365 днів. Наша історія. 4 грудня. Як Україну без українців ділили. Брєст чи Берестя? Забута українська земля Берестейщина

_{Фото businessviews.com.ua, Вікіпедії, Історичної правди, gtour.by. Колаж Євгена Брижа}

_{Краєвиди Брестської області. Фото gtour.by}

Як більшовики відібрали в поляків шматок України й Білорусі

У 1939 році Радянський Союз та Німеччина домовилися між собою про розподіл сфер впливу у Східній Європі. Згідно з домовленостями Сталіна й Гітлера, Польща, куди тоді входили землі Західної України та Західної Білорусі, мали відійти до СРСР. Так і сталося у вересні 1939 року, коли поляків з одного боку атакували німці, з іншого - на 17 днів пізніше - Червона армія. Українці настраждалися під владою Польщі, тож більшовиків спершу сприймали нейтрально.

Але в тих вже були наміри щодо цих територій. Уже за рік пройшла націоналізація більш ніж двох тисяч підприємств, сотні тисяч людей (при і без того відносно невеликому населенні цього краю) депортували або розстріляли, селян заганяли в колгоспи, рештки української освіти й культури знищували.

Але найперше нова радянська влада на цих теренах запровадила свій адміністративний устрій - ліквідувала польські воєводства і влаштувала області: Волинську (шість повітів), Дрогобицьку (десять повітів), Львівську (тринадцять повітів), Рівненську (п’ять повітів), Станіславську (десять повітів), Тарнопільську (тринадцять повітів).

Як білорусів й українців змусили ділити землі

Це сталося 4 грудня того ж 1939 року - і в той же день Президією Верховної Ради СРСР був виданий Указ про розмежування областей між Українською РСР і Білоруською РСР. Згідно з цим документом, частина української території разом із давнім містом Берестя відійшла до Білоруської республіки.

Утвердить представление Президиума Верховного Совета Украинской Советской Социалистической Республики и Президиума Верховного Совета Белорусской Советской Социалистической Республики о разграничении областей между Украинской ССР и Белорусской ССР и установить линию границы между Волынской и Ровенской областями УССР и Брестской и Пинской областями БССР

- ішлося в указі, який ми знайшли в архіві. Далі перераховувалися географічні показники встановленого кордону. Цей кордон і є нинішнім кордоном між Україною і Білоруссю, але він не співпадає з етнічними межами проживання українців, принаймні, які існували раніше, задовго до цього доволі спірного рішення за "поданням" Української та Білоруської РСР.

_{Мапа країн і населення Європи, 1918 рік. Фото businessviews.com.ua}

Більшість славістів, які вивчали названу проблему, проводять українсько-білоруське розмежування більш-менш однаковою лінією: від Дніпра на захід приблизно Прип’яттю з віднесенням правобережної Мозирщини до Білорусі, відтак до гирла Горині, далі через Вигонівське озеро, ще далі на захід – верхів’ям рік Ясельди і Нарви. Поліська розмежувальна лінія, таким чином, відносить Берестейщину до українського народу

- пише Володимир Леонюк у роботі "Над Бугом і Нарвою".

Загальновизнана межа розселення українців і білорусів у Брестській області проходить по ріці Ясельді до впадіння її в ріку Прип’ять, потім по річці Прип’ять до впадіння у неї ріки Горинь з різними за величиною відхиленнями від цієї лінії у східному та північному напрямках по всій її довжині. На південь і на захід від цієї лінії, тобто в Малоритському, Брестському, Жабинківському, Кобринському, Березівському, Дрогичинському Іванівському, Кам’янецькому, Пінському і Столинському районах повністю, а також у Пружанському, Іваневицькому, Ляховицькому, Ганцевицькому і Лунінецькому районах частково проживає корінне українське населення. За приблизним підрахунком його чисельність складає близько 1,0 мільйона чоловік

- пише також автор М. Козловський у закритій нині газеті "Голос Берестейщини" у 1994 році.

Чому етнічні нюанси не врахував Сталін і як Берестейщину захищав Хрущов

Як же сталося, що ці етнічні нюанси не були враховані у 1939 році? Щодо оцього "подання" від двох квазіпарламентів двох квазідержав, на які посилаються в Указі Президіуму Верховної Ради СРСР, є розповідь історика Ігоря Лящука:

Верховним Радам двох республік було запропоновано представити свої проекти проходження кордону. За українським проектом, автором якого був секретар ЦК КПУ М.С.Хрущов, передбачалася передача Україні територій з містами Берестя, Пружани, Столін, Лунинець, Пінськ, Кобринь, а також частини Біловезької пущі. Пояснювалося це в першу чергу економічними потребами України, якій не вистачало лісових масивів. Коли І.В. Сталін побачив український проект кордону, він заявив: "Петлюри вже немає, Скоропадського - немає, Винниченка - немає, так хто ж це складав?"

- пише Ігор Лящук.

Більшовицький вождь розглядав Берестейщину як територіальну і демографічну компенсацію Білорусі за анексовану радянською Росією в 1919 році білоруську Смоленщину

- додає Володимир Леонюк у публікації "Над Бугом і Нарвою".

Таким чином утвердили інший проект, від'єднавши від України частку її споконвічної території. Але чи українською вона була раніше?

Чи українською була Берестейщина раніше? Русь, Козаччина, Річ Посполита, Російська імперія

Берестейщина - давній поліський субрегіон, який історично належав до Волині, входив до Русі, Галицько-Волинського князівства, потім - Литовської держави і Речі Посполитої під назвою Берестейського воєводства. Нинішній українсько-білоруський кордон - це і є приблизна межа між Литвою і Польщею за Люблінською унією.

_{Україна або козацька земля з сусідніми провінціями Валахії, Молдавії і Малої Татарії. 1720 рік. Фото businessviews.com.ua}

Пізніше населення Берестейщини брало участь в козацьких повстаннях і війнах 1648-1676 років. У 1657 році пінська шляхта проголосила своє входження з усім повітом в гетьманську державу, був створений Пінсько-Турівський полк, який існував у 1657-59 роках.

Потім був поступовий наступ Російської імперії - і аж до її розпаду Берестейщина перебувала під її владою. За російським переписом 1897 року населення Берестейського повіту Гродненської губернії на 64.4 відсотка складалося з українців, а в Кобринському повіті - на 79.6 відсотка.

_{Національний стан у Гродненській губернії Росії на 1897 рік. Жовтий колір відповідає українцям. Фото Вікіпедії}

Як Берестейщина була визнана українською і як на неї претендувала Білоруська народна республіка

У добу визвольних змагань 20 століття, коли постала УНР, потім Українська держава і знову УНР під проводом Директорії, ці землі також формально належали Україні.

_{Карта земель, на які претендувала делегація УНР. Берестейщина - у межах України. Фото Вікіпедії}

Говоримо формально, бо в ті буремні часи влада мінялася часто. 9 лютого 1918 року було укладено Брестську мирну угоду, яка, в тому числі, визначала кордони держав. Ми знаємо, що на мирові переговори ледве встигла делегація УНР ціною швидкого проголошення незалежності і бою під Крутами. У білорусів, які теж формально проголосили Білоруська народну республіку, такої визнаної делегації не було і їхню думку не враховували. У Бересті тоді було командування східним фронтом, діяла німецька окупаційна влада, але всі юридично повноважні учасники переговорів визнали цю територію за Україною, зокрема, пізніше змушена була це зробити і делегація Радянської Росії.

Голова її делегації на переговорах з Україною про розмежування Християн Раковський 22 липня 1918 року повідомляв до Москви: "Украинской территорией считаем Холмщину, Брестский и Кобринский уезды Гродненской губернии, отшедшие Украине по Брест-Литовскому договору"

- пише Володимир Сергійчук у праці "Українські етнічні території"

Тривали переговори про спільний кордон між українцями й білорусами, які проголосили свої держави.

Питання про кордон виникло вже на перших переговорах між БНР і УНР, які офіційно почалися в Києві 10 квітня 1918 року. За Брестським миром УНР отримала тільки південну частину Гродненської губернії (Прибужжя), в той же час Пінщина (вона входила до складу Мінської губернії) їй не належала. Однак де-факто УНР спробувала поширити свій вплив на все Полісся аж до Гомеля. Білоруська делегація на чолі з брестчанином А.Цвікевичем заявила про невизнання принизливого і грабіжницького для Білорусі Брестського миру і запропонувала детально розглянути і встановити кордон на основі уточненої Довнар-Запольським карти Карського, на яку часто посилаються, що вона відображає погляд БНР на свою етнографічну територію на момент проголошення незалежності БНР 25 березня 1918 року. Професор Довнар-Запольський запропонував встановити українсько-білоруський кордон, який сформувався історично - ще за часів Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Українці відповіли, що поважають право білорусів на самовизначення і де-факто визнають уряд БНР, але встановлений Брестським мирним договором кордон самостійно змінювати не мають права без згоди на те Німеччини та інших учасників договору

- пише білоруський краєзнавець Ігор Барановський у "Брестський газеті".

Але ці переговори легко перебиває ще один документ. Виявляється, зверталося до української влади й місцеве населення. В архівах можна знайти ось таку записку:

Рідна мати-Україна повинна прийняти до свого лона своїх молодших дітей, захистити їх і не дати їм загинути. Це прямий її борг, священний її обов'язок. Потрібно тепер же прямо і відкрито заявити всім претендентам на чуже надбання, що ці повіти, з безумовно переважним в них корінним українським населенням, є невід'ємною частиною України. Таке включення їх до складу України не тільки задовольнить моральне почуття справедливості і полум'яні бажання місцевих українських патріотів, але принесе самій Україні незчисленну користь в тому відношенні, що їй дістануться якнайширші земельні простори, багаті лісом, якого вона так потребує, а також торфом і пасовищами для розвитку незліченних стад худоби і збуту її на зовнішні і внутрішні ринки.
...У теперішній же час, коли виникла і проводиться в життя нова теорія "самовизначення" народностей, цьому українському народу, що живе в Брестському, Кобринському, Більському і частині Пружанського повіту, загрожує нова і найбільша небезпека, яка полягає в тому, що Польща, котра самовизначається, з одного боку (західного), Литва з іншого (північного), а Білорусія з третього, тобто північно-східного боку публічно, відкрито на всіх майже зборах і з'їздах, в особі своїх представників, пред'являють кожна свої дивні претензії на включення цих чисто українських повітів до складу своїх територій

- ідеться у доповідній записці священика Никанора Котовича, настоятеля Крупчицької церкви (Кобринщина), датованої 28 травня 1918 року.

Берестейщина під Польщею і під час двох окупацій

Але потім Україна свою боротьбу за незалежність програла - і Берестейщина разом зі своїм центром опинилася в складі Польщі. А та вже не церемонилася з місцевим населенням й особливо не рахувалися із етнокультурними відмінностями й ділила території так, як владі було зручно, помістивши їх у найбільше своє воєводство - Поліське. Користуючись тим, що населення тутешніх місць було малописьменним, сама територія - віддалена і болотиста, за Польщі (як, власне, і за інших країн) національне питання не поставало тут надто гостро, але в дослідницьких мапах поляки фіксували перевагу тут українських діалектів.

Однак досі місцеве населення Полісся почасти не ідентифікує себе з якимось конкретним народом, а називає себе "тутейші", що просто-напросто означає "місцеві". Та навіть у цих непролазних лісах знаходилися ті, хто вимагав від поляків дотримання національних прав, вимагав записувати себе в переписах українцем - і опинявся за це в тюрмі. Прямих польських свідчень про це ми не знайшли, але зате є свідчення, що вже за німецької окупації з покинутих польських тюрем вийшло чимало ув'язнених проукраїнських активістів.

Так само і після радянської анексії західноукраїнських і західнобілоруських земель кордон між УРСР і БРСР було прокладено не за етнічною білорусько-українською межею, а за адміністративною межею між польськими Волинським і Поліським воєводствами з частковим випрямленням за рахунок приєднання до УРСР Камінь-Каширського повіту та окремих сіл Кобринського і Дорогичинського повітів. Тому Берестейщина в 1939–1941 роках перебувала вже у складі Берестейської і Пінської областей БРСР, як і саме місто Берестя.

Пізніше, під радянською окупацією, місцеве українське підпілля вимагало, наскільки це взагалі було можливим у радянської влади, навчання українською мовою, збирали підписи за приєднання до України. Автори Горланов та Рогинський у роботі "Про арешти в західних областях Білорусії та України у 1939-41 роках" пишуть про 822 заарештованих через це українця.

Філософ і публіцист Петро Кралюк, проректор національного університету "Острозька академія", писав:

У вересні 1939 р., коли на територію Берестейщини прийшли радянські "визволителі", жителі цього регіону заявляли про своє бажання увійти до складу УРСР. Однак у Москві вирішили інакше і край ввійшов до БРСР. Активісти українських організацій зазнали переслідувань, а на Берестейщині поряд із русифікацією почалася білорусифікація. Однак під час Другої світової війни, коли Берестейщина була окупована німцями, знову з’явилися певні можливості для українського культурного життя: почали функціонувати українські організації, відкрилися українські школи. Також є відомості про діяльність на Берестейщині боївок УПА.
Після Другої світової війни Берестейщина, опинившись у складі СРСР, зазнала тотальної русифікації з елементами білорусифікації. У школах насаджувалися російська та білоруська мови, функціонували лише російські й білоруські мас-медіа. Можливості для українського культурного життя були зведені до нуля

- пише автор.

Додамо, що при німецькій окупації на цих територіях утворили Берестейський і Пінський гебітскомісаріат райхскомісаріату Україна. Теж - як бачимо, визнаючи хоча б таким своєрідним чином належність територій до України. А радянська влада, "визволивши" цю землю від нацистів, закрила 58 українських шкіл, які відкрилися по війні.

Мовні аргументи за українську Берестейщину

Ось ще мовний аргумент. На поданій мапі зверніть увагу на сині крапки на території нинішньої Білорусі, які позначають поширення західнополіського говору за нинішніми межами України. Це, власне, і є територія Берестейщини, яка нині знаходиться у складі "Бресцкай вобласці" Білорусі.

А от уже білоруська мапа - на ній жовтим кольором позначені ті ж самі західнополіські говірки, які дехто з учених виділяє в окрему мікромову. Однак українське Берестя навіть на цій мапі все одно лишається осердям поширення цих говірок.

Ще в 1949 році етнографічні межі розселення українців сягали далеко на північ від реального кордону між двома республіками.

Сьогодення

Щоправда, нині мовний аргумент уже втратив актуальність. Згідно з переписом 2009 року в самому Бересті (тут уже варто писати за усталеною назвою - Брест) українцями себе назвали 4.2 відсотка населення, у Пінську - 2.2 відсотка, і в жодному з районів Брестської області їхня кількість уже не перевищує 7.4 відсотка. В обох найбільших містах більше 90 відсотків жителів говорять російською, і лише у зовсім далеких районах половина - білоруською, куди, вочевидь, включили і західнополіську говірку.

Після розвалу Союзу на нинішніх білоруських землях пробував був піднестися українських рух, паралельно із ним розвивалася ідея окремішньості тутешньої мови й культури, але авторитарне правління в Білорусі поклало край цим прагненням. Закривалися класи з українською мовою викладання, пресувалися українські організації й об'єднання, такі як "Просвіта", зникали газети, виїжджали викладачі і вчені. З 2008 року ліквідовано кабінет україністики в Берестейському державному університеті імені Пушкіна. В 2010 році спеціальність українська мова і література перестала існувати. Зникло викладання української мови як факультативу в школах Берестейського, Кам'янецького і Кобринського районів, зменшилась їх кількість у обласному центрі. Нині українська мова факультативно вивчається в одній-єдиній школі Берестя. Окрім пам'ятника Шевченку, кількох давніх церков і археологічних пам'яток більше ніщо вже не нагадує про українське місто Берестя. Воно остаточно перетворилося на Брєст.