирного договору обидві країни домовилися про кордон по річці Збруч - із одного боку була УРСР як сателіт СРСР, з іншого - Польща. Українці ще намагалися пручатися, організувавши другий Зимовий похід, тепер уже антибільшовицький і менш вдалий, аніж перший, а також партизанську боротьбу, зокрема в Холодному ярі - але саме 21 листопада 1920 року армія УНР перейшла через ріку Збруч на територію Польської держави, де була інтернована в таборах. Це означало фактичний кінець Української Народної Республіки.