Полтавка створила цех пошиття військової амуніції

Коли торік у серпні Олена Запорожан відкривала своє ательє-майстерню а Полтаві (39 квадратів, дрібні ремонти, пошив суконь, постелі й дитячого одягу), вона й подумати не могла, як усе закрутиться з початком повномасштабної війни.

Нині про початкове призначення й переважну орієнтацію на жіночу цивільну аудиторію нагадує лише назва — «Майстерня пані Зе» (нічого спільного з чинним президентом, а чому така назва, читайте далі). Саме виробництво розрослося в кілька разів за площею зайнятого приміщення та розширилося від 2 до 40 людей у команді.

Сукні тут відклали до мирнішого часу, бо тепер потрібна передусім піксельна форма, розвантажувальні жилети та інша амуніція. Олена опанувала з нуля техніки створення військового спорядження й пройшла шлях від волонтерської ініціативи до бізнесу, надавши робочі місця кільком десяткам переселенців.

Офісна дошка і брендування від доньки власниці

Узагалі Олена — журналістка, але в професію після декрету не поверталася. Сама шила вже давно. Якийсь час до цього спонукала скрута в 1990-х, але переважно сідала за машинку просто тому, що любила це. Шити навчилася самотужки, з викрійок Burda. Таке хобі гарантувало їй ексклюзивні пальта й сукні, а пізніше дало змогу відкрити власну справу.

Думка про неї визріла в декретній відпустці. Олена доглядала дочку Лесю — саме вона підкаже мамі назву для її першого бізнесу. Сидіння вдома, каже жінка, з часом почало пригнічувати й виснажувати — потрібно було на щось перемкнутися. Знову взялася за шиття, а для нових знань дивилася ютуб. Перешивала свій одяг на нове вбрання для дочки, скуповувала тканини, шила дитині куртки й комбінезони.

Якось торік улітку сиділи з сусідкою Людмилою на лавочці у дворі. Олена запропонувала: "Відкриймо ательє". "Давай", — погодилася Людмила. У сусідньому будинку винайняли приміщення на 39 квадратів. Занесли дві швейні машинки і взялися до роботи. Людмила шила постільну білизну за індивідуальними розмірами, Олена приймала замовлення на трикотажні сукні й спортивні костюми. Також майстрині розробляли власні моделі, брали на ремонт одяг і рюкзаки. Це не було прибутково, а з початком опалювального сезону взагалі почали працювати в мінус. Та майстерню не збиралися зачиняти:

"Ми приходили в ательє, дивилися кіно, балакали, няньчили Лесю й неспішно працювали. Про вигоду не йшлося, але ми не могли звідти з’їхати — це було наше, це нам подобалося, думали, як розвиватися далі".

Олена Запорожан не очікувала стрімкого зростання своєї майстерні

Вони називали себе "Майстернею пані З". Якось так дочка Олени назвала свою маму, коли та їй щось забороняла. Мала Леся наскаржилася на маму в дитячому листі з невідомим адресатом: "Пані З. кричала на свою дитину, чим порушувала її права". Посміялися, але прижилося. Олена почала писати пости у фейсбуку про свої швацькі будні під хештегом #майстерня_пані_З, а згодом київська подруга замовила їй такі іменні лейбли. Олена почала нашивати їх на свої плаття.

Вона не приховує факту, що їхня майстерня натоді працювала підпільно та не сплачувала податків. Тепер, каже, вони сповна покрили борг перед державою.

Майстрині до останнього не хотіли вірити у велику війну, але коли вона зрештою почалася, від їхнього неспішного робочого темпу не залишилося ні сліду.