ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ

Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

20:30 28.06


Владика Федір: "Найважливіше в житті - змінити себе самого"

Федір, архієпископ Полтавський і Кременчуцький, служить на епископській кафедрі вже майже дванадцять років. Наприкінці липня йому має виповнитися 40 років. Чим наразі живе очільник Полтавської єпархії УПЦ КП?

 

Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір (у світі — Валентин Бубнюк, народився 21 липня 1978 року), який є співзасновником найпотужнішої на Полтавщині волонтерської організації "Полтавський батальйон небайдужих", що взялася допомагати українським захисникам із перших днів російської агресії на сході, розповів про свою кар'єру священнослужителя, війну і відносини з Московським патріархатом.

"БУВ ПЕРІОД, КОЛИ Я БУВ АТЕЇСТОМ..."

У якому віці ви зрозуміли що хочете стати священиком? Чи був хтось із ваших рідних священнослужителем?

У мене нікого зі священиків не було серед родичів. Мої батьки — вчителі і, традиційно, діти вчителів стають учителями. Я теж планував вступити до педагогічного університету. Зізнаюся вам: сказати чітко, коли мені прийшло в голову вступити в духовну семінарію і стати священиком, я не зможу достеменно, але в мене був випадок, коли я став більш-менш воцерковленим, бо був період, коли я не ходив до церкви і був умовним "атеїстом".

Я, звичайно, вірив у Бога, але сприймав так, що Бог сам по собі – "то більше для священиків та для віруючих людей" – а я сам по собі. Я ходив повз церкву щоденно, бо вона була по дорозі до школи.

Слава Богу, що я народився і ріс в тому регіоні, де радянська влада не встигла "попрацювати" так, як вона це зробила, скажімо, на Полтавщині. Моє рідне село Липне Ківерцівського району Волинської області мало постійно діючу дерев'яну церкву, яка з 1768 року ніколи не закривалась – навіть не переривалось богослужіння.

Навіть в радянські часи? Складно собі це уявити...

Радянська влада прийшла в мій край в 1939 році, просто не встигли нічого зробити, бо почалась війна, в цьому регіоні люди опирались радянській владі, діяла УПА, і владі було складно. Я не знаю, чому вони не змогли закрити церкву, це просто диво Боже.

Моменти релігійного виховання я отримав у самому дитинстві. Бачив священика, він їздив на возі з доглянутим, в красивій збруї, конем. Як потім я з'ясував, отець Борис Шумський колись служив кавалеристом у польській армії. Тобто, для нас, дітей, був важливим приклад самого священика. Я це враження запам'ятав на все життя: для нас він тоді був як ніби з іншої планети, людина особлива. Поведінка, зовнішній вигляд – ми завжди намагались, коли батюшка їхав, із ним привітатись, а він завжди нам чемно відповідав. Він був не суворий, спокійний, але ми розуміли, що він дуже серйозна людина, при ньому ми себе поводили тихо і виважено.

У ранньому дитинстві моїм релігійним вихованням займались бабуся і прабабуся. Я часто їздив до них у гості і спостерігав, як вони молились – щоранку і щовечора. Були ікони в домі, я розпитував про них, наприклад, чому "Тайна вечеря" – тайна. І це дуже важливо, бо коли прийшов час звернутись до Бога – я знав, як це роблять мої рідні.

"ПЕРШЕ В ЖИТТІ ЄВАНГЕЛІЄ ПОДАРУВАЛИ ПРОТЕСТАНТИ-П'ЯТИДЕСЯТНИКИ"

Так склались обставини, що довелося звернутись до Бога. Він дав мені відповідь, і це стало початком духовного життя.

Я став віруючою людиною, почав читати Євангеліє. Перше в житті, до речі, подарували мені представники однієї з протестантських церков – християн віри євангельської, п'ятидесятників. Я читав Євангеліє своїй бабусі, мені було тоді незрозуміло і нудно. Якщо би зараз я міг бабусі читати, я би читав Євангеліє стільки, скільки б вона хотіла…

Коли відбулось моє навернення до Бога, я відкрив Новий Завіт і ті слова, які прочитав, стосувались мене. Я зараз вже і не згадаю їх точно, але тоді Бог мені через них вказав шлях: роби так, і ти отримаєш благословення.

Десь у той період я почав ходити до церкви. Це теж був ще один складний етап. Тому що потрібно прийти на богослужіння, вистояти там, а спина болить від довгого стояння… Пам'ятаю, тоді для себе рахував: як заспівали "Символ віри" – то вже половину літургії відслужили, а як "Отче наш…", то – чудово! – ще трішки, й ми ідемо додому. Це було десь в старшому шкільному віці.

Божою милістю так склалося, що я почав ходити саме до Української православної церкви Київського Патріархату, хоча в селі була ще протестантська громада. Мама моя не заперечувала проти моїх релігійних уподобань і підтримала мій вибір, і я щасливий від цього, адже православна Церква  бере свій початок від апостолів. У ній є певні нашарування, але вона зберегла віру апостолів неушкодженою.

Мене, крім того, приваблював сам храм – своєю давниною, іконами 18-го століття, книгами церковнослов'янською мовою. Пізніше я знаходив там записи 1940-50 років, зошити з поминанням людей, старовинні книги. Тобто, я побачив відбиток поколінь за більш ніж два століття і почав цікавитись історією свого храму та його священнослужителів, розпитував про це односельців старшого  покоління.

Моє село досить патріотичне. Усі богослужіння з 1958 року проводились українською мовою. Мені невідомо, чому тоді на це не звертали уваги радянські спецслужби, але так було. Навіть на барабані (барабан – горішня конструктивна частина будівлі, циліндрична або багатокутна у плані, що підтримує купол – прим. автора) під куполом церкви була молитва "Отче наш" українською мовою. Наприкінці мого навчання в школі в село приїхав із родиною молодий священик, який розпочав досить активну діяльність, що привернуло до церкви молодші покоління.

"СЕМІНАРІЯ ЧИМОСЬ ПОДІБНА ДО ВІЙСЬКОВОГО УЧИЛИЩА"

Одного разу я поїхав на фестиваль церковних дзвонів у Луцьк, де познайомився з семінаристом. Я з ним поспілкувався, придивлявся до нього, побачив, що семінаристи – нормальні люди, дуже цікаві. І це, скоріш за все, стало для мене поштовхом для прийняття рішення, бо я не знаю, чи наважився б я інакше вступити до духовної семінарії. До слова, вперше про духовну семінарію я почув у 1990-х роках на уроці історії – вчитель нам розповів, що відродилась Волинська духовна семінарія, яка була закрита в радянські часи. Згодом я і вступив до неї в 1995 році, одразу після закінчення 11 класу.

Ви на той час вже мали уявлення про свій майбутній життєвий шлях? Що вивчитесь, станете священиком, якісь ще подробиці майбутнього життя уявляли?

Ну, звичайно, я бачив себе майбутнім священиком, адже семінарія – це навчальний заклад, який готує тільки священнослужителів. Це заклад закритого типу, чимось подібний за режимом до військового училища: все розписано, вихід у місто тільки з дозволу, ти повністю під наглядом, ввечері – самопідготовка, ранкова й вечірня  молитви. Усе було дуже серйозно, незвично на початку, але для мене дуже цікаво.

Навчання тривало чотири роки. Дуже складні умови були, за навчання треба було платити, бо семінарія існувала виключно на самофінансуванні, і це, скажу чесно, були для нас, студентів, голодні роки. Приміщення більш нагадувало нетрі – без ремонту, погано опалювалось, ми жили по багато людей у кімнатах. Але там була особлива атмосфера, вона запам'яталась на все життя, як і друзі, що залишились на все життя. Мені навіть зараз семінарія іноді сниться...

Ми мали гарних вчителів, вони були для нас духівниками, наставниками. Звичайно, що було серед хлопців чимало й негативних прикладів – не треба думати, що всі, хто вступає до духовних закладів, є "янголи во плоті". В семінарії були хлопці, що потрапили туди випадково, за волею батьків. Звісно, що їм було нецікаво. Була ще категорія, які вступали до закладу, щоб отримати відстрочку від служби в армії – до 25 років. Якщо не став священиком – йшов на службу після закінчення семінарії, якщо ставав – звільнявся від служби.

"ТЕМА ДИПЛОМУ — ЯК РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ ВИКОРИСТОВУЄ ЦЕРКВУ В ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЯХ. ІЗ ТИХ ПІР НІЧОГО НЕ ЗМІНИЛОСЯ"

На останніх курсах семінарії я прийняв рішення їхати до Києва та вступити до духовної академії, щоб здобути вищий ступінь духовної освіти. Це зараз вже духовна освіта реформувалася і відповідає стандартам світської освіти – ступінь бакалавра, магістрат, аспірантура. Тоді, коли я навчався, система духовної освіти була такою, як до революції. Якщо ти добре вчився, то після третього курсу можна було писати дипломну роботу, а можна було писати кандидатську дисертацію та здобувати вчений ступінь, із яким, по суті, ти можеш викладати в духовних закладах.

Мені страшенно подобались лекції моїх вчителів. Наприклад, тодішнього ректора Академії, митрополита Даниїла (Чокалюка). Він свого часу навчався в Греції, володів грецької мовою, і ми на його уроках історії древньої церкви вчили більше грецьких слів, ніж на уроках грецької мови. І він, будучи ректором, ніколи не запізнювався на уроки, мене це просто вражало, наскільки він, будучи ректором (а це адміністративна посада), завжди знаходив час проводити лекції. Мені це було складно, коли я був секретарем вченої ради – не пропустити десь лекцію з поважної причини. Моїм вчителем історії та моїм науковим керівником при написанні дисертації була Ірина Миколаївна Преловська, зараз вона має вчений ступінь, доктор історичних наук.

На яку тему писали роботу? Хто визначав тему?

Якщо дозволяв рівень знань, ми подавали заявку на Вчену раду. Тема моєї роботи була церковно-історична, тому що я був зацікавлений предметом, який викладала мій науковий керівник. Тема зобов'язувала працювати з архівними документами, тобто першоджерелами, які збереглись якимсь дивом – частина справ Святійшого Синоду (орган керування церквою з 1721 до 1917 року, керівний орган Російської Церкви). Ці документи опинились у Києві, в Інституті рукописів Національної бібліотеки імені Вернадського. Тема була цікава, мова йшла про реалізацію Російською Імперією своїх геополітичних планів і використання у тому Церкви. Вона актуальна й досі. Фактично, і сьогодні це триває, світська влада РФ й надалі продовжує використовувати Церкву як інструмент геополітичного впливу – не тільки в Україні, а і в Європі.

Коли ви це писали, чи розуміли тоді, який вплив на нашу державу вчиняла і вчиняє Російська церква?

Так, я вже тоді розумів, яку роль виконує Російська церква в Україні, як впливає на свідомість українців, русифікуючи їх та допомагаючи фальсифікувати історію. Архівні документи – листи послів – дали мені підтвердження цієї думки. Взагалі, моя дисертація називалась "Зовнішня діяльність російського Святійшого Синоду наприкінці 19-го – початку 20-го століття".

Чи вас це вразило тоді?

Без сумніву, але ще більше вражало те, що за цими документами стояли реальні люди, реальні ідеї, реальні плани. Наприклад, план визволення Константинополя – відібрати його в Туреччини і створити там, скажімо так, якщо спростити, православне царство, тільки вже на чолі з російським керівником.

Мені це якось дуже нагадує те, що ми спостерігаємо зараз – заклики на кшталт "Врятуємо російський світ". Тобто, це не зараз придумано?

Абсолютно вірно. Як і лозунги, наприклад, "Москва – третій Рим". Ця теорія вигадана давно. Час і обставини тоді спонукали Російську імперію до дій. Бо Візантія зникла, як держава, і патріархати, що були в межах Візантії – а це, крім Константинопольського, Олександрійський (територія Африки), Антіохійський (це Сирія, де зараз війна йде),  Єрусалимський патріархат – опинились у тяжкому становищі, як і Церква Балканського півострова. Вони перебували в мусульманській державі, у ворожому оточенні, тож їм була потрібна підтримка. І вони звернули свій погляд до Російської імперії. Тому Росія себе так і почувала, і цей істеблішмент імперії того часу почував себе ніби Третім Римом, який має визволити православний світ. Хоча теорія "третього Риму" трактувалась її творцем зовсім по-іншому.

Петро І, фактично, зруйнував структуру Церкви, підпорядкувавши її державі. Він поставив на чолі Церкви чиновника, а потім Церква взагалі стала міністерством державного апарату. У той же час вона не втрачала свого значення, як Церква – там молились, звершували таїнства.

Балканські держави – Болгарія, Сербія – були під гнітом мусульман із одного боку, з іншого – вони боролись за свою незалежність від Константинополя. Так, як ми сьогодні боремось за церковну незалежність від Москви. Коли Сербія, Болгарія, Румунія вийшли зі складу Османської імперії, вони прагнули здобути самостійну церкву, і Російська імперія їм допомагала, бо сама прагнула впливати на них. Сьогодні Російська церква не хоче нас відпустити.

Події останніх років багато чого змінили в нашій країні. І державна влада нарешті збагнула, що не може бути агент іноземного впливу таким потужним і не може отримувати всебічну підтримку. Дійшло до того, що анексований Крим, на Донбасі війна. Якби просто підтримували Московський патріархат – нехай, підтримуєте – так вже на заважайте. Але вони заважали розвитку Київського патріархату, особливо на сході України та в Криму. Якби цього не було, Росія не змогла би розв'язати війну.  Сьогодні те, що в Україні має бути Помісна церква,  розуміє держава і значна частина суспільства, переважна більшість православних людей і навіть ті, хто не відносить себе до будь-якої релігії.

Ми знаємо, що Президент і Верховна Рада звернулися з цією ініціативою до Вселенського Патріарха. Ми очікуємо Томос від Вселенського Патріарха, яким буде визнано факт існування в Україні помісної церкви. Сьогодні в світі існує 14 помісних (автокефальних) церков. У цьому списку, щоб ми всі розуміли, немає Української церкви. Російська існує, з нею всі спілкуються. Тому, якщо Бог благословить цю справу, в цьому диптиху з'явиться ще одна церква, яка буде визнана – Українська.

Так само в питання об'єднання Української автокефальної церкви (УАПЦ) та Київського патріархату постійно втручалася Росія, буквально на завершальних етапах, щоб не дати нам об'єднатися. Якщо питання Томосу буде вирішено - Синодом Константинопольського патріархату буде прийняте рішення цей Томос надати, безперечно, що перед самим актом проголошення має відбутися Собор – єпископат УАПЦ та єпископат Київського патріархату мають об'єднатися і створити єдину структуру, якій буде вручений цей Томос. 7 липня має розпочати свою роботу Синод, тобто 9 липня ми будемо розуміти – чи вдалося Москві заблокувати цей процес. Але сподіваюся, що буде створена єдина помісна церква, яка буде дбати про свій народ та інтереси своєї держави. Не кажучи вже про те, що вона буде виконувати свою основну місію – приводити людей до Бога.

Зараз із Москви йдуть посили – мовляв, держава втручається в церковні справи. Але це не так. Вплив на церковні справи – це втручання у внутрішні рішення Церкви: кого призначити священиком чи єпископом, як вирішувати якісь адміністративні питання всередині Церкви. А сприяння утворенню помісної церкви – це завдання держави, бо без неї ми не зможемо цього зробити. Бо за Російською церквою стоїть Російська держава. І вона припиняє будь-які намагання українців мати свою незалежну церкву – ще з давніх часів, починаючи від Святого князя Ярослава Мудрого. Це треба досліджувати і говорити про це, щоб не втратити розуміння всіх таких процесів.

Чи публікували ви тоді роботу?

Тоді я не публікував її, бо вона досить недосконала, але я хотів би відновити, вдосконалити та опублікувати. Як і всі дисертації, вона десь лягла в архів, примірники розійшлись, як треба було, і тим скінчилось.

"ДЛЯ ДЕРЖАВИ ЗА ОСВІТОЮ Я БУВ ЛИШЕ ВИПУСКНИКОМ ШКОЛИ, ХОЧА САМ ВИКЛАДАВ"

Справа в тому, що  тільки відносно недавно почався цей процес і богослов'я введено як наукова дисципліна, а коли я вчився, наша освіта ще була не визнана. Тому ми просто публікували статті в церковних журналах.

Тобто, для держави за освітою довгий час вважалося, що я тільки закінчив школу. Мій диплом нарешті нострифікований на початку 2018 року. Також тепер маю підтверджений науковий ступінь – кандидат богословських наук, зараз це доктор філософії.

Я хотів би оприлюднити цю роботу, бо там багато цікавих моментів, які дають відповіді на питання сьогодення, в тому числі – чому Росія себе так поводить. Наприклад, вважається, що Малоросія була "змонтована" на початку 19-го століття, і зараз багато хто не розуміє іншого, бо їх так вчили в школі – так писали підручники до революції, так писали підручники після революції. Важливо, щоби люди знали правду.

Сподіваюся, так і буде, бо тема досить гостра. Але ж давайте повернемось до вашої особистої історії. Захистивши кандидатську, що стали робити?

Захистивши дисертацію, я закінчив Академію і став ченцем Михайлівського золотоверхого монастиря. Мені Вчена Рада запропонувала місце викладача – точніше, благословили, бо для ченця немає поняття "запропонували". Мені потрібно було викладати предмет, який я страшенно не любив — замість викладача, що звільнився. Навіть єдина "трійка", яку я отримав на екзамені за весь час свого навчання, була саме з цього предмету. Він називався "Ісагогика Старого Завіту", тобто, вступ до вивчення Старого Завіту, загальний предмет – як ці книги писались, як тлумачились, перекладались тощо. Це зараз усі матеріали є в інтернеті, а тоді мені доводилося бігати до бібліотеки, щоб щось цікаве виписати та приготувати для студентів.

Потім мені дали додаткове навантаження – я став секретарем Вченої Ради, мені треба було складати графіки, розклади лекцій, потім додали ще два предмети. Я дуже старався, робив це з задоволенням, але неякісно, бо просто фізично не встигав. Але я розумію тільки зараз: я міг би робити це по-іншому.

Одного разу мій нинішній колега, єпископ Євстратій Зоря — тоді він ще був ієромонахом — попросив мене замінити його на лекції для Молодіжного братства. Це була молодь із різних навчальних закладів, вони раз на тиждень збирались в Академії, спілкувалися, пили чай, і їм священики читали лекції. Пізніше так створилося "Братство Бориса і Гліба".

Тоді, десь на початку листопада, я прийшов до молоді прочитати лекцію – щось про Біблію. Так, до речі, познайомився з багатьма активними людьми, з якими ми спілкуємося до теперішнього часу.

Мені дуже сподобалося це спілкування з молоддю, так що я час від часу ходив до них читати лекції. Ми настільки всі здружились, що зрештою це вилилось у великі проекти. Ми почали робити молодіжні табори, було створене Синодальне управління у справах молоді, свого роду міністерство церковне, і я почав займатись молодіжною роботою. Я сам не дуже багато тоді розумівся на цій роботі, але в мене створилася потужна команда: Ірина Кочубеєва, Олена Киф'як, Володимир Вакін (який згодом став ректором Волинської семінарії), Наталія Гранчак. До речі, вже будучи єпископом, я ще певний час очолював це молодіжне управління.

Дуже складно було працювати в Полтаві, коли управління знаходиться в Києві. Тоді до Полтави приїхала заступник голови Синодального управління у справах молоді Наталія Гранчак, вона дуже допомагала мені в роботі з молоддю та в організації заходів і напрямків діяльності.

"ЗАВДЯКИ НАШИМ МОЛОДІЖНИМ ТАБОРАМ СТВОРИЛОСЯ ПОНАД 40 МІЦНИХ РОДИН"

Проведення православних молодіжних таборів — то був абсолютно новий досвід, тому що на теренах пострадянського простору тоді ніхто з православної церкви такого не робив. Радянська влада поставила Церкві свого часу досить жорсткі умови: батюшка міг проповідувати тільки в церкві проповідь (і то хтось у натовпі слухав і, якщо щось не так, одразу доповідали, куди слід); щоби призначити священика, був потрібен дозвіл КДБ. Тобто, контроль був тотальний, за межі церковної огорожі священик не виходив. І коли настала релігійна свобода, нам треба було щось робити, ми почали вивчати досвід – протестантських церков, радянських піонерів, пластунів, і сформували свій рух.

Чи можна сказати, що ви були у витоків цього молодіжного руху?

Я не хочу приписувати собі заслуги команди, ми це робили разом, але, по суті, так десь воно і є. Тоді це було складно, бо не було навіть розуміння з боку єпископів, і священики інколи не розуміли – що за табори ми придумали.

Молодь нас підтримувала, Патріарх був на нашому боці, нас благословив. Ми все, звісно, робили з його благословення, тим більше, що було багато організаційних питань, які потребували фінансування – наприклад, хоча б ті ж намети привезти, посуд тощо. Завдяки цим таборам створилося більше 40 родин – міцних, надійних, здорових родин. Атмосфера була не суворо церковна, але дуже духовна і патріотична. Люди розмовляли різними мовами (маю на увазі російську й українську), але разом співали повстанських пісень, була взаємоповага один до одного, підтримка. Це була така модель християнського суспільства. Ця молодь молилась разом, приїжджали люди різні, не тільки церковні. І не було взагалі проблем зі спілкуванням. Згадую ці роки, як найкращі.

Чи мали ви в Академії патріотичне виховання?

Абсолютно так. Слава Богу, що я потрапив до храму Київського патріархату і вступив до семінарії саме Київського патріархату. Тому що тоді в Луцьку було дві семінарії – Московського та Київського патріархату. Так само і в Києві, в Михайлівському соборі є академія Київського патріархату, а в Києво-Печерській лаврі діє духовна академія Московського патріархату.

Однозначно, було патріотичне виховання. Ще була справа в тому, що літературу нам передавали діаспори США та Канади – ті люди, які емігрували, коли до України прийшла радянська влада, у 1940-ві роки, вони на американському континенті створили Українську Церкву. Там люди розвивались, писали наукові праці. Пам'ятаю, на мене великий вплив справили праці Івана Огієнка та митрополита Іларіона. Вони легко читались – як горішки лускати – за вечір можна прочитати цілу наукову працю. І вони всі дуже патріотичні. Тому в семінарії я "відшліфував" свій патріотизм, який посіяла в мені бабуся – та людина, що перша почала мені розповідати справжню історію України. Історію без міфів радянської влади, на яких я виховувався, як і кожна радянська дитина, історію Української повстанської армії.

"Я НЕ ВІРИВ, ЩО ДІЙДЕ ДО ВІЙНИ З РОСІЄЮ"

Чи усвідомлювали, навчаючись в Академії, працюючи з документами по Синоду, ту загрозу для України, яку несе наш північний сусід?

Щодо війни з Росією ми тоді ще не усвідомлювали, хоча я пригадую спілкування з одним своїм товаришем, із яким я вчився в духовній академії, він мені ще тоді казав, що морально готуємося до війни з Росією. Я казав "та ну, яка там війна, зараз такі сучасні технології", тобто, я це не сприймав так, хоча бачення дій Росії – як вона нас захоплює і не дає нам розвиватись, не хоче, щоб Україна, як держава, існувала – це бачення було. Ми бачили на історичних прикладах, аналізували її дії, проводили аналогії, але я не вірив, що це дійде до збройного конфлікту. Мені здавалося, що все буде лише в політичній площині.

Чи відчувався тиск Московського патріархату на Київський тоді, і як ви це відчуваєте зараз?

Так, він був постійно і тоді. І не просто тиск Московського патріархату, а влади. Він 20 років спирався на владу, і влада тиснула, а він підштовхував ці дії. Влада, щоби ви знали, перші 20 років Незалежності підтримувала тільки Московський патріархат в Україні. Як Київський патріархат існує – це просто диво Боже, по-іншому й не назвеш. Тому що він починався з двох людей – митрополита Філарета і митрополита Якова, який, до слова, мене висвячував у священики. Із двох єпископів почалась Церква, яка має на сьогодні 45 єпископів, тисячі парафій і 15-мільйонну підтримку суспільства, на сьогодні, мабуть, ще й більшу.

Але я, будучи студентом семінарії, а потім і академії, цього тиску не відчував. Ми, студенти, тоді були захищені – як рибки в акваріумі – від того тиску, який відчував Патріарх, єпископи, ректор Академії, священики на місцях. Вони, як на лінії фронту, приймали все на себе, а нас берегли – ми були як в тилу, захищені.

"КОЛИ ПЕРЕТИНАЛИСЯ ІНТЕРЕСИ, СВЯЩЕНИКИ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ НЕ ЦЕРЕМОНИЛИСЬ ЩОДО СВОЇХ "ХРИСТИЯНСЬКИХ" ПРИНЦИПІВ"

Я справжній тиск відчув, коли мене призначили до Полтави дванадцять років тому. Коли я сам вийшов вже на цю "лінію фронту", я сам відчув, що значить боротись за Українську церкву.

На Полтавщині раніше Московський патріархат також відчував свою силу і могутність та серйозну підтримку влади. Якщо якийсь підприємець надавав підтримку церкві Київського патріархату і це ставало відомо владі (маю на увазі обласну), це несло йому проблеми. Як мінімум, проводили профілактичні бесіди. Священикам же навіть вже за моєї каденції всякого випало на життєвому шляху – коли перетиналися інтереси, священики Московського патріархату не церемонились щодо своїх "християнських" принципів. Були й погрози, і все на світі, хоча фізичних дій не було. Ну, для прикладу, в селі Гора під Полтавою руйнували і викидали хрест. Я не скажу, що це сам священик робив, але це люди, які виступали проти української церкви. Неодноразово вибивали там вікна в пристосованому приміщенні (там храм у вагончику), в Миргороді так само ламали хрест. У мене є навіть фотографії з відбитком ноги людини, яка ламала хрест, установлений на місці будівництва храму. Зараз, слава Богу, в Миргороді місцева влада пішла нам назустріч, виділена ділянка (яка підтоплюється, але вже хоч яка є), створюється проект. За попереднього міського голови навіть мова не йшла про храм Київського Патріархату.

У самій Полтаві, на щастя, міський голова утримував нейтральну позицію, навіть виділили земельну ділянку під будівництво храму. Зараз легше, звісно, стало, нас міська влада якщо не підтримує, то вже точно не заважає.

Але проблеми, звісно, є. Наприклад, у Котелевському районі досі немає жодної парафії Київського патріархату. І коли тепер там з'явився священик, з'явилася громада, то безперечно, з боку священиків Московського патріархату почалася протидія. Причому, не дуже чесна – в Котельві запустили чутки, що нібито я хочу силою захопити один із їх храмів. Це налаштувало місцевих жителів проти. Хоча насправді створена релігійна громада, яка хоче бути в Київському патріархаті, а не в Московському, вони мають на це абсолютне право. Та й ми навіть юридично не можемо претендувати на храм будь-якої конфесії – це їх власність. Ми зараз шукаємо земельну ділянку, де побудуємо власний храм для релігійної громади.

Як так сталося, що ви тоді потрапили саме до Полтави?

Коли я почав займатися молодіжною роботою, мене помітили. Я не знаю, як насправді це все відбувалось, бо я на той час вже був ченцем, і я собі не належав, я належав церкві. Мене з викладача Академії призначили секретарем Патріарха, і я вже тоді розумів, що мене готують на вищу адміністративну посаду в церкві, єпископський сан. Одна з вагомих частин діяльності єпископа – саме адміністративна. Коли ти вже став секретарем Патріарха, ти вже вчишся життю Церкви безпосередньо – прийом людей, довідки, консультації, листування, офіційні заходи, конфліктні ситуації.

Справа в тому, що я навіть не народився як секретар – я лише вісім місяців побув при Патріархові. І тоді мене викликали на Синод (керівний орган церкві, який не залежить від держави – суто внутрішній орган) і повідомили, що Синод вирішив висвятити мене в єпископи на Полтавську кафедру. Я мляво спробував відмовитись, бо до кінця не розумів, що таке єпископство. Але я бачив митрополита Якова, бачив життя ректора, я розумів, що богослужіння, коли єпископ на службі стоїть такий красивий, його облачають, все дуже урочисто, спілкування з Богом під час служби – це тільки одна маленька частинка життя єпископа. А побачивши життя Патріарха, коли його робочий день починається ще до дев'ятої години, а закінчується інколи після десятої вечора – і це постійно люди, які приходять з проблемами, коли постійно треба вирішувати конфлікти, я усвідомив, що це таке, що для цього треба бути дуже серйозно підготовленим.

Але, в той же час, я розумів, що я – чернець, і казати "хочу-не хочу" я вже не можу. Треба – значить, треба.  І то, я до кінця не розумів, що на мене чекає. І так 12 листопада 2006 року у Володимирському соборі під час богослужіння мене висвятили на єпископа Полтавського і Кременчуцького. Взагалі, єпископів висвячують на конкретну єпископську кафедру з тим, що він має прожити в тому місті все своє життя.

"ЗАМІСТЬ КАФЕДРАЛЬНОГО СОБОРУ В ПОЛТАВІ СТОЯЛА ЛИШЕ КОРОБКА"

Чи був на той час єпископ у Полтаві?

Він був до 2004 року, а потім два роки нікого не було – його перевели на іншу кафедру, сильнішу, де була велика потреба. І мене висвятили - молодого-зеленого.

У Полтаві на той час було все дуже складно, мабуть?

Мій попередник, митрополит Євсевій, був старець, йому тоді було 74 роки, він був навіть старший за Патріарха за віком. І він своїм авторитетом зміг підняти авторитет Церкви, укріпити її. Тому, звичайно, тут не було порожнє місце. Була єпархія, 60 священиків. Не було кафедрального собору – стояла коробка, тільки всередині були поштукатурені стіни, був дах і плити перекриття. Тут був секретар єпархії, старший священик, отець Микола Храпач, а церквою безпосередньо керував Патріарх. Усі рішення приймалися в Києві, але це було дуже складно, тому що тут має бути на місці єпископ.

Хто зараз приймає рішення про діяльність єпархії? Ви керуєтесь настановами Патріарха?

У мене є певне коло повноважень, на території Полтавської області я повноправний керівник Церкви. Я приймаю рішення щодо призначення священиків тощо. Стосовно тих рішень, які мені складно прийняти, я раджусь зі Святійшим Патріархом, зі своїми колегами. Інколи роблю помилки, інколи рішення правильні. Із досвідом уже починаєш розуміти. Подекуди не завжди мій колега з іншого регіону може дати вірну пораду, адже в кожній області свої певні особливості.

Як вас зустріла Полтава?

Зустріла гарно, привітно. Мені показали місто. Це був другий мій візит до Полтави. Я сюди приїздив до того на кілька років раніше – відвідував свого товариша. Парафіяни старшого віку прийняли мене як дитину, про яку треба піклуватись. Узагалі-то, Церква Київського Патріархату досить молода, тож люди звикли до молодих священиків. Звичайно, що було певне неприйняття з боку старших священиків, але все це пережилось. Я зробив багато помилок – зараз, після стількох років роботи я це розумію, і нині би такого не зробив, але назад вже, на жаль, не повернеш, залишається тільки каятись, примирятись, налагоджувати.

Я би сказав, що бути керівником – це не моє, але я роблю так, як можу, слава Богу. І вчуся на власних помилках, набуваю власного досвіду. Як каже Святійший Патріарх, "молодість – це така вада, яка дуже швидко минає".

А як ви сприйняли Полтаву?

Перше, що скинулось в очі – мене збентежили назви вулиць у Полтаві: Фрунзе, Леніна, Лібкнехта… На той час навіть у Києві таких вулиць було дуже мало, я не кажу вже про Луцьк. Тобто, декомунізація там пройшла набагато раніше. А потім я звик, як і всі полтавці, ходити вулицею Леніна чи їздити вулицею Фрунзе. Але, безперечно, я дуже вітаю декомунізацію – треба позбуватись радянщини і тих міфічних, абсолютно вигаданих героїв, і вшанувати людей, які дійсно заслуговують на нашу повагу.

Насправді Полтава вже стала для мене рідним містом, рідною областю – я не знаю вже населених пунктів на Волині так, як я знаю зараз Полтавщину. Я проїхав її всю, вздовж і впоперек – це мій обов'язок, тому що громади наші є всюди.

Що вам найбільше запам'яталося за роки служіння в Полтаві?

Дуже багато подій відбулось за цей час. Одинадцять років промайнули дуже швидко. Мабуть, найбільше, що можу зараз згадати, це події, які відбувались із початком російської окупації Криму та війни на Донбасі. Переживання за долю держави, вболівання за воїнів, поховання загиблих героїв. Це поки що дуже свіжі і дуже сильні спогади.

"ПО ДОРОЗІ ДО КРИМУ НАС ПОПЕРЕДЖАЛИ, ЩО ДЕСЬ ЧАТУЄ ЧЕЧЕНСЬКИЙ БАТАЛЬЙОН"

Розкажіть, будь ласка, як для вас почались події 2014 року?

Передувало їм те, що не було вже сил сидіти перед телевізором і дивитись, як все розгортається, прийшло розуміння, що треба щось робити – те, що можеш, щоби зарадити цій ситуації. Мені тоді (це було, здається, 6 березня, напередодні Шевченківських днів) зателефонував священик із Лохвиці, його син служив у береговій охороні в Перевальному, і було велике хвилювання за його долю. Так зародилася думка допомогти, і ввечері того ж дня ми, не будучи дуже й зібраними, знайшли автівку й вирушили в дорогу. Разом із тим священиком і ще двома з Полтави ми виїхали мікроавтобусом до Криму. Ми прагнули побачити все на власні очі й чимось зарадити.

В основному, ми їхали до єпископа Сімферопольського Климента з метою його підтримати, але також із метою відвідати Перевальне. Тоді владика Климент був активним учасником громадських акцій на підтримку України, але ми не розуміли, що сила, яка прийшла, була така непереборна, що ні на які громадські акції ніхто зважати не буде. Коротше кажучи, ми самі не розуміли, що ми там будемо робити, але вирушили. По мірі наближення до Криму сама дорога ставала все безлюднішою, причому в обидва боки, атмосфера напруження відчувалась просто в повітрі. Сам владика телефоном нас попереджав, що десь по дорозі стоїть чеченський батальйон "Восток", щоб ми були обережні. Слава Богу, все було безперешкодно, нас пропустив уже їхній блокпост, окупаційний. До речі, вони, коли побачили, що ми священики (ми вдягнули відповідне вбрання), дуже добре до нас поставилися, навіть хтось із них взяв благословення священика. Оглянули автомобіль і пропустили нас до Криму.

У Севастополі ми брали участь у Шевченківських днях, відслужили панахиду. Я тоді переживав, що ми засвітились в усіх проукраїнських акціях, але, на щастя, всі священики, з якими я їхав, безперешкодно повернулись на континент. Я залишився, і ми пізніше з владикою Климентом повернулись до Києва. Навіть відвідали ще Севастополь – їхали в маршрутному автобусі, в світському одязі, розмовляли російською мовою. Це було ніби в якомусь шпигунському фільмі: прекрасна погода, зелена трава, квітнуть абрикоси, а ти бачиш, що навкруги багато людей у військовому, заїжджають військові автомобілі, йде окупація. Насправді, ми цих військових не боялись, бо розуміли, що без наказу вони не будуть стріляти.

Перед кожною військовою частиною стояв натовп людей у цивільному, на вигляд більшість із них були схожі на безхатченків, але ними чітко керували якісь люди в цивільному – як рухатись, кого пускати чи не пускати. При військовій частині в Перевальному був храм Київського Патріархату, та владику Климента туди не пустили. Але найбільш моторошно було в Феодосії, коли ми вирішили передати невеличку передачу з продуктами солдатам – морським піхотинцям. Ця військова частина була повністю оточена російськими військовими, влаштовані кулеметні гнізда, стояла військова техніка, було кільце російських військовослужбовців – "зелених чоловічків", була блокада, біля воріт військової частини – гурт таких людей, як я вже казав. І коли ми сказали, що ми йдемо до українських військових, нас там ледь не розтерзали.

Слід віддати належне кримським татарам – ми були свідками, як вони повз ці натовпи провозили харчі, просто група кремезних чоловіків прорвалася крізь натовп і передала продукти. Нас тоді туди не пустили, і ми змушені були йти звідти, озираючись. У Перевальному було те ж саме, хоча там було легше пройти до наших військовослужбовців. Тоді ж після подій у Криму Наталія Гранчак почала збирати допомогу для військових. Ми збирали гроші й передавали для наших морських піхотинців – на картку одного з їхніх командирів. Я дуже був радий, що він разом зі своїми військовими виїхав, а не залишився там і не став зрадником. Хлопці тоді просили наколінники та налокітники, тому що вони там охороняли все майже з голими руками – не давали їм зброю, щоб не спровокувати бойових дій. Тому чергували там буквально з бильцями від ліжок.

Пізніше до нас звернулася полтавська молода активістка Олександра Сиротенко та запропонувала об'єднати зусилля з допомоги українським військовим.

"У ПОЛТАВІ БАГАТО НЕБАЙДУЖИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ДОПОМАГАЮТЬ ВІЙСЬКОВИМ"

Коли й кому в голову прийшла ідея про створення волонтерської організації? 

Як такого, створення не було. Просто до нас почали долучатися все більше людей. Прийшла Наталія Чепела та журналістка Наталія Святцева. Тоді ж у мережі Наталія Гранчак розгорнула серйозну інформаційну роботу. Фактично, фейсбук тоді відігравав роль комунікації – отримували інформацію з Криму, спілкувались, щось організовували. І настав момент, коли було потрібно якось назвати нашу спільноту. Тоді хтось запропонував "Полтавський диванний батальйон", бо ми все ж таки більше сидимо на диванах та уболіваємо. Але Наталія Святцева тоді опротестувала цю назву, і запропонувала змінити лише одне слово, і вийшло так, як ви знаєте й донині – "Полтавський батальйон небайдужих". Тоді створили сторінку з такою назвою, і почалась діяльність. Про роботу "Батальйону небайдужих" вже багато всього сказано. Полтава себе дуже добре проявила в цих подіях, у нас дуже багато небайдужих людей, які до сьогодні беруть участь в благодійних заходах. Люди несли речі, везли продукти – звичайні люди, яких я не знаю особисто – передавали все, що могли.

Якщо перші роки війни українські армійці не мали практично нічого, на Схід везли навіть елементарне – одяг, їжу, ліки, то нині ситуація, на щастя, змінилася в кращий бік. Над чим зараз працює "Полтавський батальйон небайдужих"?

Ми працюємо, як і працювали. Звичайно, не так часто їздимо на Схід – це вже конкретні замовлення від конкретних бійців на конкретні речі. Також продовжуємо допомагати пораненим воїнам із лікуванням і реабілітацією. Розпочався сезон літнього табору відпочинку "Джерело", маємо ще деякі соціальні проекти.

Також ми взяли під опіку дитячу студію "Разом" – це дуже талановиті гарні діти. Хочу наголосити, що ми не ставимо до дітей ніяких релігійних умов – це можуть бути християни, мусульмани, атеїсти – це не має значення. І продовжуємо наш просвітницький проект "Бесіди при свічках", куди запрошуємо як спікерів цікавих людей, серед них і капелани, учасники бойових дій, вчені, науковці, громадські діячі. Приємно, що він користується популярністю – на зустрічі сходиться багато людей.

Парафіяни, які ходять до церкви багато років, кажуть, що за вашої каденції все змінилося – більше людей навернулись до церкви, більш урочисті служби. Особливо, в останні  роки.

Слава Богу. Але я в цьому бачу тільки Божу руку і Його діяльність. Звичайно, що не без моєї участі та участі багатьох людей, які сьогодні працюють для Церкви, підтримують її діяльність.

Що було найскладнішим? У перші роки і зараз?

Найскладнішим для мене було і залишається до цих пір – самоорганізація і самозміна: змінити себе на краще – це дуже складно. Я над собою неустанно працюю.

"МОЖУ ВІДВІДАТИ КАФЕ, АЛЕ ФУТБОЛ І ШОУНЕПРИПУСТИМО"

Більшість людей мають робочий час і неробочий. Чи маєте вільний час, дозвілля?

Дозвілля, як такого, немає. Маю вільний час, який витрачаю для того, щоб читати книги або займатись науковими дослідженнями. Я ранком і ввечері гуляю на свіжому повітрі – перед початком і після закінчення робочого дня. Тобто, намагаюся рухатись, бо специфіка роботи більш передбачає довге сидіння – в кабінеті, в автомобілі, або стоїш на службі, але це все одно дуже мало рухів.

Як часто, до слова, дозволяєте собі відпочинок? Чи маєте відпустку?

Було таке, що я їздив за кордон – до друзів, із якими познайомився на ґрунті волонтерства. Жив у них вдома, мене чудово приймали. До Туреччини їздив – там теж знайомі волонтери живуть. Дуже цікаво, до речі. Туреччина – це колишня Візантія. Відвідав там місце Святителя Миколая, ще раз перечитав Євангеліє, в мене був на це час, прочитав ще одну книгу, яка мене цікавила.

Відпустки, як такої, я не маю. Як бачу, що є вільна хвилина і я можу вирватися, прошу благословення в Святійшого Патріарха і кудись їду. Краще за кордон, бо тоді ти відірваний від турбот, ти вимикаєш телефон – спершу шокований тим, що не маєш зв'язку. А потім ти відсипаєшся, читаєш книжки. В Берліні, у Діни Кузьміної лежить книжка Євгенії Гінзбург "Крутий маршрут" – спогади про жахливі сталінські табори. Я цю книжку два роки поспіль читаю, коли перебуваю в Берліні. Ну і, звичайно, в подорожах ти бачиш світ, спілкуєшся з людьми – це те, що приносить радість.

Сан накладає якісь обмеження на поведінку? Чи відвідуєте спортивні змагання – на кшталт футбольних матчів?

На футбольні матчі не ходжу – це неприпустимо. Саме поняття "уболівати"...

Уявляєте мене на трибунах — і щоб я кричав, наприклад "Гол!" або навіть "Та куди ти б'єш?!", чи щось подібне? Спортом я займався в студентські роки. Навіть грав у волейбол, у футбол – менше. Під час молодіжних таборів теж, до певного моменту, грав у волейбол. У цьому немає нічого страшного. Але що стосується уболівання, азарту, то, звичайно, що цього немає.

Як ви, наприклад, ходите в гості, в громадські місця?

Звичайно, що є певні обмеження. Інколи я відвідую якісь кафе, але коли я туди йду, я дуже часто ходжу в підряснику. В основному, це з якихось організаційних питань – наприклад, на візит Патріарха організувати святкову трапезу. І всі розуміють, що я йду туди як священик, у справах.

Але ж, Владико, це момент вашої роботи. Я не зовсім те маю на увазі. Цікаво, чи ходите ви, наприклад, кудись випити кави, в світському одязі?

Я можу собі дозволити це – я ж людина. Але, звичайно, що все в певних межах. Голосні вечірки та ресторани, алкоголь – то взагалі не обговорюється. Бо якщо хочеш голосно так гуляти – тоді знімай рясу та йди працювати кимось іншим, але не будь вже священиком. Це абсолютно несумісні речі.

А як святкуєте день народження? Як взагалі уявляєте свій найкращий день народження?

Я би не сказав, що я його "святкую". В цей день хочеться поїхати десь у тихе місце, де побути з самим собою і з Богом. Не в тому сенсі, що я нікого не хочу бачити в цей день. Можливо, прийдуть люди, привітають добрим словом – це буде найкраще. А головне, щоб ці слова були щирими – це, мабуть найважливіше.

Що дарять архієпископу? Які подарунки були для вас найдорожчими?

Було таке, що мені дарували гроші, на які я купляв собі книжки, які хотів. Були, звичайно, дуже цікаві подарунки – гарні книги, якісь речі. Ікони також дарують – були й достатньо коштовні. Були різні оригінальні подарунки – наприклад, поліцейська фуражка, чи камуфляж. Я вдячний. Ще мені одна хороша людина подарувала автівку. Не на день народження, але це був подарунок!

Це достатньо дорога автівка – BMW 2004 року. Багато хто знає цю інформацію і були свідками цієї події. Наприкінці 2009 року мені запропонували цей подарунок, а з 2010 року я є власником цієї автівки. З юридичної точки зору було простіше зробити цю операцію – одна фізична особа передала в дарунок іншій фізичні особі майно. Кілька років тому я хотів його продати, бо ця автівка дуже привертає увагу, звернувся в салон, але виявилося, що на сьогодні його максимальна вартість — дев'ять тисяч доларів. Цих коштів навряд чи вистачить, щоби придбати інший автомобіль. Щоб люди розуміли – священики не янголи, не літають. Автомобіль — це необхідний робочий інструмент, без якого я не можу виконувати свої обов'язки. Бо я є єпископом церкви і кілька разів на тиждень, а інколи щотижня, маю виїзди в різні райони області та за її межі. Я дуже вдячний товаришу, який віддав мені свій автомобіль – молюся за цю людину кожного дня.

Але це не єдиний автомобіль, що пов'язують із вами – біля собору часто бачать новенький електрокар, який теж у декого викликає питання.

Так, в нас є єпархіальний автомобіль. Був Suzuki, який вийшов з ладу, бо вичерпав свій ресурс і ми змушені були придбати інший засіб пересування. Обрали Volkswagen. Це майно організації – воно оформлене на Управління Полтавської єпархії. Придбали за кошти громади – і це було узгоджено з громадою, виплата відбувалася в кілька етапів. Це була моя ідея. Я особисто ходив у банк, у них була програма кредитування і я навіть хотів брати кредит. Але мені запропонували придбати автомобіль, який уже був у використанні. Він 2014 року, був битий та відреставрований, привезли його з-за кордону. Зараз його відремонтували і він їздить.

На одній зарядці може  проїхати сто кілометрів – він повністю електричний. За рік цим автомобілем ми наїздили вже 20 тисяч кілометрів. Коли я порахував, скільки би церква витратила на пальне, то можу сказати, що ми вже зекономили 60 тисяч гривень. Автівка їздить щодня – церковні справи, табір (а це Нові Санжари), по місту, у волонтерських справах. Тобто, щоденно ми витрачали великі кошти – щодня чек за пальне. Тому я дуже задоволений – думаю, ще рік, і автомобіль поверне свою вартість.

Якщо вже пішла мова про майно, то пролийте нарешті світло на це питання. Чи маєте особисте майно в Полтаві?

Людям цікаво, чи є в мене майно? Безперечно, є. Хоча юридично це моя власність, але я не ставлюся до нього, як до власного майна, бо воно служить інтересам церкви. Як фізична особа, я наразі є власником автомобіля і квартири. Квартира так само придбана була в 2013 році і, фактично, та сама людина допомогла мені і з автівкою, і з квартирою. Тут не задіяні ані церковні, ані інші кошти – це приватна ініціатива мого товариша, якого я безмежно поважаю. І пов'язано з тим, що до переїзду в Полтаву я не мав власного житла і жив на зйомних квартирах – їх використовували як службове житло, ми платили оренду.

"КОЛИ ТИ САМ НЕ ПОПОВНЮЄШ СВОЮ ДУШУ, ТО ЩО ЗМОЖЕШ ДАТИ ЛЮДЯМ?"

Маю ще кілька особистих питань. У чому полягає ваше особисте служіння Богу?

Особисте служіння Богу – безперечно, що, крім загальних служб, є внутрішнє життя з Богом. Це те, що має бути в кожного християнина. Це молитви – вранці, ввечері, це читання Святого Писання або святих отців, це вдосконалення, підготовка до проповіді. Бо людям маю щось донести, а коли ти не поповнюєш свій ресурс, то нічого тобі буде й дати. Тобто, все це вимагає певного часу, і зізнаюсь, що часу часто не вистачає. Як я вже казав, дозвілля як такого я не маю. Під час волонтерства були такі моменти, що я просто вимикався і спав майже добу. Якщо мені іноді вдасться виспатись добре – то й слава Богу. А якщо вдасться якусь книжку, хоч пару речень, прочитати, чи написати... Я намагаюсь ще й у конференціях участь брати, робити доповіді, щось писати. Якщо в мене трапляється така хвилинка, то я дуже щасливий. Це те, що мене цікавить.

Розкажіть докладніше про режим дня. Він взагалі, наскільки мені відомо, особливий – крім постів, навіть у межах доби є певні обмеження?

Узагалі, не треба ідеалізувати роботу священика. У нас так само багато клопотів. Коли ти живеш в монастирі, дуже легко витримувати режим дня – сам устав монастиря створює тобі умови жити за певним ритмом, і це прекрасно. Коли ти живеш в умовах світу, як от я живу, дотримуватись режиму дуже складно. Тому що твій робочий день може розпочатись о 5-й ранку, а скінчитись о 8-й вечора, а то й пізніше, і ти не маєш часу навіть деколи й правило молитовне все прочитати.

Їдеш отак в машині, і читаєш, готуєшся до літургії. Але щоб служити літургію, треба прочитати певну кількість молитов, молитись, і це потребує певного часу. Крім того, ти не можеш їсти чи пити перед літургією. Тобто, до опівночі все з'їсти і випити, що хотів, та заспокоїтись. Аж до обіду наступного дня, коли закінчиться літургія – десь по опівдні тільки можеш їсти. Насправді, це не так складно, під час посту дещо складніше. Але головне правило – міра і стриманість. Обов'язково маєш виділяти час на молитву та на духовне збагачення через читання творів святих отців.

А чи потрібен священику священик? Хто, якщо не секрет, ваш духівник?

Священику священик потрібен, тому що він, так само, як і мирянин, має сповідатись. Єдина перевага священика – що він не перед кожним богослужінням має це робити. Кожного разу, коли священик служить богослужіння, він причащається, але не перед кожним причастям має сповідатись. Тому, священики сповідаються – і так само я сповідаюсь, це завжди один і той же священик. Він – чернець Михайлівського золотоверхого монастиря. Ці сповіді відбуваються, коли я у справах буваю в Києві. Для мене був би дуже великий успіх, якщо б я мав духівника. На жаль, таких людей сьогодні дуже мало, і в мене такого немає.

Але мушу сказати, що я дуже змінив свої погляди і намагаюся міняти й своє життя, спілкуючись із нашим загальним духовним наставником, Преподобним Паїсієм Величковським. Тобто, читаючи його листи, його повчання, його життя. Дуже багато речей я, навіть навчаючись в духовних школах, не розумів. А спілкуючись через книги з нашим полтавським старцем, святим, я знайшов багато відповідей і змінив своє бачення багатьох речей. Бо він жив у дуже складний час, як і ми зараз маємо, коли не було авторитетів, духовних наставників. І він указав шлях, як треба жити і звідки черпати ці настанови, щоб вдосконалюватись духовно.

Як взагалі в священиків відбуваються сповіді?

По-різному. Інколи вони збираються і сповідаються, або їздять один до одного, вони можуть бути з ровесниками. Інколи – сповідаються старшому священику в своєму благочинні  чи можуть мати собі духівника з іншої єпархії. Загального правила не існує.

Що б ви хотіли сказати наостанок?

За останні десять років я зрозумів, що треба прикладати найбільше зусиль, щоб змінити себе самого – це найважливіше завдання в житті. А міняючи самого себе, ми бачимо, як змінюється все навколо. Я думаю, що цим треба керуватись усім нам. Міняти себе на краще, бачити свої недоліки і виправляти їх. І з Божою поміччю – тільки з Божою поміччю – долати ці недоліки та йти до Бога.

Йдучи до Бога, ми йдемо до людей, один до одного, стаємо ближчими, ріднішими, долаємо всі наші "перегородки" – такі як заздрість, пліткарство. Життя священика, як Іоанн Златоустий казав, – це  місто, яке стоїть на горі. І судження свої про нього буде кожен висловлювати, будь хто – від високоморальної людини до людини, що опустилась до найнижчого рівня. Але вони всі можуть судити про життя священика в межах свого духовного розвитку. Та вони всі – люди. Кожна людина сама відповідає за свої вчинки, і я в тому числі.

Треба мінятись і йти до Бога – ось і все.

церква, релігія, християнство, священик, архієпископ Федір

За темою:

Топ-5 за тиждень :








Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.