Премʼєра вистави "Віддайте тіло" у Полтаві викликала суперечливі емоції

Акторам Полтавський театр імені Гоголя та Владислав Шевченко  довелось працювати із пʼєсою, що «спустили згори» як спробу чи то підняти бойовий дух людям, чи то перевірити як людям таке заходить.  

 Полтавський театр імені Гоголя презентував виставу на пʼєсу Анатолія Крима «Віддайте тіло».

Перший показ вистави не зібрав аншлаг (субота, літо, дача, шашлики), але зал був майже повний.

Серед глядачів були й журналісти «Полтавської хвилі»  — думки викладені в рецензії-колонці є субʼєктивними.

Полтава — велике місто, але є досить провінційним в плані культури. Тут лише один муніципальний театр, якому не складають конкуренцію аматорські колективи, тож у виборі культурного дозвілля полтавці, вимушені переселенці та гості міста особливо не обтяжені, а отже — нових вистав чекають із нетерпінням.

У цій ситуації глядачі часто стають заручниками репертуарного вибору керівництва театру, а від початку повномасштабного вторгнення ще й облвійськадміністрації, яка вводить негласну ідеологічну цензуру.

Хотілося б думати, що нову постановку головного режисера театру Владислава Шевченка «Віддайте тіло» за пʼєсою Анатолія Крима театру теж спустили звідкись згори. Інакше вибір подібного тексту логічно пояснити неможливо.

Чому? Спробуємо пояснити нижче враженнями від перегляду премʼєри. Забігаючи наперед, скажемо, що на думку автора (виключно субʼєктивну), якщо обирати між ідеологічною метою «користь», «нейтральність» чи «шкідництво» — ця вистава скоріше останнє.

Музичне оформлення

Вистава починається піснею на слова Людмили Горової «Сію тобі враже».

Поруч із нею тут же в перші ж хвилини картини ми чуємо уривки з відомої всім фрази прикордонників зі Зміїного, вкраденої росіянами «Вєткі калін поклоніліся», «Ванька-встанька» і навіть музикою з пісні «Здравствуй юность в сапогах» з російського серіалу «Солдати». Навіть враховуючи, що ці пісні слухає рашистський солдат, використання цих композицій на десятому році війни з росією є досить контроверсійним вибором для оформлення вистави. Аби якось вирівняти ситуацію, звісно, українська героїня Баба Надя, співає «Ой, у лузі червона калина» та ще кілька патріотичних пісень. Але чомусь саме цей масив на перших хвилинах вистави западає в памʼять особливо.

Щонайменше, якщо сприймати на слух, на 80% вистава йде російською мовою. Саме цією мовою спілкуються головні персонажі: «чмоня» Вова та його дружина-росіянка Зінка, з якою всю виставу він та інші персонажі говорять по відеозвʼязку.

/Ремарка/

Звісно можна пояснити російську мову натуралізмом та реалістичністю, адже в запропонованих обставинах ми бачимо саме росіян. Але, чомусь у виставі «Едіт Піаф», наприклад, героїня Маргарити Томм говорила українською, а не французькою. Ба більше, навіть пісні були перекладені зрозумілою глядачеві мовою. На кого орієнтована вистава російською? На малороса, який за замовчуванням мусить її знати?

Ідея

На думку автора, кожен художній твір мусить мати ідею та/або мораль, яку автор і, в цьому випадку, ще й режисер хочуть донести до глядача.

Як ішлося в анонсі «"Віддайте тіло" — це історія, яка нагадає вам, що найцінніше у житті не матеріальні блага, а людські цінності, що можуть ховатися у найнеочікуваніших місцях».

В яких неочікуваних місцях пʼєси йшлося про людські цінності, автор цієї статті так і не зрозумів. Натомість ми побачили набір кліше та стереотипів про кацапів та хохлів. При чому обидві сторони в цій виставі мають на меті виключно наживу на тілі полоненого «чмобіка» Вови.

Сюжет

Невибагливий і трохи банальний. Так би мовити, — в лоб. Можливо, ця вистава могла би зайти глядачеві навесні-влітку минулого року, але аж ніяк не через півтора роки після початку повномасштабного вторгнення.

Російський мобілізований Вова з Алтаю, син почесного олєнєвода, потрапляє до української хати.

Він вривається в порожню оселю української самотньої пенсіонерки зі словами «Здравствуйтє, товаріщі бандери», а зрозумівши, що в хаті нікого немає, починає мародерити: унітаз, столовий мельхіор зі скрині, нижню білизну господині (нагадаємо пенсіонерки), серед якої якимось чином виявляються жовто-блакитні стрінги (що там по нарузі над державними символами?), та «Алілуя» — смартфон.

Саме з цього смартфона він телефонує своїй дружині по відеозвʼязку, яка в цей час поки чоловік воює, як бачить глядач, бухає горілку та кохається із сусідом. Така собі провінційна алтайська шльондра-алкоголічка. З самого початку спілкування зрозуміло, що доля чоловіка її турбує мало, позаяк єдиний інтерес жінки — гроші.

Спочатку це зарплата військового, але як чути з великих діалогів (нагадаємо ця російська тарабарщина займає більшу частину вистави), вона не проти отримати й гробові за нього — вони значно більші. Ну як не проти. Скажімо чесно — така розвʼязка її влаштує навіть більше.

Вові не пощастило. Адже за охоронця в хаті патріотичний Папуга Гриша. Той постійно лупить москаля по голові кувалдою, доки хазяйка (Баба Надя) бігає по всьому селі, шукаючи свій буцім-то загублений смартфон. Ці діалоги росіян з постійним побиттям папугою чмобіка продовжуються доки бабця не знаходить російського солдата посеред своєї хати і не вирішує... па-ба-ба-пам... теж отримати гроші за полоненого.

Памʼятаєте питання про людські цінності? Отут поставимо його ще раз — коли автор п'єси ставить збагачення як єдину самоціль і росіянської дружини, і справжньої української Баби Наді, урівнюючи їх при цьому, — що він хоче нам сказати? Баба Надя дуже мріє про гроші за полоненого, орден від Залужного і ще один — від Зеленського. При цьому вона дуже просить поліцію не повідомляти про нагороди у пенсійний фонд, бо ж позбавлять пільг «як працюючого пенсіонера».