ЗАСНОВАНО 21 ГРУДНЯ 2015 РОКУ
Курс валют
Загружаем курсы валют от minfin.com.ua

07:00 30.04


Я - українець! Зроду вірний син. Нарис до 70-річчя загибелі поета Петра Василенка-Волоша

У "Літописі УПА" (том 16), а також в книзі "У боротьбі за волю під бойовим прапором УПА", подається біографія полтавця, поета та редактора підпільного видавництва УПА Петра Василенка-Волоша.

Народився у 1921 році в селі Війтовцях Яготинського району, на Полтавщині (зараз Київська область) у багатодітній родині. Його батько, свідомий українець, працюючи тяжко у колгоспі, мріяв про те, щоб своєму найстаршому сину Петрусю, дуже здатному і охочому до науки, надати вищу освіту. Доля батька склалася трагічно. У 1936 році енкаведівські посіпаки його арештували і засудили на 10 років заслання в далекі табори. Мабуть, розстріляли, а присуд на заслання проголосили для маскування. Так робили в той час з сотнями тисяч українцями. Мати і четверо дітей (два сини і дві дочки) залишилися без засобів існування, пізнали страхіття голодомору 1932-1933 років та більшовицьку сваволю.

Петро Василенко згадує:

Як постав 32-й та 33-й, поїли все, що було їстівного, навіть траву- лободу повищипували. А смерть косить. Щодня підвода їде, та два чоловіка збирають трупи з вулиць і – в общу могилу… О, друзі мої, вже й не пригадую, як вижив я, десятиліток, в тому першому голоді.

Молодий Петрусь, незважаючи на все лихо, рветься всіма силами до освіти, вчиться в школі, багато читає, пише вірші, які подобаються всім його товаришам в селі. Після закінчення середньої школи вступив до Педагогічного інституту. Навчаючись в інституті, все ясніше бачить світ і життя, та всю неправду кругом себе. Не затруїла молодої, палкої, степової душі юнака більшовицька школа, ні брехня їхніх газет та книжок. Петро бачив і розумів щораз ясніше життя та усвідомлювався в критичному, негативному ставленні до більшовицької неволі. Отримавши диплома по закінченню інституту, працював учителем в середній школі на Полтавщині. А на дні душі жевріла пам'ять про мученицький шлях свого батька – і цілого народу, яка заставляла думати молоду людину: чому? за що? навіщо?

О, мій батьку! (Десь в кайданах умерший)
Не досягший в житті сонцесяйних вершин, -
Твій тяжкий шлях борні не забуто й тепер ще -
Крізь сніги його довжить Твій трепетний син

Із початком Другої світової війни Петра Василенка забрали до війська, де він закінчив прискорений курс військового училища і був направлений на фронт.

Але все рівно постійно думав, чи колись настане час на помсту катам за наші кривди? Як стало заноситися на війну, так надіявся, що тим червоним буде кінець. У полон попав, аж воно фашист, як той же гепеушник, тебе за людину не має. Вдалось мені з транспорту в Німеччину втекти. Вже за Перемишлем. Там лемки мене й звели з потрібними хлопцями…

Тут Петро Василенко і знайшов свій шлях – шлях збройної боротьби проти всіх ворогів незалежної України. Він мав змогу ознайомитись з українським визвольним рухом, пізнав його програму – тоді зрозумів усе і знайшов ясну відповідь на всі питання і всі бажання, якими змолоду горіла його палка душа.

У липні 1944 року Петро Василенко вступає до лав Української Повстанської Армії (УПА).

І от я воюю, повірте, як на Волині… Господи, дай сили помститися! І поки що кулі мене минали.

Спочатку був чотовим в сотні Куреня "Месники", потім виконував функції політвиховника, а згодом став редактором часопису "Лісовик", що видавався повстанцями в Закерзонні. В.Макар у своїх споминах писав:

Весною 1945 року окружний Провідник Сталь організував з Петром Волош-Василенком Технічне Звено для видавання підпільної літератури… У серпні 1945 року письменник Волош стає редактором журналу "Лісовик". Передруковується література: "Ідея і Чин", "Інформатор", "Стрілецькі вісті", реферати, бефони, літучки.

Неодноразово П.Василенко-Волош бере участь у бойових діях проти польсько-більшовицьких військ. В своєму репортажі "Пригода під час маршу" Петро Василенко розповідає про бій сотні УПА під селом Которинами з більшовицькою розвідкою, в якому сам брав участь як чотовий сотні. Його репортажі, статті, нариси друкувалися у виданнях Краєвого Осередку Пропаганди: журналах "На чатах", "До зброї".

Петро Василенко вірив, що настане час і він повернеться ще з переможним прапором українських визвольних змагань через Дніпро у рідні полтавські степи, щоб на місці помститися за смерть свого батька і тисячі загиблих українських патріотів. Він прагнув цілою душею здійснення тієї хвилини, "коли вже ніхто не буде бити, закріпачувати, вивозити та стріляти наших батьків і матерів, а буде вільна земля та щасливий люд". У це він вірив і за це боровся, та за це віддав своє молоде життя.

Діяльність вояків УПА – то не лише самі бої. Майже кожен день проводились в партизанських умовах освітня та ідеологічна робота, без допоміжної літератури – це особливий героїзм у поєднанні з великим талантом, справжній подвиг. При тому треба мати непохитну залізну волю та незламну віру. Серед бійців було чимало поетів, письменників, художників, музикантів. Серед них наш земляк, письменник Іван Багряний, поет Юрій Липа, художник і скульптор Михайло Черешньовський та багато інших, кого любов до Батьківщини покликала до лав УПА та примусила взяти до рук зброю. Це прекрасне покоління, яке творило безмежну потугу нашої нації, що здатна була боротися у вкрай несприятливих умовах. Його представники підпільно видавали друковані часописи і твори, складали чудові пісні та поширювали їх серед народу.

Чільне місце серед них належало і нашому земляку Петру Василенку, популярному поету, на вірші якого складалися повстанські пісні. Його вірш, покладений на музику - "Марш месників" став гімном Куреня. Головною роботою поета стала поетична збірка "Мої повстанські марші", яка була повністю видана лише в 1966 році у Львові, завдяки нашому земляку, а зараз львів’янину Миколі Петренко.

Ярослав Стех дає таку характеристику збірки:

"Мої повстанські марші" - це перш за все віддзеркалення душі повстанця. У них зображено бої з ворогом, героїчну смерть вояків УПА, а також про конкретних героїв, головним чином командирів повстанських груп, хоч і не завжди названі їхні справжні імена, або псевдоніми. Читаючи повстанські марші, мимоволі переносишся уявою в ті дні слави і величі українського козацького лицарства. Це вірші вільної козацької людини. "Ми славим правду, Бога, новий світ, вас прокляли замучених мільйони, на месть нас гонить кров їх з роду в рід" - такий виклик кидають в обличчя ворогові борці за волю, честь і славу України.

Дмитро Донцов писав:

…Це голосний крик нової України, яка сповіщає світові, що вона прийшла на світ: що вона живе, жити хоче і жити буде, хоч би всі сили зла завзялися на неї… Це воскреслий дух утоптаної в землю справжньої, прадавньої, нової, вічної України…

Епіграфом до повстанських маршів можливо взяти такі слова П.Василенка:

Ще відплатим катам! Ще по рідних степах
із піснями пройдем бойовими, –
не розбійники ж ми, хоч живем у лісах,
ми повстанці – сини України!

У поезії П.Василенка віддзеркалюється особлива любов повстанців до своїх командирів і побратимів по зброї. Їх командир - це "найбільший в сотні побратим, хоч у пекло, на гуляння підемо всі з ним". У вірші "Пісня про полковника Різуна”, їхній командир - "славний лицар бойовий", а вояки "всі, як льви, б’ють комуну з України – це Бандерові орли”. Воякам пригадуються слова полковника "Я хочу чути велику війну. Війна мусить бути". Виконуючи це бажання командира, вояки святять його зброю у все нових боях і підготовляють день, коли цілий народ завдасть останній удар більшовицькому окупанту. Це побратимство зброї і духу, об’єднані спільними ідеями, зв’язані взаємоприсягою на вірність один одному в боротьбі для досягнення спільної мети. Петро Василенко свято вірить у перемогу в національно-визвольній боротьбі українського народу.

У своїм посланні до “Матері”, своїй рідній неньці, що залишилась на Полтавщині, він пише:

І тому я сьогодні так вперто іду
в бій останній, затяжний, завзятий.
Моя мамо! Повір, переможем – прийду
днем великим щасливого свята!

Серед тихої, темної ночі, десь у “зеленому борі, в душі поета зароджуються і лірична чутливість”, він виявляє свою любов до матері, своїх близьких, друзів, “милої”, до своєї малої Батьківщини – Полтавщини:

Знаю, там, де степів чорноземних розліг,
де вітрів не спинить, не догнати,
ти тепер (якщо тільки Тебе Бог зберіг,
якщо й досі стоїть наша хата),
ти тепер з льону нитку прядеш край вікна
І так часто в вікно поглядаєш:
Може я появлюся під ним на снігах,
приблукавши з далекого краю…

Як людина молода, поет мав своє кохання. Дівчина уболівала за свого обранця, котрий щоденно перебував на грані життя і смерті. Поет згадує про лист, що його одержав від коханої дівчини. Вона зізналася йому в своїх почуттях, тривогах за нього: "І я думаю: Боже, що з вами тепер? У яких ви степах пропадаєте тінню? - і стає тоді повінь лякливих химер".

У поетичній відповіді ліричний герой, дякуючи дівчині, за всієї сили своїх юнацьких почуттів, у час боротьби зі смертельним ворогом все-таки знаходить в собі здатність піднятися над ними:

Там - барабанять кулемети,
гранат страшний лунає гук,
не смію буть тепер поетом
Твоїх зітхань і власних мук.

І з цього теж з особливою виразністю виявляється натура українського повстанця: ніщо, навіть найпалкіші емоції до коханої не сміють відволікати його від головного – від битви за свободу:

Похилені, засніжені, зігріті
але так вперто ми ідем:
В нічній безтямі лютий вітер
дуднить Мазепиним конем.

Це так П.Василенко відчуває за собою істинних героїв української історії - його підтримує незламний дух мазепинців, його вражає силою духу кинутий у лице більшовицьким посіпакам виклик саможертовних борців за Україну під трагічним Базаром. Звертаючись до України, він немов би присягу виголошує:

Усім жахом Полтави, Базару і Крут,
страшним рабством і кров’ю Петлюри
Ти мене обернула у месницький бунт,
в світлий рокіт крилатої бурі.
Поки свободи над степом Твоїм
Величавим вогнем не засвітить
буду тямити з болем твій пострах руїн,
буду месницьким бунтом шаліти!

Поезія Петра Василенка звучить у повстанських маршах та піснях. Але дивно вражає той факт, що ми їх мало чуємо під час наших національних свят. Наші хори чомусь не вивчають повстанських пісень. Замість могутніх, бадьорих пісень нової України, в нас немічно бринять сентиментальні пісні "гречкосіїв", або малоросійські "частушки".

Так і хочеться пригадати історичні традиції нашої землі, що відроджені в піснях "титанів духу". Пісні тих, що "чисті серцем" і сильні духом кинули грімкий клич:

Збудись, могутня Україно,
Козацьке плем’я, стань на змаг,
Туди, де сонце, де вершини,
До перемоги йде твій шлях…

Земляк Петра Василенка (народжений в Яготинському районі Полтавщини) Василь Гришко, вивчаючи історію УПА, звернув увагу на видання підпільної ОУН 1946 року – збірник нарисів про боротьбу УПА в 1943-1946 роках під назвою "У боротьбі за волю – під бойовими прапорами УПА". На титульній сторінці цієї збірки було зазначено "Упорядкували: Петро Волош-Василенко та К.Вірлинів". Дата видання – 1946 рік, у якому й загинув його редактор і поет УПА, як зазначалося в кінці некролога про нього – саме в той час, коли він "цю збірку нарисів почав редагувати" (В.Гришко, "Карби часу").

Загинув Петро Василенко-Волош 21 травня 1946 року в бою, оточений ворогами; сам один відбивався до кінця, вистріляв цілий запас набоїв, встелив довкруги землю сідами ворожої крові і в кінці поліг по-геройськи від ворожої кулі. Похований у спільній могилі на цвинтарі в селі Новий Любленець, що на Волині. Після смерті поета підпільне видання УПА було названо в його честь - "Друкарня УПА імені Петра Волоша-Василенка". Підпільна преса УПА писала:

Слава Героєві. З його палкими словами і його піснями, з гімном Месників УПА, який він уложив, підемо дальше в боротьбі – до Києва і до Полтави, де могила його замученого батька й мільйонів їх, щоб над ними розгорнути прапор свободи!

Про героїчне життя юнака з Полтавщини ми вперше довідались завдяки пошуковій і навіть жертовній діяльності українського поета, колишнього остарбайтера та в'язня сталінських таборів, вихідця з Полтавщини, а нині львів’янина Миколи Петренка. Завдяки йому в 1966 році у Львові вийшла збірка Петра Василенка-Волоша "Мої повстанські марші". 12 грудня 1997 року в будинку літераторів Спілки письменників України відбулася презентація цього видання, на якому виступили письменник Юрій Мушкетик, поет Микола Петренко, науковець Іван Пасемко та інші. У виступах говорилося про героїчний бойовий шлях полтавського юнака, який за свободу України поклав своє життя, про поетичну і публіцистичну творчість Петра Василенка. На вечорі прозвучало немало героїчних пісень періоду боротьби УПА з московською чумою на західноукраїнських землях.

Петро Василенко-Волош – визначна постать в історії національно-визвольних змагань українського народу в нашій духовній культурі. Про талановитого поета є згадка в другому томі "Історії української літератури ХХ ст." (1994р.), а також в журналі "Любачівщина", що виходить у Львові, та "Літопису УПА". Йому присвячені віршовані твори відомих українських письменників Олеся Лупія, Олеся Доріченка, Миколи Петренка та інших.

Закінчую свій нарис словами Петра Василенка:

Я – Українець! Зроду вірний син
Батьків, народу, правди України!
З Дніпра величного черпнув я сил
А вроди набирався у калини…
Багато кривди мій народ зазнав
Допоки з себе викував Людину:
Я – Українець! Цим усе сказав
Про свій народ, про матір Україну.

Волош-Василенко, біографія, історія, нарис

За темою:

Топ-5 за тиждень :








Виділіть помилку і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про помилку.