ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

19:27 13.11


129 років тому народився легендарний Остап Вишня

Легендарний письменник, сатирик та гуморист Остап Вишня народився на Полтавщині рівно 129 років тому. Людина унікальної популярности, мільйонних тиражів, твори якого знали навіть неписьменні.


Павло Губенко (Остап Вишня) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва, біля села Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині це Охтирський район Сумської області) в маєткові поміщиків фон Рот, де працював його батько.

"У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку". "Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси ". Так із гумором описував  своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці "Моя автобіографія".

Батько - Михайло Кіндратович Губенко - був із Лебедина. Одружився він в Грунях із місцевою дівчиною Параскою Олександрівною Білаш. Родина була багатодітною. За двадцять чотири роки спiльного  життя батьків, як тодi казали, "послав їм Господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей..."

З малих літ діти в родині долучалися до роботи. Знала родина й нестатки і злидні, особливо тоді, коли залишились без батька. Проте родина Губенків жила дружно, старші допомагали меншим у праці, вчились із гумором поборювати нестатки й негаразди.

Його сестра Катя згадувала (а були вони з Павлушею погодками), що він дуже рано навчився читати і весь вільний час проводив із книжкою, що брат любив природу, тварин, птахів. Частенько вона бачила як він, читаючи книжку, клав її на коліна, задумувався, прислухався...

Він розповідав вдома казки, захоплюючі і подекуди страшні. Розповідав про те, що десь прочитав, чув і здебільшого складав своє.

Остап Вишня не раз казав, що його батьки мали дуже багато дітей і грошей було дуже мало, та будь-що вони намагалися повиводити своїх дітей у люди. Початкову освіту майбутній письменник здобув у сільській школі. До школи пішов дуже рано, не було й шести років.

Він згадував, що вчів його старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи лінійку, що ходила по школярських руках. Хто зна, може ця лінійка виробляла літературний стиль письменника...

Коли хлопець закінчив початкову школу, батько повіз сина в Зіньків - у міську двокласну школу. Її закінчив у 1903 році зі свідоцтвом, яке дозволяло "бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду". Та хлопцеві виповнилося лише тринадцять і батько сказав, що він малий ще і треба вчитися далі. Павло хотів вчитися на вчителя. Сестра Катерина згадувала, що Павлуша дуже просив батьків, навіть плакав, щоб віддали його у Глухівську вчительську семінарію, "але не було в нас грошей - родина велика".

Повезла мама Павлушу до Києва, у військово-фельдшерську школу. Там вже рік навчався найстарший брат - Василь. Вчілися там хлопці за казенний кошт, батько був старий солдат і мав право в ту школу дітей віддавати на "казьонний кошт".

Проводжаючи, мама наказувала добре вчитись, щоб вівчившись заробляв на шматок хліба. І вчився Павло лише на відмінно. Які він писав листи додому! Не скаржився на погані харчі, на важке життя в інтернаті, не просив надіслати грошей. Це були повні гумору, веселощів листи про напівсолдатську житуху з її муштрою. Всі сміялися, читаючи ці листи, батьки ж сумували.

Після закінчення школи Павло пішов на військову службу… 

У 1909 році родину спіткало велике горе - несподівано помер батько. Остап Вишня писав у своєму щоденнику про те, що коли батько помер навіть їсти не було чого.

 — Лишилося десятеро дітей - сама дрібнота, – згадувала сестра. Викликали Павлушу телеграмою додому. Він обняв мене за плечі і сказав - дивись, Катю, скільки нас осиротіло. Їх треба ростити, вчити, любити і до розуму доводити. Це нам з тобою доведеться робити. Я знаю, що ти їх не покинеш. Маму бережи. Я скінчу службу - далі вдвох нам буде легше. Він надсилав бадьорі листи, писав, щоб я не здавалась, що як закінчить службу - веселіше заживемо. Надсилав посилочки дітям – книжки, ситці на пляттячка, іграшки – найменшим...

По закінченні військової служби Павло Губенко працював фельдшером у Києві. Хоч він і не мав наміру присвячувати своє життя медицині та до своїх обов’язків ставився чесно, сумлінно, віддано.

Молодий фельшер Губенко виявляв великий інтерес до навколишнього життя, активно займався самоосвітою і склав екстерном іспити в гімназію. Він захоплювався літературою, багато читав і в 1917 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Та під впливом бурхливих подій та життєвих обставин університет не вдалося закінчити. Утім, були спроби літературної творчості, окремі з яких побачили світ восени 1919 року на сторінках Кам'янець-Подільських газет. 

Революція поставила перед молодим Губенком, який робив свої перші кроки в літературі, питання про вибір шляху, місця в житті, громадянської позиції. Сам гуморист у "Моїй автобіографії",  що вийшла десятиліття потому, у 1927 році, з іронічним самокепкуванням щодо своїх революційних "одіссей" писав, що "як вдарила революція -  завертівся… Будував Україну. Бігав із Центральної ради в університет, а з унверситету - в Центаральну раду. Тоді до святої Софії, з св. Софії до "Просвіти", а з "Просвіти" - на мітинг, з мітингу на збори, зі зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з’їзд, зі з’їзду - на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати".

 Павло Губенко, як великий патріот Української Народної Республіки, докладав чимало зусиль до розбудови нової держави, завідував Медико-санітарною управою Міністерства залізниць УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі офіцери і вояки. В роки громадянської війни, відстоюючи інтереси республіки (Павло Губенко не належав до жодної партії), у 1919 році опинився у Кам’янці-Подільському. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував.

Саме тоді  у Кам'янець-Подільській газеті "Народна воля" з’явилася його перша публікація, яка була підписана псевдонімом Павло Грунський (від містечка Грунь, поблизу якого народився письменник). За цей період на сторінках Кам’янець-Подільських газет надруковано 21 твір молодого автора.

Наприкінці  1919 року він повертається до Києва, де невдовзі його було заарештовано і засуджено на три роки. Тільки завдяки клопотанням Василя Михайловича Еллінського (український діяч і письменник) — Павла звільнили.

У жовтні 1920 року Губенко був вже в Харкові і в наступному році став працівником в редакції газети "Вісті" – перекладачем. Молодий журналіст і письменник майже щодня друкувався на сторінках "Вістей" та інших видань. Фактично він стає основоположником такого газетного жанру, як "усмішка" – коротке гумористичне оповідання, писане живою народною мовою.

Вперше псевдонім Остап Вишня, якому судилося назавжди стали літературним ім’ям уславленого майстра сатири і гумору, з’явився під усмішкою "Чудака, їй-Богу!", що вийшла 22 липня 1921 року, на сторінках "Селянської правди". Це була усмішка, в основу якої покладено поширені на селі жарти-бувальщини, повязані з пригодами-залицяннями служителя релігійного культу. Хлопчина задався вельми "важливим питанням": є чи нема в попа штани (ходить же в довгій рясі).

Чому саме цей псевдонім обрав собі письменник достеменно невідомо. Та за словами Ольги Слоньовської –української поетеси, прозаїка, літературознавця, є версія: "Свій вибір псевдоніма письменник пояснював тим, що плід вишні солодкий і смачний, але водночас терпкий і кислуватий, саме таким і повинен бути доброзичливий сміх, а при потребі кісточкою з вишні затиснувши її у двох пучках, можна влучно стрельнути..."

Розпочавши літературну працю, Вишня мав багаті запаси знань із народного життя, відчував динаміку життєвих процесів і мав добрий смак до шукання оригінального слова, образу. Кількість публікацій письменника-гумориста вражала. 

В 1922 році виходять у світ вісім десятків його усмішок і фейлетонів на найрізноманітніші теми - морально-побутові, економічні, виховні, літературно-мистецькі, зовнішньо-політичні. А в 1923 році – понад 270.  Щодо ж до книжкових видань, враховуючи перевидання, то у 1924 році  було видано дев’ять збірок, а в 1929 році – двадцять вісім!

Слово гумориста мало велику популярність. Одна за одною виходять нові книжки. Зокрема, з 1923 по 1930 рік були видані такі збірки – "Діли небесні", "Кому веселе, а кому й сумне", "Літературні усмішки", "Лицем до села".  Також було видано  цикл збірок "Вишневі усмішки" за різною тематикою. Це – сільські, кооперативні, кримські, театральні та закордонні.

У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку "Українізуємось", що користувалася великою популярністю і за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив - відродження національної гідності народу і розвиток рідної мови.

Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. 

 — Для літератури, по-моєму, треба перш за все – чесність, – писав у щоденнику Остап Вишня. – Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!

Та такі його погляди не сприймала тодішня комуністична влада. Це були роки культу особи і у грудні 1933 року Остапа Вишню звинуватили "в контрреволюційній діяльності й тероризмі". 26 грудня 1933 року Остапа Вишню було заарештовано. Потім - оголошено "ворогом народу" і на десять років вислано в сталінські табори.

Відбував строк він у Комі АРСР, в Ухті, недалеко від Воркути. Написав російською мовою 22 публіцистичні нариси про людей Ухтинського табору під назвою "Матеріали історії Ухтинської експедиції".

До творчої праці на волі Остап Вишня зміг повернутися лише 1944 року. Він пише знамениту усмішку "Зенітка", яка започаткувала новий етап у житті та творчості гумориста. Після війни Остап Вишня був членом редколегії і співробітником сатиричного журналу "Перець", членом правління Спілки письменників України.

Лише у 1955 році його було офіційно реабілітовано судовими органами.

Табори підірвали здоров’я письменника, але до останніх днів життя він займався літературною творчістю.

Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року. Похований на Байковому кладовищі (надгробний пам'ятник було встановлено у 1958 році).

Остап Вишня – справжній народний письменник. Для нього було справою честі працювати для народу й в ім'я народу.

Письменник унікальної популярности, рекордних – мільйонних тиражів, твори якого знали навіть неписьменні. І хоча була в нього дуже важка доля, але й після десяти років каторги не перестав він "усміхатись" аж до смерті...

На знак вшанування  пам’яті його ім’ям було названо вулиці в Києві та Полтаві.

Олена ПОЛЯНІНА

культура, література, гумор, пам'ять, Остап Вишня

За темою:

Топ-5 за тиждень :