ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

22:00 03.04


Олесю Гончару - сто років

Третього квітня виповнилося сто років від дня народження видатного українського письменника, Героя соціалістичної праці СРСР, лауреата Ленінської та Державних премій Олеся Гончара.

Сама історія  запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої прекрасної України?

 — так у 1991 році у своєму щоденнику написав відомий український письменник Олесь Гончар.

Народився майбутній письменник як Олександр Біличенко 3 квітня 1918 року в селі Ломівка Катеринославської губернії (тепер це Дніпропетровська область) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Та з Полтавщиною його пов’язували найрідніші після мами люди – бабуся і дідусь. Коли Сашко у три роки осиротів, вони забрали хлопчика до себе, у слободу Суху Полтавської області. Саме бабуся замінила майбутньому письменнику матір.

Юний Сашко Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (це дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім'я ж Олесь з'явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали так). Також Гончару було виписано в сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився в Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував у автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме Суху. Вже в наш час вдова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження. Як підтвердження, було знайдено запис у метричній книзі Покровської церкви Ломівки про те, що письменник народився саме там...

Олесь обрав собі літературну стежку і вже в 1930-ті роки почав формуватися як митець. У 1933-му він вступає до книжково-газетного технікуму і викладачі відзначають його, як дуже здібного учня. Він пробує себе на ниві журналістики і працює у полтавський районній газеті. В цей же час пише перші оповідання і повісті, зокрема "Черешні цвітуть", "Іван Мостовий". Він присвячує їх людям, яких добре знав і з якими не раз зустрічався у житті.

Гончар продовжує навчатися і у 1938 році стає студентом вишу - філологічного факультету Харківського державного університету. Через багато років він згадував: "Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…"

Коли ж у 1941 році розпочалася війна, Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону він написав у романі "Людина і зброя", за який став лауреатом республіканської премії імені Тараса Шевченка.

***

Дитячі роки Гончара припали на добу українського національного відродження, юнацтво – на час, коли те відродження знищувалося. А ще Олесь пережив Голодомор.  Далі юність – фронт, полон, і знову фронт. І хоч воєнні будні не дуже сприяли творчості, та він і за таких нелегких умов не розлучався з блокнотом та олівцем. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, письменник згодом назве "конспектами почуттів" та "поетичними чернетками для майбутніх творів". Він прагнув правди та щирості. Зокрема, в своєму щоденнику він писав: "Ось знову весна, сонце, поля і гори тонуть у буйній зелені. Майже первозданна краса її змушує замислитися і про життя, і про майбутнє. Що на мене чекає? Cнаряд чи розривна куля, чи смерть миттєва, в муках на санітарному возі? Чого хочеться?... Написати велику, пристрасну, але правдиву повість про загиблих людей, про оману і страждання мільйонів. І піти, заснути навіки, піти в царство спокою і справедливості".

Гончару пощастило, він повернувся додому живим і незламним духовно. Лише привченим комуністичною системою ховати свої справжні думки. І з таким складним, важким досвідом він стає письменником - українським радянським письменником - Олесем Гончаром. І хоч він вимушений був писати те, що хочуть почути, та він не підкорився системі повністю.

Сам факт ведення ним фронтових щоденників – це вже акт неабиякої мужності, бо йшлося про пряме порушення наказу Сталіна.  За такі записи юнакові загрожував трибунал.

Та не тільки у воєнний час Гончар писав свій щоденник, довіряючи йому власні думки, переживання, почуття, біль, роздуми, в тім числі найгіркіші.  Писав він, зокрема, про біль, про несправедливість, яка чиниться у ріднім краї, про владу та чиновників, які пригрілися на теплих містечках.

"Яка дика епоха! З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації – Шевченко, Гоголь, Сковорода – все життя були безпритульними. Шевченків "Заповіт" написано в Переяславі в домі Козачинського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?" (1965 рік).

"Учора на парткомі знову виступив про черговий наступ на історичні пам’ятки Києва, про сваволю київських городничих... Важко було говорити, від обурення дух одразу перехоплює, ось-ось трісне серце... І що дивно:  мафія  руйначів Києва орудує серед білого дня і немає на них ні законів, ні вищестоящих..." (1981 рік).

"Повгрівались, як вужі, в теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони и для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні" (1994 рік).

***

Війну Гончар закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. За бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями "За відвагу". Обпечений війною, він повернувся до Дніпропетровська і тут зустрів своє кохання – Валентину. Через багато років в одному з інтерв’ю Валентина Данилівна згадає...

"Це сталося у червні 1946 року і, як кажуть, було коханням з першого погляду. Він побачив мене, коли я стояла з дівчатами на подвір’ї Дніпропетровського університету, де ми обоє вчилися на філфаку, він на четвертому, а я на третьому курсі, і підійшов до гурту. Всі ми затамували подих, адже фронтовик Олесь Гончар на той час був уже знаменитим письменником... але я не можу пригадати, як так сталося, що був гурт і раптом ми зосталися тільки вдвох, і я зрозуміла, що він моя доля..."

І це відчуття було взаємним. Через рік вони одружилися і переїхали до Києва. Дружина згадувала, що працював він дуже багато і був вимогливим до кожного слова.

В житті письменника було чотири жінки-берегині. Матуся, яка подарувала йому життя. Бабуся, яка розповідала йому казки, співала народних пісень і своєю любов’ю, молитвою та турботою замінила хлопчику матір. Cестра Олександра і дружина Валентина Данилівна.

***

Його перші новели і оповідання були написані у Ломівці на Дніпропетровщині, в будиночку сестри Олександри Сови, яка стала для нього другом і порадником. Тут він  працював над найвідомішими романами, зокрема – "Прапороносцями".  

І навіть переїхавши до Києва, вже ставши відомим письменником, він щороку навідувався у Ломівку, де відпочивав від гамору міста, телефонних дзвінків і відшліфовував твори. А також привозив своїх друзів. Побувавши на таких гостинах, Павло Загребельний писав, що уся вулиця Клубна наче пахла поезією.

***
Робота над "Прапороносцями" тривала три повоєнні роки ("Альпи", 1946, "Голубий Дунай", 1947, "Злата Прага", 1948). Роман було відзначено двома Державними преміями СРСР.

Зображені в романі 2-й і 3-й Українські фронти були українськими не лише за назвою. За Гончаром, українці – це сильні й мужні люди і їх потенціал далеко не обмежується співом тужливих пісень, вони вміють не тільки воювати, а й перемагати, це роман про те, що українці – нація, що здатна бути нацією самовідданих лицарів.

Події роману-трилогії охоплюють шлях, який проходять офіцери й солдати - українці у 1944—1945 роках через Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію. Із роману випливає, що Європа не є чимось чужим для українців-вояків.

***
Після завершення роботи над трилогією "Прапороносці" тема війни, героїв і далі хвилювала митця. Наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років Гончар пише  кілька новел  - "Модри Камень", "Весна за Моравою", "Ілонка", "Гори співають", "Усман та Марта" та інші. У написаній тоді ж, документальній у своїй основі, повісті "Земля гуде" письменник розповів про діяльність молодіжної підпільної організації  "Нескорена полтавчанка", яку очолювала Ляля Убийвовк.

***
23–річним юнаком Гончар написав про трагедію Голодомору у повісті "Стокозове поле".

***
На  найсокровенніших питаннях життя і смерті людини,  на проблемі її незахищеності письменник зосереджується у таких творах, як романи "Людина і зброя" (1960) та "Циклон" (1970).

А в 1963 році пише вже  великий твір – роман у новелах "Тронка", присвячений сучасному мирному життю. Він побудований у вигляді своєрідного "вінка новел", що розкривають різні сторони життя простих людей, мешканців українських степів. У романі зображено цілу низку цікавих характерів, образів, ситуацій. У "Тронці" вперше в українській літературі було гостро зображено проблему викорінення сталінізму, зображено боротьбу старого з новим. На хвилі хрущовської "відлиги" у 1964 році роман був удостоєний Ленінської премії СРСР.

А далі йде роман "Собор", над яким Олесь Гончар почав працювати ще в останній рік правління Хрущова, а закінчив і видав друком його вже за нових обставин - за часів правління Брежнєва. Цей роман Гончара став неабиякою подією. Не випадково у першій половині 1968 року він виходив друком аж тричі — у журналі "Вітчизна" та у видавництвах "Дніпро" і "Радянський письменник" — і був негайно розкуплений та прочитаний мільйонною аудиторією, яка високо оцінила цей твір і прагнення його позитивних героїв захистити і зберегти побудований ще в добу козаччини собор на Придніпров’ї.

Назва роману - від майже зруйнованого дерев'яного, збудованого без єдиного цвяха козацького собору. Він стояв у центрі Новомосковська, поподалік від того місця, де жили батьки та сестра письменника. У центрі оповідання - боротьба за відродження духовності, за історичну пам’ять народу.

Однак партійна верхівка не сприйняла роман. Партійні бонзи певною мірою вважали цей твір викликом партійній ідеології. Твір був підданий відверто хамській критиці. Гончару навіть загрожував арешт, але партійне керівництво врешті-решт відмовилося від цього, щоб не робити письменника-фронтовика символом інакодумства. Твір просто було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

З початком перебудови і набуттям Україною незалежності Олесь Гончар активно включився в громадське життя. Він був ініціатором створення Товариства Української Мови та Народного Руху України, виступав з вимогою державного статусу української мови. Восени 1990 року Олесь Гончар поклав на стіл свій партквиток. Був депутатом Верховної Ради України першого демократичного скликання (1990-1994). Свої погляди на шляхи розвитку незалежної України висловив в книзі "Чим живемо. На шляху українського відродження" (1991).

А після ствердження незалежності відзначив: "Я стою на тій думці, що і вся Україна в тій чи іншій формі чинила опір тоталітарній диктатурі, цей опір подібно до антифашистських рухів у країнах Європи був і в нас усенаціональним. Тільки цим, масовістю — частіше незримого, напівприхованого в глибинах — опору можна пояснити те для багатьох несподіване чудо, що сталося".

В 1992 році  його було обрано Почесним доктором Альбертського університету (Канада), а в 1993-му визнано Світовим інтелектуалом Кембриджським університетом.

***

"Січовик заповідав класти у могилу - під голову - сідло козацьке... А що я заповів би? Мені покласти під голову три книги: "Тронку", "Собор" і "Зорю". Так написав письменник у своєму щоденнику. Це було занотовано не в 1990-ті роки, коли в багатьох людей коригувалися життєві погляди й оцінки минулого, і навіть не в часи перебудови. Гончар занотував цей своєрідний заповіт у 1982 році.

***
Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. У 2001 році в Києві було відкрито пам’ятник Гончару. А в 2005 році йому було присвоєно звання Герой України (посмертно).

Олена ПОЛЯНІНА

 

культура, література, ювілей, Олесь Гончар

За темою:

Топ-5 за тиждень :