За словами Ольги Митько, це — перша на Полтавщині фірма, що напряму працює з Німеччиною у сфері опіки та допомагає полтавцям працевлаштуватися на роботу опікунами.

Ще кілька років тому одиниці українців їхали за кордон працювати опікунами з людьми похилого віку, а на сьогодні це стало масовим явищем.  

Розкажіть, яким був оцей шлях – від опікунки до керівника фірми?

Зателефонувала мені кілька років тому подружка і сказала: «Олю, ти можеш поїхати до Німеччини попрацювати, бо колись же вчила німецьку мову». Я одразу насторожилася й не сприйняла пропозицію, оскільки не мала надійної інформації стосовно документів та офіційного оформлення. Почула тільки від подруги, що та влаштовувалась якось через польську фірму, робота була не складна. Дідусь, в якого працювала опікункою, був приємним і толерантним чоловіком, мав для свого віку відмінну фізичну форму. Тож грошей заробила, задоволена. Я перший раз відмовилася, а вдруге, коли знову надійшла ця пропозиція, почала дізнаватися, заходити на сайт тієї фірми, розбиратися. Адже саме на той час розлучилася з чоловіком, жила сама в приватному будинку на Вороніна (селище під Полтавою) і розуміла, що мені потрібно сплачувати кілька тисяч лише за комуналку. У Полтаві я грошей точно не зароблю – тож вирішила спробувати.

Зв’язалася телефоном з тією фірмою. Тоді в Польщі це була єдина фірма, що брала на роботу до Німеччини українців. У результаті мені запропонували місце.

Що це була за робота?

Молодий хлопець, Фредерік, якому 23 роки. Він паралізований – стрибнув у річку і зламав хребет. По плечі нічого не відчуває. Є такий фільм «До зустрічі з тобою» — от він був майже такий, як головний герой цієї картини. Спочатку було страшно, незрозуміло. Мені його батько кілька днів все розповідав, показував, далі я все робила сама (не приходила ніяка ні медсестра, ні соцпрацівники – родина економила на них). Протягом 24 годин я була з ним. Тобто, навчилася доглядати за паралізованим: готувати їжу й годувати, одягати, купати, ставити катетер і так далі. Коли в хлопця були судоми (а вони траплялися часто), мені доводилося інколи до 8 разів за ніч вставати до нього, щоб допомогти. А при судомах пересадити його в суперсучасний візок (Фредерік пересувався на ньому по дому) займало інколи кілька годин. Але для мене це був безцінний досвід. Тож коли опікунки, які працюють в нашій компанії, кажуть, що у них складна робота, я їм кажу: ви не знаєте ще, що таке складна робота.

Та найскладніше там була не фізична робота, а психологічна. Адже хлопець не сприймав себе, як інваліда, тож у нього був великий внутрішній конфлікт. Через це був досить агресивним і прискіпливим. А мені хотілося вселити в нього віру в себе, показати йому, що і в такому стані й при тих можливостях, що є в Німеччині, він може реалізувати себе (в цій країні є люди, які з таким діагнозом мають власний бізнес і навіть керують машиною, яку пристосовують під них). Частково мені це вдалося: сміх його я таки почула.

Ми жили на другому поверсі, а батьки Фредеріка — на першому. Але вони мали власне життя: могли по два тижні до нас не підніматися. У ліфт ставили їжу й доставляли. Це була хороша родина, але у них там трохи по-іншому ставляться до цього. Мовляв, якщо є людина, яка про тебе дбає, то у нас є своє особисте життя. В Німеччині це нормально. Коли люди навіть живуть в одному будинку – вони можуть провідувати одне одного, але суто для спілкування, а вже доглядати — то робота людини, яку найняли для цього.

Тож було важко…

Важко. Але все одно там рівень життя ось таких лежачих людей набагато вищий, ніж у нас подекуди здорових. У нього була система «розумний дім». Коли Фредерік говорив: «Вікно, відкрийся!», воно відкривалося, і так далі. До нього щодня приходило багато гостей, він спілкувався з ними. Але все ж це була паралізована людина. Тому і психологічно, і фізично було складно.

Довго ви пропрацювали там?

Майже 4 місяці. Потім та людина, яка була агентом Фредеріка, перевела мене на іншу роботу, бо туди повернулася постійна опікунка.

Якою була нова робота?

О, далі я потрапила до неймовірної бабусі 90-річної, яка бігала по дому швидше, ніж я. Зранку — тут один крем для обличчя, тут — інший, тут — для рук.. І така мені: «Дівчинко моя, ану швидко приведи себе в порядок – ти ж жінка. Щось ти поганий вигляд зранку маєш. Ану, зачіску, манікюр». У мій вільний час (кілька годин щодня є в опікуна перерва) радила мені сідати на велосипед та їхати місто дивитися чи в басейн ходити. Тобто, бабуся була розкішна. Намагалася мене вчити економити, але потім побачила, що це без толку, бо в Україні економлять не менше, ніж німці. Родина була дуже добра. У фрау Лізи треба було психологічно відчувати цю жінку – що вона хоче, який у неї настрій тощо. Коли вже знайшли гармонію, то стало чудово. До жінки приходило щодня багато гостей, з якими потрібно було спілкуватися. Тобто, це була робота більше компаньйонки.

Скільки в середньому буває період адаптації в опікунок?

Десь тиждень — півтора. Загалом  радимо опікунам через три місяці їздити додому, щоб люди не зближувалися занадто – бо є така специфіка. Треба усвідомлювати все ж, що ти на роботі.

 Які вакансії пропонує компанія «Procura»?

Складні вакансії ми не беремо. Це не ті вакансії, які залишилися після полячок, румунок, болгар. У нас немає підопічних паралізованих, з агресивною деменцією. А це типове в Німеччині, оскільки люди живуть довго.

Ми єдина на Полтавщині фірма, яка співпрацює безпосередньо, з роботодавцями з Німеччини. Німецькі представники запропонували налагодити напряму співпрацю з українками, і ми це робимо. Територіально маємо три офіси – Полтава, Польща, Німеччина. Супроводжуємо людей від першого їхнього дзвінка до нашого офісу до поїздки на роботу в німецьку родину й повернення додому. За підбір вакансій грошей не беремо.

А хто ваші клієнти, якщо охарактеризувати коротко?

Наші клієнти – це люди похилого віку, які живуть у великих приватних будинках самі, бо діти й онуки мають власне життя. Приїздять до них рідко, тому вони наймають опікунку, щоб хтось був з мамою чи батьком. Є вакансії, коли ти більше компаньйон (окрім основних обов’язків, треба багато спілкуватися, вийти в світ кудись, підтримати розмову, подивитися телевізор разом, газету почитати). Є такі, що людині більше фізичний догляд потрібен – одягнутися, помитися, приготувати їсти. Але кожна опікунка має усвідомлювати, що вона їде в родину не тільки попити каву й поговорити, а допомагати літній людині в тому, чого вона потребує. Тобто, це робота, за яку ти отримуєш чималі гроші: 1 – 1,5 тисячі євро «чистими». Проживання та харчування безкоштовне, а потім ми компенсуємо й проїзд до Німеччини.

Від чого залежить рівень зарплати опікунки?

Від рівня мови (чим краще людина знає мову, тим цікавішу і більш оплачувану вакансію ми їй можемо підібрати), досвіду та складності роботи, медичної освіти.

Тобто, якщо людина вирішила їхати — насамперед треба вчити їй мову.

Так. Це передусім потрібно їй самій, щоб зрозуміти при спілкуванні, що від неї хочуть.

Який вік людей, що їдуть?

Наймолодша у нас дівчина була, якій 19 років, і вона справлялася краще, ніж 40-річні. Але в неї був досвід роботи в Польщі, де працювала з 19-ма літніми людьми в приватному будинку пристарілих. Та це виняток. Німці ж не хочуть брати опікунку, яка молодша 35 років. Вони вважають, що люди такого віку ще не мають того життєвого досвіду, щоб зрозуміти, підтримати. Загалом можна і в 65 років їхати, якщо людина відчуває, що впорається. Бо для роботи, яку ми пропонуємо, потрібно бути і фізично, і психологічно витривалим та позитивно налаштованим.

Буває таке, що немає контакту, і люди не можуть існувати разом?

У нас був такий єдиний випадок, а у своїй більшості через тиждень-два все виходить. Адже спочатку — це стрес для родини, в яку ви приїхали, і стрес для вас. Ми намагаємося підбирати людей за характерами і темпераментами. Родина зазвичай пише свої побажання, а ми, у свою чергу, дивимося, хто підходить на цю роботу. Ми розуміємо, що холерика не можна відправляти туди, де просять тиху спокійну жінку.

У яких умовах проживають опікунки?

Це окрема кімната. У більшості окрема ванна кімната, телевізор, інтернет.

Одна з вимог цієї роботи — готувати їсти? Як харчуються німці?

Сніданок і вечеря у них дуже легкі. Вранці може бути булочка, кава чи мюслі з молоком, увечері — теж якісь бутерброди.

Основний прийом їжі – в обід. Але, як у нас — перше, друге, третє – такого немає. Якщо це суп, то тільки суп, а якщо риба з картоплею – тільки це, і все. Сказати, що багато готують наші жінки не можна. Виняток – коли підопічному потрібно дотримуватися дієти і харчуватися 5-6 разів на день.

Кому б ви не радили їхати на цю роботу?

Якщо людині подобається тільки зарплата і ідея поїхати до Німеччини – це не її робота. Адже, якщо сьогодні ваш підопічний ходить і прекрасно себе почуває, а завтра йому треба одягти памперс, а ви не готові – це не ваша робота. Спілкування – це надважливо в цій роботі, але це ще й має бути готовність допомогти в побуті.

Скільки людей уже їздили на роботу через фірму Procura?

Компанія «Procura» працює на українському ринку рік, і за цей час ми надали роботу понад 100 жінкам. Деякі з них їдуть вже вдруге, втретє, більшість хоче повернути в ту ж родину, де працювали раніше.

Це лише жінки, чи є й чоловіки?

Є у нас четверо чоловіків. Один із них підприємець, займався продажем квітів. Ще один – філолог.

Люди яких професій їдуть найбільше?

Їдуть і викладачі, і медики, і бухгалтери, і фармацевти, пенсіонери.

З яких регіонів України найбільше?

В основному поки що із Західної України. Там більше людей вивчали німецьку мову в школах, до того ж робота за кордоном для них – явище звичайне. У центральному регіоні поки що «придивляються» до цього. Але все більше людей цікавляться цією роботою. Вони усвідомлюють, що це хороша можливість купити власну квартиру чи машину, заробити дітям на навчання у виші та й загалом швидко поповнити сімейний бюджет.