ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

21:27 10.04


Патріарх Мстислав: 120 років боротьби та віри

Ім'я Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Степана Скрипника) сьогодні мало відоме пересічному полтавцю. Але це видатна постать в історії України. Сьогодні виповнилося 120 років від дня його народження.

За радянських часів пропаганда, церковні історики сформували про нього негативну думку, характеризуючи Мстислава, як "петлюрівсько-гестапівського годованця", як "буржуазно-націоналістичного зрадника". Сьогодні його називають духовним лідером нації, однією з найвизначніших постатей двадцятого століття, великим сином України, який усе життя присвятив українському народові та його церкві.

Народився Степан Скрипник 10 квітня 1898 року в родині нащадків козацького роду в Полтаві. Наше місто тоді вважали центром культурного життя на Лівобережжі. Сім’я була глибоко релігійною. Його батько - Іван Скрипник походив із козаків Миргородського полку. А мати – Маріанна - була рідною сестрою Симона Петлюри.

Патріарх згадував, що у його родині по лінії матері було сім дядьків-священиків. Разом із тітками Феодосією та Маріанною Степан відвідував церкви і монастирі  Полтавщини.

На літо нам давали, дякуючи дядьку Сильвестру, дві кімнати монастирські, там дуже гарна околиця, і туди забирали дітей на все літо. Там тітка Марина та тітка Феня ціле літо були з дітьми, пильнували нас. Щодня ходили в монастир. Вже о 6-й ранку мусили бути на ногах, йшли до церкви правити службу Божу. Я носив свічку на архієрейську службу...

 — згадував Мстислав.  

Сім’я і рідні  дали Степану глибоке духовне виховання, яке було важливим у цій родині, навчили його шанувати православні традиції.

Спочатку Степан учився у приватній підготовчій прогімназії Шевелєва, де навчалися діти свідомих українців. А коли влада її закрила, через участь учнів у святкуванні відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, продовжив навчання у Першій класичній чоловічий гімназії Полтави. Навчаючись у гімназії, Степан вступив у таємний гурток, який проводив патріотичну роботу серед молоді. За приклад для наслідування у хлопця  завжди був його дядько - Симон Петлюра, який  прищеплював племіннику любов до української історії, культури, літератури.

Я був пуцьвірінком. Влітку він приїхав із Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша – "Пани, пани...". А то було якраз на Різдво, і він хотів, щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато... Мама була вдоволена, обняла мене, розчулилася, тато зрадів, але мама каже, я боюся, що цей Сенька зробить із тебе соціаліста. В цей момент, я вважаю, що зерно пустило корінця

 — писав через багато років Мстислав.

Також певний вплив на формування свідомості Степана мав його хрещений батько – Пилип Іваненко, який був директором єпархіальних свічних заводів, членом українських організацій Полтави.

Патріарх із любов’ю згадував роки навчання в гімназії, людей, із якими він спілкувався. Зокрема, він згадував про Панаса Мирного: "цей дядько з бородою нам цукерки роздавав. А їздив він на вузенькому візку, сам конем правив. Вже тоді був відомим письменником, пам’ятаю, мама читала його твори".

Навчаючись у гімназії, Степан Скрипник постійно відвідував церкву, співав у церковному хорі, прислуговував владиці Сильвестру. А коли прийшов час, він дотримуючись традицій свого козацького роду, обрав військову кар’єру. Степан  вступив до військової школи прапорщиків у Оренбурзі. Життя закрутило його у вирі подій - революція 1917 року і відродження України.

Він служить вояком у Першому кінному полку гайдамаків імені Костя Гордієнка. Про це свідчить лист Івана Скрипника до Симона Петлюри, в якому він повідомляє, що Степан добровільно вступив до полку гайдамаків, і водночас просить влаштувати сина у військове училище.

З 1917 по 1921 роки Степан Скрипник служив переважно в діючих частинах Української армії, а в 1918 році брав участь у поході Запорізької дивізії в Крим.

У липні  1918 року він був заарештований німцями разом із Петлюрою.  Понад чотири місяці провів у Лук’янівській в’язниці у Києві.

Звільнившись, він знову перебуває на фронті, аж до поранення в березні 1919 року. Після поранення хорунжий Степан Скрипник переходить на службу до Похідної канцелярії Головного отамана військ УНР і перебуває там до 1921 року.

Після війни він потрапив до табору інтернованих у польське місто Каліш, де займався культурно-освітньою роботою. Після звільнення з табору, жив у Луцьку, але восени 1922 року польська поліція заарештувала його за громадсько-просвітницьку діяльність. Скрипник переїздить до Галичини.

У 1926 році у Польщі відбувається переворот і до влади приходить Пілсудский. Він у 1920 році підтримав Петлюру у війні з більшовиками. Це дало українцям надію, що він зможе відновити попередню, сприятливішу для українського населення Польщі політику. І Скрипник знову повертається до Волині. Він займається там активною культурно-масовою роботою серед селян. Вступає до Вищої школи політичних наук у Варшаві, яку успішно закінчує в 1930 році. А ще закінчує курси у Вільному університеті Варшави. Тоді ж Степан зустрівся зі своїм коханням. Це була  галичанка Іванна Вітковицька. В їхньому шлюбі народилося троє дітей — син Ярослав, доньки Тамара і Маріана.

У 1930 році Степана Скрипника було обрано депутатом до Польського сейму від Волині й Полісся (до 1939 року ця частина України, нагадаємо, знаходилася під владою Польщі). Як депутат сейму Скрипник палко відстоював інтереси православного населення Волині. Він набув слави визначного парламентарія, захищаючи національні, соціальні, освітні права виборців. Також він брав активну участь в українському громадському житті.

Він був членом президії Товариства імені митрополита Петра Могили в Луцьку і головою товариства "Українська школа" в Рівному, а також членом інших українських культурно-громадських організацій.  Також допомагав у збереженні українських преси та шкільництва. В той же час брав участь у церковних з’їздах духовенства і мирян на Волині. Зокрема, він був організатором масових маніфестацій, що відбулися в Почаївській лаврі у 1933 році.

Багато пізніше, вже у 1991 році, в одному з інтерв’ю владика згадував: "Ми за Почаїв боролися, бо він і за польських часів був під крилом московським. Націоналістичні польські кола скоріше підтримували московські чорносотенні кола. Я був у Рівному. Я жив там 16 років - водив по дві, три тисячі, одного разу шість тисяч на прощу до Почаєва...".

За дев’ять років роботи в парламенті Польщі Скрипник виголосив близько 20 значних промов. Всі вони стосувались українського питання, розвитку освіти, церковних проблем, тощо. За цей час він став зрілим, досвідченим політиком.

Коли до Львова  вступили радянські війська, за нез’ясованих обставин загинула його дружина. Степан вирішив удруге не одружуватися і сам піклувався про дітей. Він приймає рішення та йде у ченці,  отримавши нове ім’я - Мстислав.

14 травня 1942 року він був хіротонізований (рукопокладений) на єпископа Переяславського в Андріївському соборі в Києві.

Та активність, запальні проповіді, його зростаюча популярність не сподобалися німецькій владі. 24 серпня 1942 року Скрипник одержав повідомлення про заборону перебувати на Київщини. Щоб уникнути арешту, він мусив знову виїхати на Волинь.
Тут у жовтні 1942 року єпископ Мстислав взяв участь у соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, який проходив нелегально через його заборону німецькою владою. На цьому соборі було підписано "Акт поєднання" між представниками Автокефальної та Автономної церков. Він означав фактичне визнання існування єдиної Української Автокефальної  Православної церкви. І одним із творців цього Акту був Мстислав.

Та це об’єднання викликало гнів німецької влади і вона розпочала репресії проти ініціаторів цього акту.  Ініціатором поєднання церков німці вважали саме Мстислава. 12 жовтня 1942 року його заарештували і тримали в ув’язненні у Чернігові, у Прилуках, у Києві, навіть погрожували смертю. Та у квітні 1943 року, завдячуючи клопотанню духовенства, єпископа Мстислава було звільнено з в’язниці київського гестапо. Його звільнили за умови, що він не буде відправляти Службу Божу та не буде проповідувати...

З 1944 року жив у Варшаві, згодом - у Словаччині, пізніше - у Німеччині, де очолював єпархії в Гессені, Вюртенберзі. У червні 1944 року за дорученням митрополита Полікарпа єпископ Мстислав займався евакуацією українського духовенства та їх родин у Західну Європу. Це була значна група українців, близько 700 біженців, у тому числі 10 православних єпископів, 150 священників, із них 30 греко-католицьких. Разом із ними Мстислав 1944 року емігрував на Захід. У 1944 — 1950 роках його пастирська діяльність була пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції та Канаді.

1947 року на північноамериканському континенті Мстислав обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. З 1949 очолив УПЦ в Америці та домігся об'єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.

Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова "Українського Єрусалима" або "Українського пантеону" в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка. Він став осередком життя Української православної церкви США.  У 1950-х роках у Баунд-Бруці постав величний храм — Церква-пам’ятник. Поряд було відкрито православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок визначні українські діячі, зокрема вихідці з Полтавщини. До комплексу також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія.

Із відродженням української державності митрополит Мстислав спрямував усі свої сили та досвід на відновлення УАПЦ в Україні. У 1990 році на Помісному соборі УАПЦ в Києві 92-річний митрополит Мстислав був обраний першим патріархом Київським і всієї України. Доля судила саме цій, духовно сильній людині, очолити перше в історії України патріарше управління Православною церквою. Дивовижною була енергія, з якою патріарх Мстислав брався за  відродження Української Православної церкви в нашій державі.

18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: Мстислав став першим Патріархом УАПЦ. 1992 року саме він передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії, який зберігається в музеї Збройних сил України.

Через десятиліття розлуки Полтава зустрічала свого вірного сина у травні 1991 року та у грудні 1992-го. Владика завітав у родинний будинок, побував там, де була Всесвятська церква, в якій його хрестили, відвідав місце зруйнованого цвинтаря, де упокоїлися його батьки. Дивом зберегся лише батьківський будинок, якому наразі понад 200 років.

Помер Мстислав у канадському місті Ґрімсбі 11 червня 1993 року. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку (США).

24 грудня 1994 року було відкрито Меморіальний музей святого патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника у Полтаві. З того часу Сестринство Святої княгині Ольги самотужки частково відбудувало меморіальну садибу. Але й зараз цей будинок потребує негайного ремонту. 29 липня 1994 року на будинку було встановлено меморіальну дошку. Стоїть цей родинний будиночок Мстислава на вулиці, яка тепер носить ім'я патріарха й чекає своєї долі…


 

історія, пам'ять, релігія, патріарх Мстислав, ювілей

За темою:

Топ-5 за тиждень :