Доля війни вирішувалася… під Полтавою

Нині уже мало хто знає і про те, що у вересні 1941-го тут вирішувалася не лише доля обласного центру, але й доля фактично усієї військової кампанії. Доля країни зрештою! Так-так, адже у приміському селі Горбанівці, на території колишнього санаторію, у липні-вересні 1941 року перебував штаб головнокомандувача військами Південно-Західного напряму, маршала Радянського Союзу Семена Будьонного. На будинку, де він знаходився, у 1974 році встановили меморіальну дошку, а вулиця донедавна носила ім’я маршала.
Однак радянська історіографія завжди замовчувала багато фактів початкового етапу війни, адже ситуація складалася не на користь Радянського Союзу. Нечуваними були і втрати Червоної Армії у той період. Після того, як німці почали облогу Києва і притисли радянські війська до Дніпра, залишалося лише два головних варіанти: продовжувати безнадійно захищатися, чи відступити за Дніпро, аби зберегти сили і перегрупуватися…Утім звернемося до  документів того часу. Вони надходили у Москву з Горбанівки.    

З телеграми головнокомандувача Південно-Західного напряму № 0332 Верховному Головнокомандуючому т. Сталіну (11 вересня 1941 p.):
"Військова рада Південно-Західного фронту вважає, що в обстановці, яка склалася, необхідно дозволити загальний відхід фронту на тиловий рубіж. Тов. Шапошников вказав, що Ставка Верховного Головнокомандування вважає відведення частин ПЗФ на схід поки що передчасним.
Зі свого боку вважаю, що на даний час повністю визначились задуми противника щодо охоплення і оточення Південно-Західного фронту з напрямів Новгород-Сіверський і Кременчук. Для протидії цьому задумові необхідно створити сильну групу військ <…> Південно-Західний фронт зробити це неспроможний.
Якщо Ставка Верховного Головнокомандування в свою чергу не має можливості зосередити в даний момент такої сильної групи, то відхід для Південно-Західного фронту є цілком назрілим.  Зволікання з відходом Південно-Західного фронту може спричинити втрату військ і величезної кількості матчастини".

Командуючий Південно-Західного фронту М. Кирпонос — Й.Сталіну (11 вересня 1941 p.):

"У нас і гадки про відвід військ не було, а було лише прохання у зв’язку з розширенням фронту до восьмисот з гаком кілометрів nocилumu наш фронт резервами… Вказівки Ставки (щодо атакуючих дій) будуть негайно проведені в життя.У крайньому випадку, якщо питання з відходом не може бути переглянуте, прошу дозволу вивести хоча б війська і багату техніку з Київського УР. Ці сили і засоби безумовно допоможуть Південно-Західному фронтові протидіяти оточенню противником".

Увечері 11 вересня Й. Сталін викликав на зв’язок генерал-полковника М. Кирпоноса. Верховний Головнокомандуючий наказав: по-перше, перегрупувати сили і у взаємодії з А. Єрьоменком повести атаку на конотопське угруповання противника; по-друге, негайно організувати оборонний рубіж на р. Псел; по-третє, тільки після виконання цих двох завдань почати евакуацію Києва і закріпитися на східному березі Дніпра. Гнівні слова Верховного приголомшили М. Кирпоноса, змусивши його в момент пригадати долю розстріляного командуючого Західним фронтом Д. Павлова. Пригнічений звинуваченнями, він відповів, що й на думці не мав відступати, навпаки – збирався атакувати.
Утім, ймовірно, що 11 вересня Й. Сталін уже знав про плани німців за директивою № 35. Адже він не тільки повідомив М. Кирпоноса про можливий наступ противника, а й про перспективу оточення фронту, якщо конотопська група противника з’єднається з кременчуцькою. А після переговорів Й. Сталіна з М. Кирпоносом, як із гіркотою згадував пізніше тодішній 1-й заступник начальника Геншатабу О.М. Василевський, "керівництву Південно-Західного фронту залишалося тільки виконати свій обов’язок до кінця".
Щодо Будьонного, то його телеграма про відведення військ коштувала командуючому посади. 12 вересня новим головкомом напряму було призначено маршала Семена Тимошенка, який запевнив Й. Сталіна, що втримає Київ. В 0:45 12 вересня Тимошенко з двома люльками, подарованими Йосипом Віссаріоновичем, і його  напуттям: "Ви тепер запорожець, рушайте!", – виїхав потягом "Москва-Полтава" і того ж дня о 19 годині прибув на станцію Полтава-Південна. На командному пункті Південно-Західного напряму в Горбанівці його зустрічав Семен Будьонний.

"Передача справ" відбулася швидко. Пізніше у німецьких джерелах повідомляється, що Будьонний утік із "котла" на літаку, а після розгрому ПЗФ хотів здійснити акт самогубства прямо в кабінеті Сталіна.
Однак і здійснені новим командуючим відчайдушні спроби залатати численні дірки в 800-кілометровій лінії оборони не мали успіху. Фронт агонізував. До цілковитої катастрофи залишались лічені дні. Але дії радянської Ставки співпали з найпалкішими бажаннями Ставки німецької. Адже своєчасний і організований відхід військ ПЗФ просто зім’яв би нечисленні війська Г. Гудеріана. Тому німці були дуже задоволені, що цього не сталося. Командування групи армій "Південь" у журналі бойових дій за 12 вересня відзначило: "Побоювання, що командування червоних відмовиться від оборони на річці Дніпро і відведе на схід свої сили, не справдилося".

Із спогадів маршала Радянського Союзу І. Баграмяна:
"Вранці 16 вересня мене викликали до головкома напряму. В кабінеті знаходились С.К. Тимошенко і М.С. Хрущов. Головком заговорив про обстановку на київському напрямі: "Зараз ми робимо все, щоб допомогти фронту – стягуємо на Ромни і Лубни посилений танками кавкорпус Белова і три (фактично — дві) окремі танкові бригади.  Через кілька днів до нас підійдуть дивізії Руссіянова і Лизюкова. Цими силами ми спробуємо пробитися назустріч оточеним військам фронту. Передайте генералу Кирпоносу, що військова рада Південно-Західного напряму єдино доцільним рішенням для військ ПЗФ вважає організований відхід. Нехай Кирпонос виявить максимум активності, рішучіше завдає ударів у напрямках на Ромни і Лубни, а не чекає, доки ми його витягнемо з кільця".
Не втрачаючи часу, я пішов до командуючого ВВС напряму. Ф.Я. Фалалеєв сказав, щоб виділив для мене швидкісний бомбардувальник із досвідченим екіпажем.  Через непогоду ми змогли вилетіти лише наступного дня. Ось і аеродром Гребінка… Екіпаж благополучно посадив літак.  Бачимо, до нас мчить  капітан з голубими петлицями… "Що ви наробили?! Аеродром замінований!".  Я попросив машину, щоб добратися до штабу фронту, що розмістився на хуторі Верхоярівка, північніше Пирятина. Доповів про розпорядження головкому. Кирпонос довго сидів, задумавшись: "Ви привезли письмове розпорядження на відхід?". "Ні, Маршал наказав передати усно". Кирпонос, насупивши густі брови, закрокував по кімнаті. Потім важко видихнув: "Я нічого не можу зробити, доки не одержу документ. Питання надто серйозне".
Посилаючи Баграмяна з усним наказом, Тимошенко вбивав двох зайців. У випадку, коли Кирпонос залишить Київ, а Сталін це не схвалить, можна буде все звернути на самоуправство комфронту. Якщо ж відхід пройде успішно, і Верховний погодиться з прийнятим рішенням, його автора похвалять за ініціативу.
20 вересня, коли був смертельно поранений ґенерал-полковник Кирпонос, маршал Тимошенко о 23:50 виїхав з Горбанівки до Харкова. А з Москви Б. Шапошников продовжував передавати штабу ПЗФ заспокійливі телеграми: "Більше рішучості і витримки. Успіх забезпечений. Проти вас дрібні сили противника. Зосереджуйте артилерію на ділянках прориву. Вся наша авіація діє на вас. Ромни атакуються нашими військами. Повторюю, більше рішучості, витримки і енерґії в діях. Доповідайте частіше".
Чи встиг прочитати цю телефонограму генерал Кирпонос, так і залишилося невідомим…
Восени 1943 pоку, після звільнення радянськими військами Сенчанського району, була створена спеціальна комісія, яка виявила місце захоронення генерал-полковника Максима Кирпоноса. На основі даних ексгумації і судово-медичного дослідження трупа було зроблено висновок, що смерть настала внаслідок вогнепальних осколочних поранень у груди. Останки генералів Кирпоноса і Тупикова були перезахоронені в Київському парку Вічної Слави на березі Дніпра. 1965 року обидва генерали були посмертно нагороджені орденами Вітчизняної війни І ступеня.
Утім на Полтавщині про генерала Кирпоноса згадали лише після 1974 року, коли керівником  області став Федір Трохимович Моргун, який ініціював спорудження меморіалу в Шумейковому, який став пам’ятником  воїнам Південно-Західного, і навіть написав кілька книг про долю фронту та його командувача зокрема. На думку Моргуна, саме тоді й було зірвано німецький план "бліцкригу". 

 
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ

P.S.  До речі, за дивним збігом обставин, доля війни менше як через рік після подій у Шумейковому, знову вирішувалася у Полтаві, де на той час уже знаходився німецький штаб групи армій "Південь". У червні 1942-го тут відбулася нарада вищого німецького керівництва, де сам Адольф Гітлер ухвалив остаточне рішення провести широкий наступ на південній ділянці фронту. Мета – узяти Сталінград і водночас отримати доступ до нафти Північного Кавказу. Таким чином сили німецьких армій було розпорошено, наступ на Москву захлинувся, а через вісім місяців після візиту Гітлера до Полтави 350-тисячна шоста армія Фрідріха Паулюса була розгромлена і навіть сам фельдмаршал потрапив у полон...