Той бій, за свідченням істориків, вирішальним не був, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді, яка загинула в нерівній битві біля Крут, за 130 кілометрів від Києва...

Ось як згадував ті події сотник Армії УНР, наш земляк, командир першого куреня Першої юнацької військової школи імені Хмельницького Аверкій Гончаренко. Спогади опубліковано 1938 року у військовому журналі "За державність", що його видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві. Подано зі скороченнями.

"Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель - Бахмач і Ворожба - Бахмач. На оборону цього залізничного вузла командуючий військами отаман Ю. Капкан вислав Першу ім. гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку військову школу, у складі якої було чотири сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Вона була укомплектована юнаками з колишніх військових шкіл.
22-го грудня 1917 р. мене як командира куреня Юнацької школи покликав до себе отаман Ю. Капкан. Він наказав негайно від’їхати до Бахмача по одержанні двох секретних пакетів: «Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Більшовики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач - Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-товаровий уже готовий. На поміч трудно чекати».
З наказом за всяку ціну не віддати Бахмача більшовикам, з глибоким смутком вертався я до школи. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі.
23-го грудня ввечері я був у Бахмачі. На Святвечір, 24-го грудня 1917 року, в напрямі на Гомель вислав передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли ст. Доч, двох більшовицьких вояків узяли до полону. Від них я довідався, куди наступає Муравйов.
У напрямі до ст. Ворожба школа також увійшла в бойову стичність із більшовиками. Ст. Бахмач і місто залишилися за нами. Але в залізничному депо Бахмач було до двох тисяч робітників, переважно росіян. Про їхній настрій звернувся я до сотника Тимченка за інформаціями. Він був у них на мітингу й сказав, що робітники оголосили нейтралітет. На цій підставі я і приступив до перегрупування Юнацької школи. Незадоволення сотника Тимченка з цього рішення виявилося в його від’їзді з цілим штабом на ст. Крути. Звідти він повідомив, що йде нам на поміч піша дивізія. Пізніше виявилося, що замість дивізії прийшло кілька потягів, навантажених возами.
Було очевидно, що Київ не мав вільних військових частин. Така ситуація, а до того ще й вороже настроєне населення, яке косим оком дивилося на «інтелігентів»-юнаків, безперервні сутички з більшовиками — це все дуже зле відбивалося на настроях школи. Частина з-поміж юнаків — це були діти з-під селянських стріх, які інтуїтивно відчували правоту наших змагань, і це давало можливість держати курінь у рамках дисципліни.
Активність супротивника збільшувалася. Під його натиском наші передові частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через його передмістя, бо робітники, з наближенням більшовиків, виступали активно, збільшуючи і без того переважаючого нас у багато разів ворога.
25 січня 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього курсу медицини Університету св. Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють вже стріляти... Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому «піднесенню духу» і вдалося затримати наступ Муравйова.
Студентська сотня в числі 115—130 людей прибула на ст. Крути 27 січня 1918 р. о четвертій ранку. Командирові сотні дав я відтинок, найменше загороджений зі сторони противника. Для зв’язку призначив трьох студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на моє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як виявилося, навіки.
Ранком червоні розпочали наступ — так, ніби вони йшли на парад, занедбуючи засоби безпеки. В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: «Пріґатовіться к встрече пабеданоснай Красной армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєров пращаю, а афіцєров всьоравно расстрєляю».
Я відповів, що до зустрічі все готове. Передні частини червоних, очевидно, були певні нашої втечі. Тільки-но червоні зблизились на віддаль пострілу, ми їх «привітали» сильним огнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Більшовики зайняли по фронту лінію до п’яти кілометрів, маючи за собою постійні свіжі резерви.
А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Розтягнені по лінії фронту до трьох кілометрів, ми вступили в нерівний бій. Коло години десятої рано приїхала на платформі одна гармата, коло неї — сотник Лощенко. Думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними пострілами в запілля червоних, і це зупиняло переможний марш Муравйова. Коло години дванадцятої почали червоні наступати на Студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір. До цього їх спонукала поява на залізничному торі Чернігів—Крути сотника Семирозума, що прикривав наш лівий фланг. Але той більшовицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ вони спрямували на блокування нашого правого крила, що давало їм в руки ст. Крути та уможливлювало б цілковите оточення нас.
Тоді я вжив резерв — нашу останню сотню. У багато разів переважаюча сила ворога прискорювала нам вирок, і тільки слабкий темп його наступу дав можливість дотягти до дев’ятої години вечора, коли настала темна ніч.
У цім великім напруженні юнак Валентин Атамановський (студент Університету св. Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на з’єднання з наступаючими на нас більшовиками, себто, наступає на нас із запілля. Треба було виходити з бою і готуватись для з’єднання з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри, які були вже на ст. Бровари.
Атамановського я послав ще завидна до Студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Відворот Студентська сотня мала розпочати першою.
Перша сотня, яка була у резерві, вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темряви. Після чого рештки резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи. По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, але під час бою пораненим він не був, оскільки не було і в шпитальному вагоні. Не було виявлено також цілої чоти Студентської сотні — до 30 людей. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на ст. Крути, а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... Їх не розстрілювали, а кололи багнетами, про що я дізнався уже в Києві, при похороні.
Незабаром на ст. Бровари я здав звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника Олександра Удовиченка. Замість бодай хвилевого відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Києва, а йти його брати, бо там повстали добре озброєні місцеві більшовики.
Так закінчився бій під Крутами. Втрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин»...

У бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника і здійснили організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російське радянське військо втратило боєздатність на чотири дні. Поновити наступ на Київ війську Муравйова прийшлося не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.

Сучасників особливо вразило поховання 27 юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і були ними страчені. На похороні в Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш "Пам'яті тридцяти".

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ

Аверкій Гончаренко (22 жовтня 1890, село Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії - 12 квітня 1980, США) — командир українських частин у бою під Крутами.

1912 року з відзнакою закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Служив в одному з гвардійських полків російської армії. Учасник Першої світової війни. Командував батальйоном. Капітан. Георгіївський кавалер — за бойові заслуги нагороджений хрестом святого Георгія з мечами. 1917 року викладав тактику в Київській школі прапорщиків. У січні 1918 року — командир першого куреня першої юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького. 1918 року був військовим комендантом Подільської губернії, 1919 року — начальником канцелярії Головного отамана Симона Петлюри. Проживав у Галичині, де працював в українській кооперації.
У 1943-1945 роках Гончаренко — старшина Першої української дивізії Української національної армії (дивізія СС "Галичина"). Уряд УНР в еміграції удостоїв Гончаренка звання полковника. Після Другої світової війни жив у США, де й помер на дев'яностому році життя.