365 днів. Наша історія. 24 листопада. Як заощадження Ощадбанку спробували повернути компенсаційними сертифікатами і що з того вийшло

_{Фото Вікіпедії. Колаж Євгена Брижа}

Як заощадження українців опинилися у Москві

У Радянському Союзі, де, як відомо, ринкової економіки не було, свої банки таки існували. Наприклад, Ощадний банк. Туди радянські трударі могли нести свої заощадження, аби зберегти їх, передати нащадкам і заробити якийсь прибуток.

Але навіть український "Ощадбанк" був підпорядкований Москві ось яким чином: загальна сума залишку коштів на кореспондентському рахунку Ощадбанку України списувалася на кореспондентський рахунок Правління Ощадбанку Союзу РСР, а останнє передавало їх Держбанку СРСР та Міністерству фінансів СРСР для фінансування витрат Державного бюджету колишнього Союзу. Усього Союзу, а не тільки України. Так само працювали й інші банки та страхові установи - усе, що мало справу з більш-менш довгостроковим збереженням фінансів.

_{Ощадна книжка СРСР. Тут і далі фото з Вікіпедії}

Коли СРСР розпався, схема спрацювала знову: заощадження опинилися на рахунках у Росії. Самоліквідація Ощадбанку у грудні 1991 року означала, що свої заощадження українці отримати вже не могли - хіба з доброї волі іноземного вже банку. Або через домовленості між державами, які мали поділити спадок СРСР.

Численні депозити, страхувальні збереження, облігації внутрішньої державної позики на суму 131,96 млрд грн. (у розрахунку 1 крб. заощаджень дорівнює 1,05 грн.) просто зникли. Слід зазначити, що індекс споживчих цін із січня 1992 року до жовтня 1996 року в перерахунку на гривні становив 409,8 відсотка. Це означає, що сума відновлених заощаджень мала б становити не 131,96 млрд грн., а 515 млрд грн., що набагато перевищувало річний бюджет України.

Як Кучма вирішив повертати борги не грошима, а папірцями

Станом на 1 січня 1991 року залишки вкладів населення в колишніх державних банках (Агропромбанку, Укрсоцбанку та Промбудбанку) становили 16,5 млн. карбованців, а у філіях Ощадбанку СРСР, розташованих та території України - 84,3 млрд. карбованців, які в кінці 1990 року згідно з чинним порядком були перераховані до Ощадбанку СРСР. Після проголошення Незалежності України ці кошти, а також кошти компенсації 1991 року у розмірі 40 відсотків, що підлягали виплаті населенню у зв'язку зі знеціненням на той час вкладів, не були повернені і були включені до державного внутрішнього боргу України

- зазначав в одному зі своїх інтерв'ю український політик Степан Гавриш.

А всі ці борги держава мусила повертати. Власне, це й було одним із лозунгів Леоніда Кучми, коли він виграв вибори Президента 1994 року. Тоді ж в Україні тривав перехід до ринкової економіки і починалася ера приватизації. Останню можна було здійснювати не тільки грошима (знецінені карбованці люди отримували в якості зарплати мішками і серйозною валютою вони не були), а й цінними паперами - сертифікатами, ваучерами.

Компенсаційний сертифікат як засіб приватизації

Аби реалізувати й обіцянки Кучми, й потребу держави, вирішили запровадити так званий компенсаційний сертифікат. Це спеціальний платіжний засіб (але не цінний папір), який видавали громадянам України установи Ощадбанку та Національної страхової компанії "Оранта" як компенсацію за втрачені заощадження громадян України на рахунках в Ощадбанку та Укрдержстраху. КаЕси (як їх назвали тоді) дозволялося вільно купувати, продавати, дарувати, закладати та залишати у спадок, а також використовувати для придбання акцій підприємств, що приватизуються.

_{Компенсаційний сертифікат на мільйон карбованців}

А 24 листопада 1994 року Указом Президента України Кучми проведено індексацію грошових заощаджень в установах Ощадного банку України і колишнього Укрдержстраху шляхом їх збільшення у 2200 разів. На суму індексації (округленої, бо вже виходили мільйони) якраз і видавалися сертифікати. Їхній "номінал" - один мільйон і два мільйона карбованців. Віддруковані вони на папері білого кольору з водяними знаками і оформлені як грошові знаки (мають серію, номер, номінал, підписи міністра фінансів та керівника держмайна України). На зворотному боці віддруковані витяги з Указу, проставлена печатка відділення Ощадбанку і підпис касира, який видав сертифікат.

_{Компенсаційний сертифікат на два мільйони карбованців}

Від США Україна отримала $3,05 млн доларів для виготовлення компенсаційних сертифікатів. У середині травня 1995 року їх почали друкувати на київському поліграфкомбінаті "Україна", а в якості сировини використовувався папір, поставлений американською фірмою "Крейн".

Ці сертифікати могли використовуватися для приватизації державного майна (за винятком малої приватизації, приватизації об'єктів незавершеного будівництва, АЗС) на сертифікатних аукціонах. За інформацією НБУ, в обіг було випущено компенсаційних сертифікатів на суму 3 335 млн гривень, або 335,5 млн штук мінімальним номіналом 10 гривень. Громадянами України було отримано 30 відсотків від загальної кількості випущених сертифікатів (тобто 97,3 млн штук). З них близько 2,2 млрд. грн. залишилися неотриманими населенням.

Як на тіньовому ринку завдяки КСам ставали власниками цілих підприємств

Ось на ці "гроші" громадяни України й могли взяти участь у приватизації підприємств. Номінальна їхня вартість становила на сьогоднішні гроші 10 грн, а ринкова - в 4,5 рази менше. Це були не живі гроші, а засіб приватизації, тому зиску ошуканим вкладникам Ощадбанку і решти подібних установ від них особливого не було. Частими були випадки, коли люди одержували компенсаційні сертифікати тільки для того, щоб, продавши їх, купити собі ліки або шматок хліба. На ринку їх можна було купити за 10-15 відсотків від номіналу.

_{Зворотній бік компенсаційного сертифікату з печаткою}

А от для тих, хто тоді будував свій бізнес, ці папірці важили дуже багато. З їхньою допомогою можна було взяти участь у приватизації підприємств, обмінявши їх на акції - і коли КСів було багато, то й акцій могло стати багато. Таким чином компенсаційні сертифікати скуповувалися на чорному ринку задешево, адже простим людям були потрібні насамперед, живі гроші, а не інструмент побудови бізнесу.

Держава не протидіяла масовому скуповуванню фінансовими спекулянтами цих папірців - і в результаті значна кількість приватизаційних паперів виявилося на руках у керівників підприємств та бізнесменів, які таким чином створили собі стартовий капітал, а далі на сертифікатних аукціонах отримували контроль над підприємствами. У таку тіньову гру були втягнуті мільйони простих людей. Останній такий аукціон, до речі, провели аж у 2000 році.

Кінець ідеї

Компенсаційні сертифікати видавалися громадянам до середини 1998 року в незначну суму нарахованої індексації їх заощаджень (2,2 коп. з 1,05 грн., яка відповідала 1 руб. заощаджень). Усього їх було випущено на номінальну суму 3,357 млрд грн. За оцінками експертів, з отриманих сертифікатів не було використано менше 10 відсотків. У вересні 1998 року проведення аукціонів за КС було перервано на вимогу Верховної Ради за чотири місяці до офіційного терміну їх завершення.

Законом передбачалося, що невикористані для приватизації державного майна компенсаційні сертифікати можуть бути повернуті вкладником до установ Ощадного банку. У цьому випадку банк зобов’язаний був відновлювати суму заощаджень вкладника, яка не повинна перевищувати суму компенсаційних сертифікатів, отриманих відповідно до зазначеного Указу Президента України від 24 листопада 1994 року.

Але внаслідок розбіжностей у законах і цього зроблено не було. А дивна фінансова політика держави у поводженні з компенсаційними сертифікатами призвела до того, що найбільш злиденні і найменш захищені верстви населення - так цим способом і не скористалися. Громадяни переконалися, що фактичний їхній зиск від одержання і використання компенсаційних сертифікатів настільки незначний, що на нього зовсім не варто зважати при відновленні вкладів в установах Ощадного банку.

Навіть після закінчення ери компенсаційних та інших сертифікатів проблема повернення заощаджень в радянських установах в Україні так і не була остаточно вирішена. А КСи стали прикладом того, як фінансові спекулянти за непродуманої політики держави знову ошукали простих людей.