“Українські Афіни”: полтавське село Кибинці має цікаву історію

Aдже тут знаходився, нарівні з губернським містом, один з центрів культурного життя Полтавщини та всієї тогочасної України.

Чим же славне було на той час невеличке село Миргородського повіту Полтавської губернії, яке вперше згадується в писемних джерелах під 1688 р як володіння Миргородського протопопа Леонтія Филипповича, розповідає Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської обласної ради у межах історичного маршруту “Українські Афіни Полтавщини”.

З 1788 року ними володів (а з 1806 р. із невеликою перервою, до самої смерті, жив) тут такий собі Дмитро Трощинський (1749 – 1829 р.р.).

На сьогодні його згадують переважно як далекого родича матері М.В. Гоголя і покровителя цієї сім’ї, а от на початку XIX ст. його ім’я знала чи не вся Російська імперія. Правнук племінника Івана Мазепи гадяцького полковника Степана Трощинського, Дмитро Прокопович зробив блискучу кар’єру в державних структурах Російської імперії. Розпочавши службу канцеляристом Миргородського полку, Трощинський завдяки адміністративним талантам став статс-секретарем Катерини II, а пізніше сенатором, членом Державної ради та міністром уділів.

Саме Трощинський написав Маніфест про сходження на престол Олександра І після вбивства його батька Павла І, увійшовши після цього до кола найближчих соратників молодого імператора. Але вихований у старих традиціях, переконаний прихильник усталених форм правління Д.Трощинський дуже скоро вступив у конфлікт з молодими прихильниками реформ, що складали на той час оточення Олександра І. До того ж він посварився з близьким до царя В.П. Кочубеєм, до речі, одним із своїх сусідів на Полтавщині. Граф Кочубей відібрав у Трощинського найкращого, на його погляд, співробітника, майбутнього реформатора М.Сперанського.

У 1806 році Дмитро Трощинський вийшов у відставку і повернувся до України, де був одним з найбагатших магнатів. Йому належали близько 70 тис. десятин землі, великі володіння на Полтавщині, Київщині, Поділлі та у Воронезькій губернії, понад 6 тис. кріпаків, будинки в Санкт-Петербурзі та Києві, рухомість вартістю 1 млн. карбованців сріблом.

Для постійного проживання відставний високопосадовець обрав свій маєток у Кибинцях, перетворивши його на справжній осередок культурного життя краю. Лише в 1814 – 1817 р.р. Д.Трощинський на деякий час був змушений залишити Полтавщину, отримавши від імператора призначення на посаду міністра юстиції та генерал-прокурора.

Олександр І знову звернув увагу на досвідченого адміністратора коли він у 1814 році, за дорученням полтавського дворянства, яке 1812 року обрало Дмитра Прокоповича своїм предводителем, зустрічав імператора із закордонного походу. Але напружена праця у північній столиці погано позначилась на здоров’ї старого міністра, і коли у 1816 р. померла його єдина позашлюбна донька Надія, заміжня за князем Іваном Хілковим, залишивши йому онуку дванадцяти років, він остаточно вийшов у відставку та повернувся в Кибинці.

Саме княжна Парасковія Хілкова, онука Д.Трощинського, приваблювала до наїздів у Кибинці одного з братів-декабристів Муравйових-Апостолів Матвія Івановича, який безнадійно був у неї закоханий і навіть посварився через це з ще одним залицяльником княжни Олексієм Васильовичем Капністом. Маєтки Хомутець Муравйових-Апостолів та Обухівка Капністів знаходились неподалік, а з їх власниками Іваном Матвійовичем Муравйовим-Апостолом та Василем Васильовичем Капністом, батьками молодиків, Дмитро Трощинський підтримував теплі дружні відносини.

Зовні садиба в Кибинцях не здавалася пишною – дерев’яна, у два поверхи. Її оздоблення більше нагадувало сільську хату з віконницями, хоча центральна частина мала фронтон з класичними колонами. Будинок був оточений великим фруктовим садом.

Але всередині панували багатство та розкіш. Тут було багато порцеляни, бронзи, зберігались колекції золотих монет та медалей, зброї, табакерок. Гордістю власника були особисті речі французької королеви Марії-Антуанетти – бюро, порцеляновий годинник та підсвічники. Також в будинку знаходились чимала картинна галерея та бібліотека. Остання була однією з найбільших приватних бібліотек у Російській імперії та налічувала більш ніж 4 тисячі томів, а до її фондів надходили провідні періодичні видання Петербурга та Москви. У кибинській книгозбірні були представлені видання як античних, так і тогочасних європейських авторів. У ній зберігалися різноманітні лексикони-довідники, літописи, хроніки та історичні твори, в тому числі і рукописні. Більшість бібліотечних книг були оправлені в телячу шкіру, і на кожній з них стояла монограма господаря «Д.Т.». Відомо, що послугами цієї книгозбірні користувався Гоголь-гімназист. Наприкінці XIX ст. бібліотеку було розпродано і книги з неї були розпорошені по різним книгозбірням.

На всі усюди лунала слава домашнього театру Д.Трощинського, на вистави якого збиралось все навколишнє панство. Як культурний осередок Кибинці мали яскраво національний, український характер. Тут ставились п’єси українською мовою (в тому числі написані Василем Опанасовичем Гоголем-Яновським), і виконувались українські пісні. Улюбленою піснею самого власника садиби була «Чайка», яка алегорично представляла Україну як пташку, що влаштувала собі гніздо край дороги. До речі, автором цієї пісні вважається родич Трощинського гетьман Іван Мазепа.

Кибинці були загальнокультурним центром. Микола Гоголь пізніше згадував, що оркестр у маєтку, який складався з селян, виконував також Бетховена та Моцарта, а в театрі ставились і російські (за творами Фонвізіна, Крилова, Княжніна, Загоскіна та інших), та ймовірно і західноєвропейські п’єси. Писав для домашньої сцени і близький друг хазяїна В.В. Капніст, який сам зі своїми дітьми нерідко виступав на ній разом з батьками М.В. Гоголя, зятем Трощинського князем Хілковим, що мав репутацію гарного коміка, його дружиною Надією Дмитрівною.

Для Гоголів Дмитро Трощинський був ріднею по жіночій лінії. Рідна тітка матері Гоголя Марії Іванівни Ганна Матвіївна Косяровська була заміжня за братом власника Кибинців Андрієм Прокоповичем. Тож не дивно, чому саме В.О. Гоголя взяв собі за управителя господарством царський вельможа. Коли ж Трощинський деякий час був губернським маршалом полтавського дворянства, батько М.Гоголя виконував при ньому обов’язки секретаря. Флігель у маєтку Трощинського був другим домом сім’ї Гоголів. Як згадувала Марія Іванівна Гоголь-Яновська, Дмитро Прокопович «рідко нас відпускав додому».

У гостях у Кибинцях часто бували не тільки поміщики-сусіди, як то В.Капніст, І.Муравйов-Апостол, В.Гоголь, а і цвіт вищого столичного суспільства – генерали, графи Бутурлін, Бібіков, малоросійський генерал-губернатор М.Рєпнін-Волконський. За місцевими переказами, після другого повернення з Санкт-Петербургу, десь у 1822 році, власник маєтку влаштував новацію – театр на воді. До нього входила споруда на березі та ряд плотів на ставові. Саме на них і виступали артисти, в тому числі з селян. Вдень вони займалися роботою по господарству, а ввечері брали участь в розвагах хазяїна та його гостей.

Звичайно ж, культурне життя в Кибинцях було невіддільне від звичайного побуту українського поміщика. Значна частина часу призначалась для трапез та вживання різноманітних напоїв, обіди влаштовувались на широку ногу, з привітністю та хлібосольством. Так на іменини господаря (26 жовтня) збирались на бенкет до 150 осіб. Були в маєтку і власні блазні, які розважали Д.Трощинського особливо в останні роки життя, коли у нього все частіше траплялись приступи іпохондрії.

Постать Трощинського поєднала в собі всі риси перехідного етапу в розвитку українського суспільства, коли представники української козацької еліти йшли на службу до імперських управлінських структур. Досягши високого становища в чиновницькій ієрархії самодержавної адміністрації, вони все-таки залишались українцями. Тому вони, і зокрема Д.Трощинський, всіляко підтримували розвиток української культури. Так М.Цертелєв присвятив йому свій «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (СПб, 1819) – першу збірку українських дум, а Я.Маркевич – «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (СПб, 1798). Долучився Трощинський і до першого видання «Енеїди» Котляревського у 1798 р.

Дискусійним залишається питання про міру політичного українства Д.Трощинського. Адже він знаходився не просто в теплих, а в надзвичайно дружніх відносинах з В.Капністом. З власником Обухівки вони обмінювались регулярними взаємними візитами, В.Капніст нерідко тривалий час жив у гостях в Кибинцях, і навіть помер не вдома, а в маєтку свого друга. Відомо, що у 1812 р. Трощинський разом з Капністом активно підтримав складений сенатором М.Миклашевським проект реставрації козацьких полків на Лівобережжі. Відголоски якоїсь дивної слави Трощинського можна знайти в повісті Т.Шевченка «Близнята»: «Хотів Никифор Федорович проїхати на Миргород, щоб уклонитися прахові славного козака-вельможі Трощинського, та Параскові Тарасівна учинила опір».

Помер Д.Трощинський 26 лютого 1829 р. у Кибинцях і був похований в Михайлівській церкві, яка ним же була споруджена та стояла при його садибі.

На початку ХХ ст. колишня садиба Трощинського в Кибинцях опинилась у власності Б.П. Вульферта, тодішнього предводителя повітового дворянства. Вульферт упорядкував старовинний занедбаний будинок, куплений у поміщика Шишкіна, здебільшого зберігши під час відновлювальних робіт архітектурні елементи й оздоблення будинку Трощинського. Дещо змінено було лише оформлення фасаду. На жаль, при цьому було знищено фруктовий сад та домову церкву з унікальними розписами. В листопаді 1917 року цей історичний будинок, як і вся садиба, був розграбований і зруйнований. Згодом влада віддала його під казенні помешкання для приїжджих родин та для потреб споживчої кооперації, а наприкінці 20-тих років ця вщент сплюндрована краса була розібрана на злам…

Фото: Центр охорони та досліджень пам’яток археології Полтавської облради