ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

11:30 12.12


Леонід Биков: полтавський слід. ВІДЕО

90 років тому, 12 грудня 1928-го народився видатний актор і режисер, народний улюбленець Леонід Биков. Один із найвідоміших фільмів за його участю - "Максим Перепелиця" - знімали на Полтавщині, у Савинцях.

Надивившись фільмів про льотчиків, юний Леонід Биков марить небом. 1945-го він їде до Ленінграда (перший раз пробував у Барнаулі, та відмовили) і вступає до льотної спецшколи. Та за місяць його відраховують: через зріст — 163 см, пише gazeta.ua. Хлопець вирішує стати актором.

Заваливши вступні іспити в Києві, 1947-го їде до Харкова. Абітурієнтів поселили в спортзалі інституту, розділивши його на дві половини — чоловічу й жіночу. Там Биков знайомиться із 17-річною Тамарою Кравченко з Бєлгорода. Вона теж стала актрисою.

"Льоня приходив зустрічати її після вистав. У житті вона була смішливою. Він її дуже любив, — розповідав народний артист України Володимир Антонов.

За шість років вона стає його дружиною. 1956-го Тамара народжує сина Олеся, а через два роки — доньку Мар'яну.

Після інституту Биков влаштовується до Харківського театру ім. Шевченка. Його помічають кінорежисери й запрошують грати в кіно. Спочатку на епізодичні, а потім і головні ролі. Фільми "Приборкувачка тигрів", "Максим Перепелиця" та "Альошчина любов" роблять Леоніда Бикова відомим у СРСР. Невдовзі його із дружиною запрошують на "Ленфільм" й одразу вручають ключі від трикімнатної квартири на набережній Неви. У Ленінграді Биков знімає свою першу режисерську роботу — кінокомедію "Зайчик". На гонорар за неї купує гараж й "Волгу". "Тяпа" — так він ласкаво називає свою машину — стає для нього членом родини.

"Леонід Федорович червонів, як дитя, коли хтось у його присутності лаявся матом. Соромився носити краватку, одягав її тільки в окремих випадках. Йому незручно було їздити у власній машині — бо в друзів машин не було. Ніяковів і червонів, коли його на вулиці впізнавали перехожі", — розповідає актор і режисер Алім Федоринський.

"Зайчик" має успіх у глядачів, та у пресі його критикують. Керівництво "Ленфільму" більше не дає Бикову знімати фільми.

"Уже майже рік не знімаюся, - пише він другові. - Відмовився від дев'яти сценаріїв. Не хочу брати участь в брехливих і антихудожніх речах. Звичайно, довго не протримаєшся, треба виконувати план студії. Все частіше думаєш, що треба повертатися додому".

1966-го він їде до Києва — його давно сюди кличуть. На кіностудії ім. Довженка Биков сподівається втілити свою давню мрію — зняти фільм про воєнних льотчиків. Але на студії його зустрічають бойкотом: "Понаїхали тут генії! Своїх вистачає! А хто такий Биков?!".

"Він дуже важко це переносив і cтавив собі питання до кінця життя:"Навіщо?! Навіщо потрібно було мене переманювати, якщо я тут нікому не потрібен?! "- згадує донька Мар'яна.

Стрічку "У бій йдуть одні "старики" довго не дають знімати — не дуже героїчна. Тоді Биков починає "обкатувати" сценарій на сцені різних міст Союзу. Слухачі захоплені його виступами й керівництво студії врешті-решт дає "добро" на зйомки фільму.

Картина виходить на екрани на початку 1974-го. Того ж року цей фільм Бикова номінували на Всесоюзному кінофестивалі в Баку. Саме тоді вийшла ще одна радянська культова стрічка — "Калина червона" Василя Шукшина. Партійне керівництво і кінокритики стояли на боці Бикова. Але режисер відмовився від нагороди на користь фільму Шукшина.

"У списку, де буде Василь Шукшин, я вважатиму за честь бути хоч сотим. Адже моя стрічка — це рядовий фільм про війну, а його — це справжній прорив у заборонену зону, прорив у сферу, про яку раніше й думати не дозволялося, — казав він.

Через рік Биков розпочинає роботу над стрічкою "Ати-бати, йшли солдати". Для зйомок виділено танки, артилерію й кілька армійських взводів. Та коли плівку проявляють, з'ясовується, що вона майже зіпсована. Графік летить, солдатів і військової техніки більше не можна тримати. Леонід Биков їде до Москви на прийом до міністра оборони маршала Андрія Гречка.

Той кричить на Бикова, потім мають довгу розмову. Після повернення з режисером трапляється інфаркт. У лікарні пише лист-заповіт, адресований друзям — режисерові Миколі Мащенку й акторові Іванові Миколайчуку — подбати про його родину після його смерті.

Одужавши, закінчує картину.

Ворогів Леонідові Бикову не бракує — не лише на студії.

"Тато ніколи не носив камінь за пазухою або дулю в кишені, - пояснює Мар'яна. - Він міг порадити міністру, який не вміє керувати, йти на пенсію. Міг відмовитися від банкету з дуже високопоставленою особою і піти в цей час на риболовлю".

Командування частини, де служив його син Олесь, запрошує актора на творчу зустріч. Після виступу той терміново їде, пославшись на справи у Києві. Олесь одержує наряд поза чергою, а потім іще кілька впродовж місяця. Чому впав у немилість, довідується згодом: батько відмовився пити на банкеті, який влаштувало командування.

За місяць Леонідові Бикову передають нове запрошення — від високого начальства. Коли Олесь каже, що батько не приїде, йому радять добре подумати. А за тиждень під час нічного чергування б'ють і відправляють до психлікарні. Два місяці Олесь там спить — йому без кінця колють препарати. Потім комісують й відправляють додому. У військовому квитку запис: "шизофренія".

Із цими статтею й діагнозом влаштуватися на роботу годі. Олесь обійшов 44 організації, де були потрібні робітники: його не беруть ані нічним сторожем, ані вантажником, куди приймають навіть кримінальників. Тоді зважується на злочин, щоб, відсидівши, вийти на волю без "квитка". Грабує ювелірний магазин і чекає арешту. По нього ніхто не приходить і він сам іде в міліцію. Коли Биков дізнається, що сина арештовано, переживає другий інфаркт. Замість в'язниці Олеся на рік запроторюють до "павлівки" — київської психлікарні.

"Мій біль, моя совість, моя провина — Олесь. Допоможіть йому повірити в людей. На нього впало стільки, що вистачило б цього горя на цілий народ", — писав Биков у заповіті.

Биков зліг. Коли за "Ати-бати, йшли солдати" 1977-го йому присвоюють Державну премію Української РСР ім. Т. Г. Шевченка, відмовляється від неї. Перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький любить актора і премію привозять прямо до ліжка.

Коли Биков видужує, везе на студію Довженка заяву про звільнення. Щербицький просить не робити цього, і актор заяву забирає.

За чотири місяці до загибелі Леонідові Бикову виповнилося 50. Від поздоровлень на кіностудії імені Довженка він відмовився. "Почекайте з генеральною репетицією мого похорону", - тільки і сказав.

А наступного дня одержав листівку із жалобною рамкою й побажанням довгих років життя…

***

...2011 року лтавівці створили документальний фільм про Леоніда Бикова та кінозйомки у Савинцях.

 

культура, мистецтво, пам'ять, Леонід Биков, кіно, історія

За темою:

Топ-5 за тиждень :