365 днів. Наша історія. 25 листопада. Як у Лубнах стали видавати першу україномовну газету Російської імперії і створили Лубенську республіку

"Кривава неділя", страйки, російська революція

Економічна криза в Російській імперії, поразка в російсько-японській війні спричинили в державі революцію 1905-1907 років. Її каталізатором послужили події так званої "кривавої неділі", коли мирну демонстрацію робітників було розстріляно царською поліцією 22 січня 1905 року. Загинуло більше 200 страйкарів.

Це було в Петербурзі - а у відповідь усіма крупними містами Росії прокотилася хвиля страйків робітників. Жандармерія реагувала нещадно - десятки і сотні загиблих в містах і містечках.

Також піднялася армія і флот - відбулося кілька повстань проти держави, яка програла війну.

Заворушилися і в селі - жити там теж ставало все гірше. Палили поміщицькі маєтки. Одне з повстань відбулося на Полтавщині, у Великих Сорочинцях - там у грудні 1905 року в сутичках із жандармами, з надісланими їм на допомогу донськими козаками та інгушами загинули 63 селянина.

Утворення Лубенської республіки

По всій імперії під впливом політичних партій, які виступали проти царизму, створювалися ради й робітничі або селянські комітети - з людей, які самі хотіли порядкувати на своїй землі. А в Лубнах на Полтавщині й навколишніх селах страйкарі проголосили Лубенську республіку - комітет із активістів, який здійснював окремі владні повноваження з початку революції й аж до її програшу в 1907 році. Таких республік в імперії налічувалося чимало, що означало серйозні проблеми царизму. І якщо в центральних губерніях влада ще якось упорувалася із цими "республіками", то в національних окраїнах було складніше.

Провід у Лубенській республіці мали представники Української соціал-демократичної робітничої партії. Серед її поглядів - марксизм, автономія України, конфіскація великих земельних наділів. Саме в лавах "есдеків" перебували майбутні керманичі Центральної Ради - Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші. Ну а в Лубнах республіку очолив представник УСДРП Андрій Лівицький. До того він був активістом студентського руху і, навчаючись у Київському університеті, за участь у студентському русі двічі ув'язнювався в тюрмі, а потім, зрештою, був висланий до Полтавщини, з якої і походив. Як бачимо, не заспокоївся він і вдома.

Лубенська республіка створила свою Самооборону - шість дружин - які протидіяли єврейським погромам та арештам революціонерів. Плюс чимало зусиль було спрямовано на українізацію освіти, а також на створення друкованого періодичного органу.

Перша україномовна газета Наддніпрянської України

Загальнодержавний страйк, у якому брали участь сотні тисяч робітників і селян, особливо, на околицях імперії, політизованість цих рухів спричинили деякі поступки від царя Миколи ІІ. Той своїм Маніфестом у жовтні 1905 року пообіцяв скликати Державну Думу і надати їй законодавчі права, проголошував восьмигодинний робочий день, свободу друку, совісті, зібрань.

Окрім того, окремими документами до жовтня 1905 року, коли було проголошено Маніфест, поліпшувалося ставлення і до української мови, якою заборонялося користуватися згідно з Валуєвським та Емським актами - відтак в Україні на тлі почастішання повстань і посилення політичних партій стали з'являтися свої періодичні видання. З осені 1905 року в Україні діяло вже 17 видавництв, а протягом 1905-1907 років виходила 21 газета.

Ну а першим україномовним виданням у Наддніпрянській Україні стала газета "Хлібороб", яку видавали на Полтавщині, у Лубнах, у новітній Лубенській республіці, коштом української громади. Її перший номер вийшов у розпал селянських бунтів 1905 року - саме 25 листопада (за новим стилем). Наклад газети становив п'ять тисяч примірників і розлетівся миттєво, бо поширювався не тільки у Лубнах, а й у Києві і Полтаві. Уже у третьому номері редакція повідомляла, що двох перших номерів не варто шукати – вони розпродані.

Редактори "Хлібороба" - брати, на честь яких у Полтаві назвали провулок

Редактором "Хлібороба" значиться Микола Шемет, хоча над виданням працювали ще й брати Володимир та Сергій, а допомагав їм Микола Міхновський. Перший був натхненником видання. Він ще наприкінці 19 століття створив у Лубнах таємний гімназичний гурток, а під час навчання у Петербурзькому та Київському університетах (родина була заможною - могла собі дозволити) брав участь у студентському рухові, вступив до "Братства тарасівців" - підпільної проукраїнської організації, яку пізніше розігнала жандармерія.

У Києві Шемет познайомився з Миколою Міхновським - автором ідеї про незалежність України, під його впливом узяв участь у створенні Української народної партії, розповсюджував нелегальну літературу. Власне, за це його ув'язнювала царська поліція, врешті заборонивши жити в губернських та університетських містах. Шемет повернувся на Полтавщину, де й виношував ідею україномовного періодичного видання. Але цензура не дозволяла - аж до 1905 року, коли на неї Шемет уже вирішив не зважати.

Лубенчанин на прізвище Крат якось квартирував у родини Шеметів і через багато літ згадував:

Я мав нагоду познайомитися з Володимиром Шеметом, який хоч був із великих панів та студентом Київського університету, але ходив у селянській чумарці та сивій смушевій шапці, а розмовляв лише українською мовою. Він завжди казав: "На Україні хай кожний чужинець говорить по-нашому, а як я поїду в його країну, там говоритиму по-їхньому"... Однак, я тоді був ще малий, щоб застановитися, чому Володимир розмовляв "по-мужицькому"

 - згадував Крат. До речі, вже від 1903 року Володимир був відомий Полтавському губернському жандармському управлінню "как ярый деятель и член Украинской социал-демократической рабочей партии".

Про що писав "Хлібороб"

На двох шпальтах (це чотири сторінки) першого номера газети вмістили Царський маніфест, який стосувався селян. Ось цитата першого абзацу зі збереженням тодішнього стилю й мови:

Ознаймуємо усім Нашим підданцям вірним. Туга велика зповняє сердце Наше, бо і по селах по деяких повітах почали вже бунтуватись селяне, чинючи надсильства по економиях панських. Ніяке свавілля й надсильство терпіти не можна, і через те наказано начальствам від Нас настановленим війсковим і не війсковим, аби вони усіма способами упереджали та зупиняли ті непорядки, караючи винуватих. Ми не можемо забути потреб селянських, бо вони дорогі сердцеві Нашому. Одже насильства і злочинства не допоможуть селянам жити краще. Але за те вони можуть багато нашкодити краєві рідному. Тільки мирними та законними способами можна покращати життя селянське, і Ми раз-у-раз найбільше проте дбали, щоб полегшити становище селян

- ішлося в маніфесті.

Решта абзаців конкретизували зміни в земельному праві, розповідали про земельні банки тощо.

Там же, на першій сторінці, опублікували статтю з назвою "Про вольності громадянські", де розповідали про становище українців у царській Росії, їхню боротьбу і поступки, на які пішов Микола ІІ у своєму Маніфесті жовтня 1905 року. Знову цитуємо два абзаци:

...Року 1863 зачинені були усі украінські школи, а проти украінськоі мови й книжок виданий був новий закон, потім через 13 літ, року 1876, ще один закон, який зовсім забороняв друкувати на українській мові книжки й газети, а року 1881 виданий був ще й особий закон проти украінського театру.
Таким чином, заборонено було цілому 30 миліонному народові украінському вчитись і розвиватись на своі рідній мові.
Такого гніту, такоі заборони не зазнав і не зазнає, мабуть, ні один, нарід на світі.
І хоч проти тих законів не раз повставали земства (Чернігівське, Полтавське), усякі вчені товариства, два універсітети (Київський і Харьківський), сама Академія Наук петербурська, хоч навіть і Киівський генерал – губернатор радив ті закони зкасувати—але нічого з усього того не виходило.
Аж осі нарешті 17 цього падолиста виданий був Царський маніфест, який дарував усі народи, що живуть у Росиі, усякими вольностями, між иньшим і правом вільне про усе говорити, вільне писати, вільне усякі книжки і часописі (газети) чи наукові, чи й політичні, чи які иньші видавати.
У маніфесті, не сказано, щоб то було тільки зроблено задля народу росиіського, значить, вольностям тими має користуватися і наш нарід украінський.
Таким чином, з цього часу украінський нарід нарівні з другими народами має спромогу жити по людському і развивати своі сили духові.
Та хоч воля слова і друкування (печатання) є безперечне найголовнішою з усіх вольностей громадянських, але без других вольностей і вона не буде вповні пожиточною

- писав автор статті.

Далі оповідалося про вольності, запроваджені Маніфестом.

Друга сторінка газети містила статтю "Що таке виборче право" і "Правда про розбоі… що останніми часами діялися по багатьох городах", яка розповідала про безлад під час страйків, погроми і бешкетування та закликала шукати винних і не перетворювати боротьбу в розбої.

На третій сторінці опублікували вірш "На спогад товаришеві в тюрмі", статтю "Істория маніфеста 17 Падолиста", а також матеріали "Звістки з Петербургу" і "Звістки з Одеси".

Останння, четверта сторінка містила наступне: "Звістки з Киіва", "Звістки з Польщі", "Звістка з Галичини", "Лубенське життя". В останній статті було три замітки:

У понеділок 7-го у залізничному депо відбулася збірка робітників. Поміж присутніми на збірці робітники пізнали переодягненого поліцейського. Обурені вони вигнали його відтіля. Тоді він побіг у город і покликав москалів. Вони оточили депо і не пуськали нікого відтіля виходити. Тоді робітники заявили, що як іх не випустять, а також не заберуть війська з дорожньоі теріториі (землі) – вони покинуть роботу (почнуть страйкувати). Начальство залізниче признало, що все це трапилося через непорозуміння. Робітників зараз випустили з депо.
- Зкінчився двохтиждневий страйк гимназистів. У понеділок усі гимназисти почали вже вчитись.
- Наша громада звернулася до кількох земств на Полтавщині, пропонуючи ім маніфест 17 пад. Другі земства згодилися, а наше Лубенське, хоч з початку було також загодилося, але потім порадившись, як кажуть, з кимсь із земських начальників одмовилося. Може по цьому часу земству і не личило б позичати розуму у земських начальників... та що ж робити?

 - задавалися питанням у "Хліборобі".

Ось таким був перший номер першої в Наддніпрянській Україні україномовної газети.

Як закривали газету

Звісно, поява такого видання наробила великого фурору.

По-перше, не забарилася реакція повітового справника: його рапорти до Полтавського губернатора щодо видавців часопису, починаючи від 15 листопада 1905 року, пішли один за одним. І вказівки не забарилися. Внаслідок приписів губернатора та згідно з дорученнями радника губернського правління Ахшарумова, щодо видавця Шемета та власника друкарні Іцковича відразу були застосовані судові переслідування, водночас вжиті заходи до арешту накладу вже віддрукованих чисел "Хлібороба". До речі, у рапорті справника дається і коротка політична характеристика редакторові. Зокрема, у документі зазначено, що і Микола Шемет (як і його брат Володимир - авт.) належить до соціал-демократичної партії і бере активну участь у місцевих сходах.

Прожив часопис зовсім недовго - місяць - вийшло всього лише п'ять номерів. Четвертий номер був конфіскований владою, а вже після 5-го випуску видання заборонила імперська цензура. Це було в грудні 1905 року. Так закінчилася історія першої україномовної газети Росії.

Але другим наслідком появи "Хлібороба" - окрім переслідувань - був і надзвичайний розголос, піднятий сміливцями, які здійснили такий крок. Уже потім, у грудні того ж 1905 року почав виходити полтавський часопис "Рідний край", а 31 грудня вийшов перший номер щоденної київської газети "Громадська думка", де Шемет був серед засновників. Намагався він створити й полтавське видання, але губернатор, же давши дозвіл на появу "Рідного краю", на другий україномовний часопис не насмілився.

Крах революції, подальша доля Лубенської республіки й видавців газети

Спершу царські поступки видавалися раціональними і корисними. У квітні наступного 1906 року Володимира Шемета обрали до складу першої Державної думи від Полтавської губернії. Він входив до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу, розбудовував структуру Української радикально-демократичної партії, яка в цей період активно розробляла проект автономії України.

_{Члени Державної Думи Першого скликання від Полтавської губернії. Володимир Шемет стоїть четвертий зліва}

Але думу розпустили, колишніх активістів почали арештовувати і судити - постраждали і Шемети, й Лівицький. Кілька разів вони мали справи з жандармами й тюрмами, зрештою, серед 57 жителів Лубен опинилися на лаві підсудних у так званому "Лубенському процесі", який проходив у Києві. Серед адвокатів, до речі, був Микола Міхновський, який тоді, паралельно з боротьбою за Україну, будував юридичну кар'єру в Харкові і мав свою нотаріальну контору. Апеляційна інстанція скасувала суворі вироки Лівицькому й Шемету.

Обидва надалі брали активну участь в українському русі.

Шемет працював в УСДРП, увійшов до Центральої Ради, підтримав Гетьмана, а потім відійшов від політичної діяльності, зосередившись вже у радянські часи на укладанні словників, зборі етнографічного матеріалу. В СРСР був звинувачений у націоналізмі, від академічної діяльності відійшов і помер у 1933 році.

Лівицький теж став членом Центральної Ради, отримав посаду Полтавського губернського комісара, при Директорії увійшов до уряду, а 1921 року поїхав до еміграції.

_{Андрій Лівицький з родиною у Варшаві}

У 1922 році очолив уряд УНР в екзилі, а по смерті Петлюри в 1926 році став президентом УНР в екзилі. Помер 1954 року в Німеччині.