Реформа "Суспільного": екс-лтавівці висловили власну позицію

4 липня відбулася прес-конференція журналістів, які в різні часи працювали в ОДТРК "Лтава". Говорили про результати півторарічної діяльності ПАТ "Національна суспільна телерадіокомпанія України". На захід були запрошені також менеджер Полтавської філії НСТУ Євгеній Сердюк, голова обласної організації НСЖУ Євген Лопушинський та офіційні представники НСТУ, втім під різними приводами ніхто з них не прийшов.

19 січня минулого року було створено ПАТ "НСТУ". Минуло півтора роки й ми пропонуємо поговорити про те, чого саме досяг наш мовник – як змінився контент, наскільки тематичне наповнення змінилося, наскільки стали доступнішими його програми для слухача, наскільки сам мовник наблизився до слухача, глядача і читача.  Ми зовсім не претендуємо на експертні думки – зараз в України відбуваються круглі столи, конференції, де висвітлюють цю тему, і де звичайні люди – громадські діячі, журналісти, колишні й нинішні та дотичні до цієї теми, висловлюють свою думку про те, наскільки зараз цікаво дивитися суспільного мовника, наскільки він дійсно є рідним і близьким. І, власне, можливо, щось таки потрібно мовнику й змінити. Ось така конференція відбувається сьогодні й у Полтаві

– цими словами розпочала прес-конференцію заступниця голови Полтавської обласної організації Національної спілки журналістів України Олена Вахницька.

Олена Вахницька – журналістка з майже 22-річним стажем у професії, з якого більшість часу присвятила роботі на полтавському обласному радіо "Лтава". Разом із нею на прес-конференцію прийшли її колеги: Інна Якобенко, яка свого часу 15 років поспіль очолювала обласне радіо, та журналістка Ольга Гладченко, що вела багато відомих авторських проектів як на радіо, так і на телебаченні.

"Своя" аудиторія і зворотний зв'язок

Інна Якобенко вже кілька років, як пішла з журналістики – розповіла, що в один момент втомилася отримувати копійчану зарплату та змінила роботу.

Багато членів колективу прийшли працювати на радіо за моєї каденції і те, що там відбувається, для мене не чуже. І мені дуже боляче за цим зараз спостерігати. В 90-ті роки, коли почалися бурхливі зміни в економіці країни, будиночок почав ламатися, всі почали бігти в різні боки, в приватне підприємництво… Повідкривали виші й газети. Не пам'ятаю точно, але кілька сотень тільки в Полтавській області. Але розпочати і справді вести проект – це дві різні речі. І тоді, пропрацювавши три дні, чи не всі журналісти хотіли бути головними редакторами і малий тираж видань їх не засмучував. І коли в них питали про їх цільову аудиторію, новоспечені головні редактори говорили "всі". І ти дивишся і розумієш – "зеро!" – ні для кого. Немає цільової аудиторії, людина не розуміє для кого працює ЗМІ, відповідно, й для рекламодавців видання нецікаве  

– вважає Інна Якобенко.

Вона згадує, що обласне радіо чітко розуміло, на який сегмент глядацької аудиторії воно працювало – люди старшого віку з районів, для яких радіо було найдоступнішим із засобів масової інформації. На обласному радіо роз'яснювалися закони – навіть ті, хто не може через поганий зір читати газети, мав доступ до такої інформації. Окрім того, був зворотний зв'язок: радіо мало пошту, куди масово надходили листи від слухачів, прямі ефіри з відкритими телефонними лініями.

Ми мали зворотний зв'язок і ми розуміли: оце наша місія. Є місія, є натхнення, є результат. Що відбувається зараз? Мені дуже важко судити. Мені дуже боляче це бачити і чути. Під такими знаменами реформаторства, але вийшло як завжди: порушити до основи, а потім на розбудову нового вже не знайшлося плану "Б" – мовляв, ну вибачте, так вийшло. От я за результатами за останні півтора року тільки такий висновок можу зробити 

– зазначила Інна Якобенко.

Недостатність фінансування – філософська категорія

Як вважає Ольга Гладченко, головна думка, якою прикривається керівництво "Суспільного" – недостатнє фінансування, але це скоріше філософська категорія, адже за всі роки існування державного телебачення і мовлення фінансування ніколи не було достатнім. 

Утім, тоді працювала дуже велика кількість людей, вироблялося багато авторського контенту – якого, до слова, зараз взагалі немає. Тобто, журналісти, які працюють зараз на суспільних телебаченні й радіо, не мають доступу до регіонів. Вони не чують того, що відбувається в містах і селах області. Мені, як і Інні Олександрівні, теж болить. Ми робили раніше, наприклад, мою передачу "Манівцями" – їздили в глибинку, в найвіддаленіші села. І їм було цікаво це дивитися і слухати в радіопросторі. А зараз цього немає

– наголосила Ольга Гладченко.

Журналістка акцентувала увагу на фінансовій складові. Наприклад, транспорт, якого було 12 одиниць. Тепер, стверджує пані Ольга, керівництво "Суспільного" планує продати ці автівки, бо вони споживають багато палива і є комерційно невигідними. Натомість планується, що "Суспільне"  винайматиме автомобілі на умовах аутсортингу – хоча логічно, що це буде дорожче, ніж мати власний автопарк. 

Ламати – не будувати 

Так само активісти обурені тим, на що перетворюється пам'ятка архітектури, центральне приміщення колишньої ТРК "Лтава" по вулиці Раїси Кириченко, 1.

Приміщення будівлі здаються в оренду – наприклад, в кімнаті колишнього рекламного відділу тепер готують на продаж каву.

Здати увесь перший поверх!..  Це те, за що боролися?.. Юристи, депіляція, нарощування нігтів, різні комерційні опції… "шопопалошоу". Оце називається "реструктуризація" і "оптимізація"

– обурюється Інна Якобенко.

Журналісти обґрунтовано остерігаються, що на пам'ятку архітектури місцевого значення – будівлю колишнього Олександрівського приюту, в якому знаходиться зараз "Суспільне", в найближчому майбутньому чекає така ж доля, що спіткала будинок Дворянського зібрання, колишній кінотеатр імені Котляревського – там все теж починалося з маленької кав'ярні та віконця виготовлення ключів.

Європейський досвід

Натомість у центральних ЗМІ європейських країн заробляють кошти, здаючи перші поверхи під книгарні, де охочі можуть почитати та обрати книги. Про це згадала Олена Вахницька, яка виборола перемогу в журналістському конкурсі й мала можливість місяць вивчати роботу центральних європейських ЗМІ та суспільних мовників. І журналістка наголошує, що в тій же Польщі сам суспільний мовник іде до людей. 

Тобто, вони практично не сидять у, скажімо, столиці воєводства, натомість їдуть у ґміни, у невеличкі села й звідти проводять цікаві трансляції, де люди розповідають, що їм болить, що цікаво, чого досягли. Якщо якийсь мистецький захід – журналісти там залишаються навіть на кілька днів і висвітлюють його в режимі онлайн. Щоб громади мали змогу побачити, як вони живуть – поділитися досвідом. 

Нам обіцяли, що ми працюватимемо за європейськими стандартами, так от, переважна більшість мовників в країнах Європи проводять невеличкі "лайфхаки", де розповідають про корисні речі. Про те, як відкрити власну справу, відновити летовище в маленькому містечку, відродити спортивні секції чи зробити музей. Тобто, проходять шлях проектів разом із людьми. Тож, журналісти суспільних мовників творять не тільки новини але, фактично, як вони говорять, саме життя. Мені би дуже хотілося побачити таке у нашого суспільного мовника

– зазначили Олена Вахницька.

Втрачена історія

Чи будуть впроваджені нові стандарти та проекти – стане зрозуміло згодом. Тим часом, здобутки цілих поколінь професіоналів своєї справи відходять у небуття. Наприклад, від колись легендарної лтавівської студії звукозапису, на яку їздили "писатися" зірки естради – Ірина Понаровська, Софія Ротару, Алла Пугачова, Раїса Кириченко, Михайло Боярський, де були записані всі пісні для популярного радянського кінофільму "Д'Артаньян та три мушкетери" залишилися лише спогади. Бо можливістю організувати продакшн-студію та заробляти кошти, виготовляючи, наприклад, фонограми чи рекламні аудіоролики, як це працює в багатьох телерадіокомпаніях світу, керівництво "Суспільного" чомусь нехтує.

Також під загрозою втрати унікальна аудіотека, яка збиралася десятиріччями – щоквартально надсилалися нові екземпляри, а за керівництва Миколи Ляпаненка все було відцифровано, на це знадобилося кілька років та багато самовідданої праці. Серед файлів є унікальні, які існують в єдиному екземплярі та мають велику культурну й історичну цінність. Але духовна цінність не береться до уваги, бо Євгенію Сердюку аудіотека нецікава: він просить показати "що з цього можна продати", обурюються журналісти. 

Формат ток-шоу: спростити та уніфікувати

Тенденція змін на "Суспільному" націлена на уніфікацію контенту всіх колишніх державних телерадіокомпаній: ранкове шоу, денне, новини і "тема дня", яка уніфікована з телебаченням. За цією уніфікацією втрачається унікальний для кожного регіону – зокрема, для Полтавщини – контент. Відсутні тематичні проекти, а також немає культурних та мистецьких програм. За таких умов шансів, що будуть почуті люди, що займаються просвітництвом в регіонах – наприклад, працюють з дітьми – практично немає. Це неформат для нинішнього "Суспільного". При цьому 30 березня, в день звільнення 60 відсотків "лтавівців", на обласному радіо транслювалися авторські програми – і мистецькі, й культурологічні. 

Минулого року на обласному радіо були 22 авторські програми –  і різна тематика. Програми готувалися на виїздах, в селах. Зараз вони уніфіковані. Тема дня, яка йде на телебаченні й на радіо, формат ток-шоу. Питання: якщо вона потім транслюється на радіо, як слухачеві додзвонитися до студії і поспілкуватися? Бо серйозні ЗМІ цінують зворотний зв'язок. Але чомусь не "Суспільне"

– вважає Олена Вахницька.

Активісти вважають, що зараз регіональні канали втрачають свою автентичність, але при тому не дотягують до стандартів і можливостей центральних каналів.

Що ж змінилося за ці півтора року? Зміни в "Суспільному" відбуваються тільки в бурхливій уяві генерального продюсера "UA: Українське радіо" Дмитра Хоркіна, який твердить, що регіони підтяглися нарешті до "паркетного" Києва. В чому підтяглися? В тому, що відпали села з винесенням на публічну площину обговорення їх проблем, для яких саме цей ЗМІ й працював?

– розмірковує Інна Якобенко.

Непроста математика

Львівські журналісти зробили цікавий підрахунок: утримання одного військовослужбовця (обмундирування, зброя, харчування, заробітна плата тощо) коштує країні 330 тисяч гривень на рік, а утримання журналіста "Суспільного", якщо простою математичною дією розділити загальну суму на нинішню кількість працюючих там журналістів — 380 тисяч гривень на рік. При тому, що обладнання залишилося те саме – старе й зношене, а зарплата журналістів не змінилася. 

Дивно, що керівництво "Суспільного" заявляє, що ніякі зміни не відбуваються в зв'язку з відсутністю фінансування.  Якщо не потрібно виїжджати в регіони, то на що в "Суспільного"підуть  ці півтора мільярди гривень?

– задається питанням Ольга Гладченко.

Хоча мовлення на каналі "Лтава" має відбуватися цілодобово, окрім кількох вище згаданих програм, там ще крутять фільми іноземного виробництва, а то й просто світиться рамка, що повідомляє про перерву в трансляції.

Одночасно з тим, якщо говорити про премію та зарплати представників правління ПАТ "НСТУ", мова йде про суми в 100, 200 тисяч гривень і більше. Питання: за що такі гроші отримуєте?

– зазначила Олена Вахницька.

Цензура, якої "немає"

Львівські журналісти вже заявляли вголос, що стикалися на своєму каналі з цензурою – при виборі тем, підготовці передач. У Полтаві про такі речі голосно не говорять – ніби й немає цензури. Втім, не минув і рік після створення ПАТ "НСТУ", як напередодні нового року  журналісти стикнулися з цензурою в досить жорсткому її вигляді.

27 грудня ОДТРК "Лтава" виповнилося 80 років і з цієї нагоди студійці виготовили фільм – із архівними кадрами, згадали різні етапи роботи телерадіокомпанії. Але розповсюдити його не змогли – відео за вказівкою нового керівництва блокувалося та видалялося з соціальних мереж. Ніякої альтернативи так і не було запропоновано. Визначна для лтавівців дата залишилась "непоміченою".

Критерії професійності

Головний критерій, озвучений паном Сердюком, за яким відбувалися скорочення "Суспільного" – це набутий досвід роботи в прямому ефірі. Це дивно, адже кожен лтавівець – не тільки ті, хто залишився, але й звільнені – мали такий досвід  

– сказала Ольга Гладченко.

У результаті так званої "оптимізації" колектив зменшився на більше, ніж сто осіб. Причому, за якими критеріями насправді відбувався відбір, досі ніхто так і не зрозумів. На думку активістів, було би доречно напрацювати алгоритм відбору, звільнити всіх, провести професійні кастинги і за зрозумілою й прозорою системою набрати нових співробітників. Натомість про набір ходять легенди, де згадують особисті вподобання окремих людей. Також неоднозначно виглядає ситуація, коли звільняють операторів із понад двадцятирічним стажем і натомість запрошують молодь із обіцянкою навчання.

За офіційною версією, для вирішення питання про скорочення були вивчені особисті справи всіх співробітників. Але в теках – загальні дані. Про досвід, кількість нагород, стаж роботи та освіту. В цьому контексті Олена Вахницька не розуміє, що саме не сподобалося керівництву: 22 роки стажу журналістської роботи на радіо, три вищих освіти (одна з яких абсолютно профільна) чи кількість авторських програм.

Про саму процедуру скорочення можна говорити годинами. Там було багато порушень. Коли людині, яка має три вищих освіти і 22 роки стажу говорять, що вона програє в професійності людині з педагогічною освітою філолога, а то й вчителя географії, у мене виникають питання

– сказала Олена Вахницька.

Не було проведено обговорення, ніхто нікому нічого не пояснював, не відбувалися загальні збори колективу. Просто в приватному порядку окремим особам було оголошено, що з ними продовжать співпрацю. Всіх інших пообіцяли скоротити – і скоротили. Напередодні новорічних свят із Києва надійшов наказ про скорочення — від ПАТ "НСТУ". А особисті повідомлення вручали 11 січня.

Хоча при масових скороченнях організації не повинні приймати на роботу нових працівників, "Суспільному" вдалося обійти й ці правила: на "Лтаві" нещодавно з'явилися кілька нових облич, чия кваліфікація та професійна освіта також викликають питання у досвідчених журналістів.

Мене найбільше насмішив меседж про те, що не мають залишитися на роботі люди, які вчились у радянській школі. І тоді питання до пана Сердюка: чому в ефірі до цього часу крутяться мої передачі, Блавацького, Вахницької – ми ж люди тієї "старої" школи 

– заявила Інна Якобенко.

Кінець – це завжди початок

Між тим, журналісти, яких скоротили – Світлана Фільчак, Сергій Блавацький, Людмила Нестуля –  вже після звільнення отримали низку престижних нагород за журналістські роботи. Практично всі звільнені журналісти працевлаштувалися, й при тому – без втрат у фінансовому плані. Тому що досвідчені професіонали завжди потрібні. Тім хто вміє цінувати такі якості. Але, кажуть, що душа болить, бо любов до радіо – це на все життя.

Щоб упередити коментарі про "ображених", як нам вже закидали, що ми незатребувані на ринку праці, я хочу сказати, що від 17 квітня я працюю у сфері піару в одному з великих медіа-відділів, маю кілька фрілансерських проектів, тобто в журналістиці я затребувана. Справа, мабуть, не у фаховості, а в підході до будування самого "Суспільного" – в лояльності до конкретних людей

– Ольга Гладченко.

Бути почутими

Олена Вахницька переконана, що в громадян є бажання, щоб "Суспільне" розбудовувалося саме для них, було частиною життя українців, а українці – частиною інтересів суспільного мовника. Щоби мовлення дійсно допомагало людям відбудовувати, звершувати, створювати.

Активісти запрошують до діалогу представників "Суспільного", щоб почути про результати роботи та досягнення.

Я думаю, що цю розмову варто продовжувати. І запросити до спілкування відомих громадських діячів, і людей, які є, власне, споживачами цього продукту. Щоб люди висловлювалися і говорили про те, що вони хочуть чути, бачити, читати. І наскільки реформований продукт відповідає цим запитам

– резюмувала Олена Вахницька.