Василь Захарченко: письменник, журналіст, політв'язень

Зі Стусом та Дзюбою

13 січня 2021 року виповнилося 85 років від дня народження політв'язня комуністичного режиму, письменника-шістдесятника, журналіста, лауреата Шевченківської премії Василя Захарченка. Він народився у селі Гутирівка поблизу Полтави в селянській сім'ї. Навчався у Супрунівській середній школі. Ще в шкільні роки майбутнього письменника зачарувало правдиве слово Олеся Гончара. Пізніше дороговказами в літературі, за його власним висловом, стали "три Григорії — Косинка та два брати Тютюнники". 

Вступив на факультет журналістики Київського університету. Навчався на одному курсі з майбутнім класиком української літератури Борисом Олійником, відомим поетом-піснярем Вадимом Крищенком, знаним полтавським журналістом, багаторічним редактором газети "Село Полтавське" Павлом Пустовітом. Останній згадував, що це був особливий курс:  набирали більше молоді із сіл, аби підготувати кадри для районних газет.  Щоб якось прожити, хлопці ходили на залізничну станцію, де, бувало, цілу ніч розвантажували вагони, а вранці, знесилені, поверталися до гуртожитку. Також доводилося зносити моральний терор в університеті - лекції (крім української літератури та мови) читалися російською, а довкола панувала атмосфера підозріливості. 

Після закінчення університету в 1958 році спершу працював газетярем у Кременчуці, згодом переїхав на Донбас. Хоча і там не знайшов душевної рівноваги: "Я задихався в задушливій зрусифікованій атмосфері, відчував, як міліє, пересихає моя мовна річка, як я глухну в цьому чужому російському морі". 

Там зійшовся з Василем Стусом, Іваном Дзюбою, іншими українськими патріотами, дисидентами-шістдесятниками. У Донецьку допомагав збирати матеріали про зросійщення краю для праці, яку готував до друку Іван Дзюба. Тоді ж, у середині 1960-х, він починає цікавитися й іншою небезпечною на той час темою – Голодомору. Занотовує розповіді очевидців на Полтавщині, Донеччині, Черкащині, Житомирщині, Чернігівщині. "Люди розповідали про такі жахи, про таку кричущу несправедливість, про такі звірства свого ж односельця-активіста, що серце обливалося кров'ю", - писав Захарченко.

Під "ковпаком" КДБ. Поневіряння у комуністичному концтаборі

Вступивши до лав Спілки письменників, 1969 року Василь Іванович перебирається до Черкас, де спочатку працює у часописі "Молодь Черкащини", а згодом – у "Черкаській правді". У цей час він написав свої найкращі повісті і романи. А ще – продовжував інтенсивно збирати матеріали та передавав їх Дзюбі через Стуса. Та незабаром після проведення низки обшуків друзів арештували. Зрозуміло, що під кадебістським "ковпаком" опинився й Василь Захарченко. У його помешканні виявили самвидав шістдесятників та нотатники. Також кадебістські нишпорки знайшли у помешканні письменника й заборонену в Радянському Союзі книгу Юрія Горліс-Горського "Холодний Яр" про антибільшовицький і антиросійський повстанський рух за незалежність Української Народної Республіки. 

Тож, арешт не забарився. А невдовзі й відбулося судилище: звинуватили, як і сотні інших дисидентів у "антирадянській діяльності" за ст.62 КК УРСР - п'ять років суворого режиму. Поневірявся письменник у комуністичному брежнєвському концтаборі №5 на території Пермської області Росії. В ув’язненні познайомився з іншими діячами українського руху опору 1960—1970-х років – літературознавцем, мовознавцем, перекладачем Іваном Світличним, правозахисником Семеном Глузманом, поетом і прозаїком Ігорем Калинцем.

Позбавили письменника і членства у Спілці письменників, яке було поновлене лише через десять років. До 1982-го його ім'я було викреслене з літературного процесу, а книжки вилучалися з книгозбірень.

Реабілітація. Визнання

Загалом у творчому доробку письменника десять романів, дев'ять повістей, понад сто оповідань, серед яких найвідоміші – повість у новелах "Велика Ведмедиця" (1988), "Котилися вози з гори" (про українське село 1980-х років), "Клекіт старого лелеки" (1989), "Брат милосердний" (1990), "Мобілізовані" (1995), "Очима до голубих віконниць" (1998), "Дім під ясенами" (1999), "Великі лови" (2002), "Довгі присмерки" (2002), "Нічні поїзди" (2003), "Пий воду з криниці твоєї" (2004) та інші.

Реабілітували Василя Захарченка лише 9 жовтня 1991 року, після здобуття Україною незалежності, яку він щиро вітав. У листі до свого однокурсника Павла Пустовіта від 19 серпня 1992 року зізнається: "Перші місяці після 1 грудня (1991) ходив не ходив, а літав од щастя. Зараз дуже тривожно й гірко, що державу не будують, а імітують це будівництво. Звідси й переважна доля лих на наші голови. Та вірю, що в імперію вже нас не затягнуть. Таки ж прийдуть і в Україні наші Вашингтони. А таки прийдуть"...

У 1995 році прийшло загальнодержавне і громадське визнання. Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман "Прибутні люди", опублікований 1994 року в журналі "Вітчизна". Його літературна праця відзначена й іншими преміями - імені Андрія Головка (1989), імені Юрія Яновського (1991), імені Олекси Гірника (2005). У 2009 році за пропаганду української книги герой нашої оповіді був удостоєний премії імені Дмитра Нитченка. 

"Пам'ятайте, українці: спілкуючись російською, ви вбиваєте Україну щоденно, щогодинно, щохвилинно, цієї миті... Так і тільки так ми маємо, вимушені ставити питання, якщо не хочемо, щоб нас стерли з лиця землі, адже Україна й далі, вже в роки Незалежності немилосердно, цинічно русифікується", - з болем писав Василь Захарченко. 

І ще одна цитата з письменницького щоденника: "Жоден народ не має у себе під боком такого підступного, підлого, азіатськи жорстокого, бездушного сусіда. Ми й самі винні, що з дурості своєї дозволили знахабніти Московії, добровільно піддавшись їй 1654 року в Переяславі. Цим ми надзвичайно употужнили цю дику імперію – лігши під її ноги живим мостом у Європу". 

Василь Захарченко пішов із життя 5 грудня 2018 року в місті Черкаси, де і похований.

Олег ПУСТОВГАР,
регіональний представник Українського інституту національної пам'яті в Полтавській області