Микита Кашницький: почав сам писати книги, бо не знайшов гідної книжки про сучасних українців

Він успішно пише дитячі, а з недавнього часу і дорослі книжки.  Книжки полтавця користуються серед читачів значною популярністю.

Не так давно в Одесі була презентована художньо-документальна книжка з красномовною назвою "АТОбайки", яка розповідає невигадані історії українців – військових та волонтерів, –  що волею долі за родом діяльності опинилися в зоні бойових дій,котру в Україні називають "антитерористична операція". Напередодні презентації книги в Полтаві ми поспілкувалися з одним із її авторів, полтавським письменником Микитою Кашницьким. Оскільки наша журналістка давно знайома з Микитою, в тексті зберегли звертання на "ти".

- Микито, я знаю, що ти не перший рік пишеш книги, встиг дещо вже видати. Але ніколи чомусь не питала, як ти став письменником? Розкажи, будь ласка, про це

Почав писати книжки в 2000-х роках – власне, за літературу взявся в 2001 році. Причиною стало те, що у мене народився син і я почав шукати для нього цікаві дитячі книжки. Є, наприклад, такий герой, як Чебурашка. В книжці про нього написано, що він живе в Москві. Живе – то хай живе, я не проти. Але шукав таку ж книжку сучасну, яка б розповідала про українських героїв. Окрім Івасика-Телесика, Котигорошка і героїв Всеволода Нестайка я нічого не знайшов і був цим приголомшений. Більш того, на київській Петрівці (книжковий ринок в Києві – авт.) навіть не розуміли, про що я питаю, а тоді інтернету ще не було.  Мені подавали дитячі книжки Успенського, а моє прохання, щоб герої жили саме в Україні, викликало в книготорговців подив.

Пишу російською мовою – на те маю свої причини, про які розповім трохи згодом. Першу випустив у 2010 році, це була книжка для дітей "Приключения Пухнастика и Вьюнка".  Писав її рік, потім видавав сім років. По тому було дуже цікаве спілкування з дітьми, мене часто запрошували у школи. Перед початком війни ми навіть почали знімати мультик за книжкою. Потім почалася війна.

В 2015 році вийшла моя друга книжка – "Уроки мужності". Зараз вийшла третя – "АТОбайки". Вона розрахована на широку, але старшу аудиторію. На відміну від двох попередніх, вона не дитяча. Я, напевне, сам дорослішаю як автор, мої діти дорослішають, підросла моя аудиторія.

 - Чому "АТОбайки"? Чия ідея назви?

Ідея книжки не моя, а Володимира Бульби. Проте, назву придумав якраз я. "АТОбайки" – так, щоб це було одним словом, на мою думку, й звучить непогано, й повністю відображає суть і зміст. Адже це байки про те, що відбувалося в зоні АТО, з вуст самих учасників подій. Була ще ідея написати ВОЛОбайки – волонтерські байки, але думаю, що ми їх об'єднаємо.

Завдання, яке ми поставили перед собою, це розповісти про війну так, щоб людям було легко про це читати. Можливо, це звучить парадоксально зараз. Так само я відреагував, коли мій товариш київський волонтер Володимир Бульба, який є співавтором цієї книжки, запропонував написати про війну з гумором, оскільки знав, що я пишу книжки й веду активну громадську та волонтерську діяльність. Він взагалі спортсмен, чемпіон світу з кікбоксингу, зараз радник міністра молоді і спорту, людина взагалі дуже адекватна і інтелектуальна.

Я спочатку до цього поставився… ніяк. Не зрозумів, про що йдеться: де війна – а де гумор. Але потім зрозумів, що він має рацію. І зараз я б сказав, що ця книжка дійсно написана, напевно, з гумором до себе і сарказмом до ворога. Але головне слово – все ж таки не гумор і не сарказм, а драйв. "АТОбайки" створені для того, щоб передати відчуття реальних персонажів, з якими це відбувалося. Люди дійсно втомилися від війни. І такі серйозні книжки, які пише, наприклад, Валерій Макєєв, чи Євген Положій – про Іловайськ, про полон – вони дійсно потрібні і зараз на часі. Але, разом з тим, також потрібна й така книжка, яку можна взяти з собою, наприклад, у дорогу й прочитати її з легкістю. Наші "АТОбайки" – книжка про страшні речі, але написана з гумором і легко з розрахунком на те, що людина буде читати і посміхатися, а плакати – потім, коли книжку відкладе та усвідомить всі її події.

Я думаю, що нам щось вдалося. Можу навести навіть такий приклад. Там є одне оповідання з назвою "Прогулка Зазеркальем" – це історія про двох моїх товаришів-волонтерів з Попасної (дуже люблю це місто, багато з ким там товаришую). Ця історія дійсно досить комічна на перший погляд. Насправді вона страшна. Я написав оповідання з тим відчуттям драйву, з яким вона відбувалася. Мені було дуже важко над ним працювати  – витратив багато часу і зусиль, якщо чесно. Я усвідомлював увесь сміх і увесь жах тих подій і довго думав, як це поєднати, бо іноді мене завдання заводило, здавалося, в глухий кут. В підсумку, думаю, я написав саме так, як і хотів. Цей рукопис я відправив моїм батькам. Вони вже тоді поїхали з Росії, де прожили все життя, продали там квартиру і перебралися в Україну – мій батько сказав "я в цій божевільні жити не буду", хоча дуже любив свою країну. Але батьки переслали моє оповідання нашим родичам, що мешкають в Санкт-Петербурзі. Мені, звісно, було цікаво, що росіяни скажуть про твір – його стиль, події. І родичка зателефонувала моїм батькам та й каже: "Слухайте, таке цікаве і щемне оповідання. Я всю ніч проплакала. Як тільки вийде книжка, перешліть мені – я покажу цим дебілам, нехай вони читають, що у вас там в Україні відбувається".

 - Тобто, завдяки цьому оповіданню, в такій досить легкій для читання формі – відмінній від того, що транслюють ЗМІ – ти зміг достукатися до них і показати, що у нас відбувається насправді.

Форма трохи авантюрна. І вона зрозуміла всім. Читати від першої до крайньої сторінки цікаво. Наскільки мені відомо, рецензія, яку на неї написала ще до видання (спочатку був малий наклад для вичитки) людина, що дуже серйозно ставиться до літератури, сказала, що це перша книжка за кілька років, яку вона почала читати й прочитала всю до кінця. Для мене особисто це дуже важливо, бо я того й прагнув. Я розумію, що людям дуже важливо нагадувати про війну, вони мають усвідомлювати, що війна триває і ні на йоту не стала іншою. Але єдине, що ми втомилися. Ми вже не хочемо про це чути, відмовляємось сприймати інформацію однаково гостро. Ось тому така несподівана форма.

І, по-друге, як я вже згадував, ми хотіли передати справжній настрій людей, з якими це відбувається. Розумієш, на війні ж ніхто не сумує. Будь-що – злість, завзяття, відвага, звитяга – але не сум. Це вже потім, наступного дня після подій, коли все валилося, руйнувалися перекриття під обстрілом, ти усвідомлюєш, що тебе могло привалити, або поранити або ти взагалі міг загинути, бо речі згоріли, а ти живий. Це з нами відбулося нещодавно в Широкиному - я там працював з медиками. Але поки ти лежиш, навколо все вибухає, сиплеться, горить будівля – ти дивишся навколо і не сприймаєш це всерйоз, бо це неможливо в той момент – спрацьовує захисна реакція організму. Гумор на війні – це просто захист, інакше ти помреш від переляку ще до того, як скінчиться обстріл.

- Яка участь Володимира Бульби? – Як ви з ним відбирали оповідання для збірки?

Ми з Володимиром Бульбою писали кожен свої оповідання. Так вийшло, що він писав від першої особи, бо розповідає в книжці свої власні історії, не менш цікаві, ніж мої. А я розповідаю від третьої особи. Там є одна моя власна, інші ж обирав серед тих, що мені передали друзі й знайомі. В збірку увійшли ті, в яких, на мій погляд, є родзинка. Вважаю, що цей формат є дуже доречним і оповідання наші доповнюють одне інше. Вийшло дуже гармонійно.

- Хто став героями книг? Чи є серед них полтавці?

Так, є й про пригоди полтавців оповідання – їх у цій книжці два. Одне з них "Нулевая башня", її герой – мій знайомий, якого не назву дуже близькою людиною, але він близький мені по духу, знайомством з якою я пишаюся – це Славік Бондаренко. Знайомство з історією цієї людини просто вимагало, щоб я написав про нього. Славік унікальний тим, що це людина, яка не підтримувала Майдан, за великим рахунком, був його противником. Як підприємець, як доросла людина з красивою дорогою машиною (я, власне, про це й пишу), він був взагалі проти радикалізму. Мав думку, що серйозні люди так не роблять. Якщо хочете потрапити до Європи, мовляв, треба питання вирішувати не палінням шин. Але як тільки почалася війна, він пішов до військкомату в червні 2014 року – спочатку знявся з обліку, бо йому 47 років, а наступного дня прийшов, щоб його на облік взяли і відправили добровольцем на війну.

Не буду переказувати оповідання, але це саме Славік по телефону майже тиждень "заводив" танк, що стояв просто на позиції перед противником. Він 16 місяців провів а АТО, контужений. Сказати, що багато разів був "на межі" – це не сказати майже нічого… Він танкістом пройшов найгарячіші, краєугольні позиції – на кшталт "Панами", яка розташована на самому передку. Вважаю, що це дуже цікава історія, і що про неї обов'язково мають знати якнайбільше людей.

Друга оповідання називається "Саныч против Рембо" і розповідає про пригоди полтавця Андрія Климова. Він військовий, офіцер запасу. Свого часу закінчив Рязанське десантне училище, знає ту всю їхню "кухню", а з перших днів цієї війни почав займатися організаційними питаннями. Звичайно, на боці України. Хоча говорить суто російською мовою, він справжній полтавський козак. Історія, яку я розповідаю про Андрія – унікальна взагалі ситуація. Це оповідання про антиснайперську операцію, причому Климов не є снайпером і він воював проти потужної гвинтівки підручними засобами.

- Як вони відреагували, коли ти повідомив, що хочеш записати та опублікувати їх історії? Не відмовлялися, на кшталт "та навіщо" або "та кому воно цікаво"?

Про що ти кажеш! Навпаки! Такого не буде, я думаю. Люди дуже цінують ці враження і готові ділитися ними. На межі життя і смерті – вони зовсім по-іншому це сприймають, ніж ми тут. І в цьому є пафос цього проекту: дати людям розповісти про себе.

- Книжка невелика. Чому – мало матеріалу, чи ви плануєте зробити серію?

Нічого собі, невелика! Нормальна. 121 сторінка – це і не багато, і не мало. Це просто півроку роботи. Ми могли чекати, звичайно, ще рік. Але вирішили, що на першу книжку цього достатньо: 11 оповідань плюс словник термінів наприкінці, який можна розглядати як окреме оповідання, бо він написаний досить нестандартно. За півроку ми були готові й визнали доречним видати книжку і взагалі подивитися, що з того вийде – чи є сенс збирати матеріал далі. Адже головне, щоб було цікаво, і в першу чергу – самим авторам працювати над творами.

Ця книжка мені сподобалася, Володі сподобалася, тим людям, які її встигли прочитати – ніби теж. Тому зараз я вже пишу нові оповідання, це буде друга частина. Більше того, ми одразу вирішили запустити проект з такою ж назвою "АТОбайки". Ідея в тому, що плануємо зустрічі у військових частинах – мене вже запрошують. Я також хочу поговорити трохи з бійцями та підняти їм настрій – це один із задумів книжки. Розумієш, якщо для людей цивільних це цікаво і моторошно, то для військових, що воюють – цікаво і смішно. Крім того, пропонуємо військовим розповісти нам власну історію – для того, щоб ми могли її описати. Я розумію, що в кожного, хто воював чи волонтерити в АТО, був дотичний до війни, є по "десять валіз" таких історій. Але далеко не кожен зможе написати і видати власну книжку. Ми плануємо, назбиравши матеріалу, видавати другу, третю книгу цієї серії. І до кожної історії додавати фотографію, адже це дійсно художньо-документальні твори, що ґрунтуються на реальних подіях.

Пишу зараз оповідання про двох хлопців – бійців харківських батальйонів "Харків-1" і "Слобожанщина", які фактично три дні двома взводами тримали Волноваху і втримали – одразу після Іловайська. Історія про те, як вони захищали містечко, не маючи серйозної військової зброї, коли в Докучаєвську вже стояли, за розвідувальними даними,  російські танки й дві роти найманців, яких там "немає". Що могли – замінували, але там несерйозні були боєприпаси. У хлопців були "Фаготи", але без пускових установок – тому це був, скоріше, театральний реквізит, ніж зброя. Оскільки не мали можливості воювати напряму в боях, вони запустили інформаційну війну за допомогою дезінформації. Не буду переповідати всю історію, скажу лише, що ті "Фаготи", які неможливо було використати в бою тоді, вони "перетворили" на страшну американську зброю – ПТРК "Джавеліни". Думаю, звідти пішла чутка, що американці тайно передали український армії смертоносні ракети (сміється).

- Чому ви з Володимиром обрали саме російську мову для написання книжки? Якими мовами ще видали чи плануєте видати "АТОбайки"?

Український переклад готується до друку, він вже існує. Так сталося, що я не відчуваю в собі сили до написання книжок українською – ще не володію настільки рідною мовою, але працюю над цим і колись обов'язково виправлюсь. Утім, перекладав на українську я все сам. Друга причина – герої наші попросили залишити при написанні російську мову, так, як розповідали це нам. Третя причина, і чи не найголовніша, полягає в тому, що "АТОбайки" російською мовою адресується навіть більше цільовій аудиторії, яка читає російською. Бо, скажемо, в Одесі, де була перша презентація в Одеській науковій бібліотеці, багато людей підходило купувати книжки і, дізнавшись, що вони російськомовні, українською мені казали, що "о, чудово! у мене знайомий (родич, сусід) сєпар, йому дам, нехай почитає!".

 - Чому саме в Одесі презентував книгу уперше?

Випадково вийшло. Хлопці побратими запросили мене в Одесу, а я, дізнавшись, що там буде якийсь захід, запропонував презентувати книжку. А взагалі я б хотів першу презентацію влаштувати в Третьому полку в м. Кропивницькому. Але поки не виходить – то в них будинок культури добудовують, то ще щось. У мене там багато друзів, і цей полк – еліта армії, тому маю свої причини.

Також минулого місяця їздив до дітей в табір Артек-Буковель. Приємно, що беру з собою обох своїх дітей – це моя можливість поспілкуватися  не тільки з чужими, але й з власними дітьми. Минулого року також їздив туди – розповідав про книжку "Уроки мужності", цьогоріч – про "АТОбайки". Взагалі, дуже люблю працювати з дітьми – був з презентаціями та зустрічами на тему національно-патріотичного виховання більш ніж в 200 школах по всій Україні. Мені це надає наснаги. Також мав щасливу, я вважаю, нагоду з 2015 року, коли вийшла моя книжка "Уроки мужності", об'їздити школи, що знаходяться на лінії розмежування, з її презентацією. Я зустрічався з дітьми, які живуть в зоні АТО, ми багато говорили з ними про книжки і Україну. В Авдіївку мене так і не пустили, на жаль, але були Мар'їнка, Курахове, Щастя, Попасна, Слов'янськ, Миколаївка і ще багато міст – отримав офіційне запрошення від департаменту освіти. І я побачив, що на війні живуть діти, які нікому не потрібні. Я розумію, що маю писати, їздити, говорит из ними, підтримувати їх – щоб вони виросли патріотами і любили Україну.

 - Чиїм коштом видаються книжки?

Першу книжку видавав власним коштом. Я тоді довго співпрацював з видавництвом "Казка", потім з ним судився і був змушений видавати книжку за власні гроші. Пізніше перевидання відбулося і за державний кошт – книжка потрапила під спеціальну програму. Перший наклад "Пригод Пухнастика і Вьюнка" був дві тисячі примірників, потім було кілька накладів, здається по тисячі примірників перекладеної на українську мову книжки. До слова, україномовний варіант продавався набагато краще. Ця книжка також в 2010 році представила Україну на конференції в Парижі. Мене запрошували, але тоді якраз народилася донька, тож я залишився вдома.

Я ціную той досвід, що отримав тоді – він мені дуже допоміг, хоч і був негативним. Друк "Уроків мужності", що вийшла одразу українською мовою, видавництво повністю оплатило. Це був 2015 рік, я був у складі "Айдару" під Щастям, мені зателефонували з видавництва "Саміт-книга", з якими у нас встановилися співпраця, і сказали, що видадуть будь-яку книжку, яку я напишу. Тоді було п'ять чи шість накладів по тисячі примірників. Вони всі розійшлися – у мене залишилося три екземпляри, я нікому їх не даю.

Думаю, що "АТОбайки" теж потраить під державну програму, бо Міністерство інформаційної політики нею вже цікавиться. Думаю, як інформаційною зброєю (сміється). Бо ми її й писали, як інформаційну зброю.  Зараз український переклад, як я казав, готують до друку. Принагідно, зауважу одну деталь. Я принципово такі власні назви, як Росія, Російська Федерація, Москва, Путін в книжці пишу з маленької літери. Це була моя умова, попри те, що мене переконували, що це неграмотно. Я сказав "А, пофіг!", тож моє бажання виконали. Книжку видали за кошти наших друзів, які спонсорували друк.

 - Книга, окрім текстів, має ілюстрації. Розкажи, будь ласка, чиї вони.

Художник Руслан Найда – досить відома людина, яка розвиває козацтво в Україні. Він взагалі скульптор, але має немало й малюнків. Багато з них доволі ексцентричні, вони не підійшли навіть до цієї книжки. Але ті, що ми відібрали, на мій погляд, дуже відповідають змісту книжки. Вони не малювалися спеціально до оповідань, ми використали готові малюнки – на жаль, не було часу створювати ілюстрації.

- Обкладинка, хоч і використовує всім відому картину Рєпіна, виглядає таки дещо ексцентрично.

Так, ми жартуємо, що це і є перший варіант картини. Що кремлівські вежі на задньому плану були, а потім Рєпін їх прибрав.

- Як можна придбати книгу?

Можна написати мені приватне повідомлення в Фейсбуці, і я перешлю книжку, куди буде треба. Можна придбати на сайті видавництва чи шукати в магазинах. Або на презентації, яка в понеділок відбудеться в літературній вітальні Полтавської обласної бібліотеки.

До речі, користуючись нагодою, запрошую всіх охочих на 14 годину в понеділок, 24 липня, на презентацію книги "АТОбайки" та до живого спілкування.